Прикарпатське містечко Болехів мало колись славу «руських Афін». Розташоване в мальовничій місцевості, власне — у передгір’ї Карпат, воно притягувало до себе багатьох знаменитих людей, причому не тільки можливістю відпочити після міських ритмів, побувати біля скель Довбуша, а й світлом домівок тих, хто, живучи в Болехові, якраз і створював тут «афінську» атмосферу.
У Болехові мені хотілося побувати передусім тому, що там жила Наталя Кобринська, перша українська феміністка (народилася вона 8 червня 1855 р. у селі Белелуя, але більша частина життя цієї надзвичайно колоритної галицької діячки була пов’язана таки з Болеховим). До 150-літнього ювілею письменниці земляки відкрили на її честь меморіальний музей — його теж хотілося побачити.
Уже в Болехові мені назвали ім’я людини, яка протягом кількох десятиліть оберігала пам’ять про рідний край і тих, хто тут народився, жив, працював. Роман Скворій. Його доля варта окремої документальної оповіді — хоч би тому, що в невигаданому сюжеті одного життя повною мірою відбилася драматична історія Галичини ХХ століття. Взагалі-то, справжнє прізвище Скворія — Мельник. Однак, аби врятуватися від переслідувань КДБ, під «ковпак» якого родина Мельників потрапила за зв’язки з «лісом», з УПА, хлопчик змушений був прибрати собі чуже ім’я і вже не розлучатися з ним протягом усього життя. Відкрити правду власним дітям він зміг тільки на початку 1990-х.
Саме Роман Скворій створив Болехівський краєзнавчий музей, у якому була й експозиція, присвячена Наталі Кобринській. 1991 року вийшла його книжечка «На болехівських видноколах. Путівник по старожитностях» — прочитавши її, я чимало дізнався про минувшину цього краю.
Тепер музеєм завідує донька Романа Скворія. Разом iз нею ми й побували на болехівському кладовищі, що нагадує музей під відкритим небом. Романа Скворія поховали поруч з Іваном Озаркевичем, батьком Наталі Кобринської. Це справедливо, якщо пам’ятати, що обом цим людям дісталася нелегка, проте почесна місія — бути просвітителями. Одному — в столітті ХIХ, другому — в ХХ.
ПОШУКИ СЕБЕ ТА ПЕРШІ ВИПРОБУВАННЯ
У 27-річному віці Наталя Кобринська (до заміжжя — Озаркевич) залишилася вдовою. Її чоловік Теофіл Кобринський, талановитий співак, музикант і фольклорист, помер рано, і для молодої жінки це стало подвійною трагедією, оскільки Теофіл був не тільки господарем дому, а й «щирим повірником» її думок. Тепер їй нічого не залишалося, як покинути Снятин, де минуло п’ять щасливих років подружнього житя, і повернутися в Болехів.
А перед тим життя Наталі довгий час видавалося безхмарним. Атмосфера в домівці отця Івана Озаркевича була вельми сприятливою для духовного розвитку дітей. У «Автобіографії» 1893 року Н. Кобринська писала, що значною мірою її сформували книги з батькової бібліотеки. Спочатку то було безсистемне читання. Польські повісті, які формували «салоново-романтичний смак», Шевченків «Кобзар» і повісті Квітки-Основ’яненка, Житія святих і сповнені фантастики та легенд «Листи з Кракова» філософа й мистецтвознавця Юзефа Кремера, — юна попівна читала «все підряд». Аж поки не настав час позитивістської літератури, яка, власне, й спричинила світоглядні зрушення. Першою в цьому, новому для себе, ряду Наталя Кобринська згадала працю Г. Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії», яку їй дав прочитати знайомий священик. Потім було читання праць таких філософів, істориків, природознавців, як Ренан, Геккель, Дарвін, Маркс, Лассаль; європейської класики; російської прози і публіцистики (І. Тургенєв, М. Гоголь, М. Чернишевський, В. Белінський, М. Добролюбов, Д. Писарєв). Тут уже помітний опосередкований вплив Івана Франка, з яким у Львові приятелював один із братів Наталі.
Вийшовши у 22-річному віці заміж за Теофіла Кобринського, Наталя вірила, що родинне життя не затягне її у вир побуту і не стане на перешкоді духовного розвитку. Ідеалістка, вона була не така, «як усі»: мріяла про «реформу жіночого ґаздівства», планувала створити «певну корпорацію» однодумців, наражаючись часом на іронічні усмішки в традиційному снятинському «світі». Їй доводилося жити подвійним життям, відкриваючись із найсокровеннішими думками хіба чоловікові та Софії Окуневській, двоюрідній сестрі, яка мешкала в домівці Кобринських (згодом вона здобуде блискучу освіту і стане відомим лікарем, ученим). Одного разу Теофіл приніс їй книгу Джона Стюарта Мілля «Про неволю жінок» у німецькому перекладі, — і з того часу, писала Кобринська, Мілль «запанував над усіма моїми думками». Оберталися вони довкола «жіночого питання», стану суспільства і способів його виправлення.
Жіночий рух уже в 1860-ті роки набув у Європі неабиякого розмаху. Поштовх йому дала «весна народів» (1848 р.), яка змела «святу старовину» (в Росії її уособленням були дворянські гнізда), відкривши шлях до економічних відносин на засадах конкуренції. В європейському інтелектуальному середовищі значного поширення набули соціалістичні ідеї. Саме в такому — широкому — контексті проблем соціальної i національної емансипації та обговорювалося «жіноче питання». У Галичину феміністичні ідеї проникли вже в 1870-ті роки — і впали у вельми сприятливий грунт! Гострота «жіночого питання» тут була такою, що якийсь вихід у ситуації разючої гендерної нерівності треба було таки шукати.
ДУХ ЧАСУ
Утративши чоловіка, Наталя Кобринська невдовзі подалася у Відень. Там вона заприязнилася зі студентами-галичанами, які згуртувалися в товариство з красномовною назвою «Січ». Одним із чільних «січовиків» був Остап Терлецький, добрий знайомий Івана Франка, літератор і громадський діяч. Саме він порадив Наталі писати оповідання. «Але про що і як?» — запитала його Кобринська. «Про те, про що говорите, і так, як говорите», — відповів Терлецький.
Перше оповідання Н. Кобринської називалося «Пані Шумінська» (згодом — «Дух часу»), і з ініціативи того ж О. Терлецького його читали на зібранні «Січі» (правда, ім’я авторки для слухачів залишилося incognito). Ішлося в ньому про драму немолодої вже пані, на очах якої руйнується усталений стан речей. Дружина ксьондза, вона звикла до життя, визначеного багатовіковою традицією. Усе має бути так, як давно заведено: сини виростуть — і теж стануть священиками, і доньки вийдуть заміж за ксьондзів, і житимуть усі в добрі й достатку... Пані Шумінська, однак, не помітила, як у налагоджене, здавалося б, життя її сім’ї увірвався незрозумілий їй «дух часу», який зламав «віковий порядок», поселивши в її душу страх. Діти зажадали жити іншим життям, зовсім не тим, що уявлялося їхній матері! Виявляється, у батьків і дітей зовсім різні уявлення про цінності; звідси — непорозуміння між старшими й молодшими, що переростають у прикрі конфлікти.
Успіх першого твору додав Кобринській упевненості — і незабаром О.Терлецький читав «січовикам» уже нове оповідання молодої письменниці («Задля кусника хліба»). Слова гарячої підтримки вона отримала й зі Львова, від Івана Франка: «Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку, котрій рівної вся наша література галицька досі не видала?». «Не видала» — тому що йшлося в оповіданні, ясна річ, про незвичну для тодішнього українського письменства феміністичну проблематику. Минуло небагато часу — і Наталя Кобринська познайомилася з Франком: сталося це 1883 року в Коломиї, під час студентського віча. Вони були ровесниками, людьми одного покоління. Саме з Франком, його творчістю було пов’язане пробудження національного «Я» письменниці. Зайнята питаннями загальнокультурного характеру, вона довгий час вважала, що «національна борба» є «безпідставною, непотрібною тратою часу». «На дійсні національні інтереси навів мене Іван Франко, — зізнавалася Н. Кобринська в «Автобіографії». — В його бориславських і других дрібних оповіданнях виступала не лиш рація робочого люду, але локальні услов’я життя — народність (національність. — В. П. ) яко відрубна етнографічна група». Звідтоді утвердилася в думці, яка стала визначальним принципом її діяльності: «Лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації».
1884 року Н. Кобринська повернулася з Відня у Болехів. Тоді ж заснувала у Станіславі «Товариство руських жінок». «Се мав бути рід жіночої читальні, получений з видавництвом», — пояснювала вона згодом. Разом із ще кількома ентузіастками Кобринська взялася за підготовку жіночого альманаху.
АЛЬМАНАХ «ПЕРШИЙ ВІНОК»
Український жіночий альманах «Перший вінок» вийшов друком у Львові 1887 року. Його поява засвідчила, що літературний світ перестає бути монопольно чоловічим. Зі сторінок «Першого вінка» зазвучали жіночі голоси — і їх було багато! Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Олена Пчілка, Михайлина Рошкевич, Софія Окуневська, Ольга Франко, Леся Українка, Людмила Старицька — ось неповний перелік тих, хто взяв участь у виданні, запропонувавши укладачам альманаху свої вірші, оповідання, етнографічні розвідки, статті.
«Перший вінок» було видано, що називається, «заходами й коштом» двох жінок — 32-річної Наталі Кобринської і 38-річної Олени Пчілки. Їхнiй тандем символізував єдність західних і східних українських земель, хоча, звісно, головне — не символіка, а просто близькість людей, які мали спільні цілі, задля досягнення яких і поєднали свої зусилля. Рано чи пізно подібне видання мало з’явитися, оскільки постало воно з об’єктивної потреби, з надр жіночого руху. Ідею видання «Першого вінка» гаряче підтримав І.Франко, причому — не тільки морально, а й редакторськими зусиллями. І то був не поодинокий випадок, коли Франко сприяв появі в Галичині «жіночої» літератури.
Що ж до творчого тандему Наталя Кобринська — Олена Пчілка, то починався він із приятельських стосунків двох письменниць, які познайомилися під час якоїсь із закордонних поїздок Олени Пчілки (Ольги Петрівни Драгоманової). Можливо, це сталося у Відні, можливо — в Цюріху. На час виходу «Першого вінка» літературна біографія Олени Пчілки також ще тільки починалася. До альманаху вона подала свою «студентську» повість «Товаришки», сюжет якої має цілком очевидну автобіографічну основу. Йдеться в повісті про alter ego авторки — Любу Калиновську, яка з провінційного містечка (в ньому вгадується «драгоманівський» Гадяч!) вирушає на навчання у Швейцарію. Із характерною для української прози 1880-х «чорно-білою» контрастністю зображення Олена Пчілка зіштовхує в конфлікті дві життєві програми — альтруїстичну, народницьку (Люба Калиновська) і егоїстичну, вузько- прагматичну (Раїса Брагова). Звичайно, в обох випадках важливу роль відіграють love stories — у них якраз чи не з найбільшою очевидністю віддзеркалюються такі несхожі уявлення Люби і Раїси про життєвий ідеал.
Пафосом, моральними конфліктами, спричиненими появою нових ідей та «нових людей», повість «Товаришки» Олени Пчілки близька до оповідання Наталі Кобринської «Дух часу», яке також з’явилося на сторінках «Першого вінка». В обох письменниць помітне прагнення показати атмосферу, в якій заявляє про себе «нова жінка». У напруженій внутрішній роботі вона вибудовує нову систему ціннісних орієнтацій. Важливі складники цієї системи — усвідомлення самоцінності свого «Я»; готовність до бунту проти рутини і несприятливих обставин (заради захисту того ж таки самобутнього «Я»!); пошук у собі громадської людини.
Цікаво, що в героїнь-феміністок Н. Кобринської й Олени Пчілки утвердження особистості супроводжується активним пробудженням їхньої національної самосвідомості — а це позначається і на життєвих програмах кожної із жінок.
Того ж таки 1887 року, коли вийшов «Перший вінок», Н. Кобринська поїхала в Швейцарію слухати лекції у Цюріхському університеті. Пріоритети її громадської діяльності, як і раніше, були пов’язані з жіночою емансипацією. Про це свідчили і три збірники під назвою «Наша доля», видані Кобринською у наступні роки.
СЕСТРИ І ПОБРАТИМИ
1899 року Н. Кобринська вперше побувала на Наддніпрянській Україні, відрізаній від західно-українських земель державним кордоном. У Києві відбувався археологічний з’їзд («з’їзд українців» — називала його Кобринська), отож з’явилася нагода погостювати в Михайла Старицького, Івана Нечуя- Левицького, Олени Пчілки, побувати в Чернігові, де тоді мешкали Б. Грінченко та М. Коцюбинський. Зустрічі мали продовження: повернувшися додому, Кобринська слала старим і новим знайомим листи. А про Івана Нечуя-Левицького вона написала цікавий спогад, у якому є важливе зізнання, що свого часу, ще коли вона була «дуже молоденькою дівчиною», твори Нечуя справили на неї велике враження. Деякі свої оповідання Н. Кобринська посилала Івану Семеновичу, і він відгукувався про них прихильно, зокрема — про оповідання «Ядзя і Катруся». Фінал цього твору перероблявся з урахуванням порад класика («а я не з тих, що люблять послухати», — гордо додавала Кобринська).
Тепер, у Києві, Наталя Іванівна прийшла побачитися з патріархом, який мешкав у «низькому партеровому домі» (нині вул. Пушкінська, будинок не зберігся). Господар пригостив чаєм, а потім почалася розмова про «руську літературу». І.Нечуй-Левицький якраз перекладав «Святе письмо», — йому випало завершувати те, що не встиг зробити П. Куліш. У спогаді є кілька цікавих спостережень над прозою Нечуя-Левицького, зокрема — про описи природи, які Н. Кобринська несподівано порівняла з музикою Ріхарда Вагнера.
Із великим пієтетом ставилася Кобринська й до Пантелеймона Куліша. «Я з великою охотою рада би причинитись до піднесення слави Куліша, — писала вона в листі до Б. Грінченка (27 березня 1901 р.). — То справді був чоловік незвичайних заслуг і спосібностей, та мені ще тим близький, що щиро підпирав мої змагання тогди, коли мені приходилось тяжкі проживати години непорозуміння з нашою суспільностею». Останні слова цього зізнання — про Куліша, який допомагав Кобринській у тяжкі хвилини її непорозумінь не тільки з консервативним галицьким середовищем, а й з учорашніми однодумцями, — варті окремої розвідки. Можливо, саме цього контексту стосується і той епізод, що його досліджував академік М. Возняк у статті «Кобринська, «вільна любов» і радикали» (див.: Українське літературознавство. — Львів, 1970. — Випуск 10. — С.110— 118)? Ішлося про епізод 1893 року, коли Н. Кобринська зі сторінок журналу «Зоря» вступила в полеміку з галицькими радикалами (себто — соціалістами) щодо трактування в їхній програмі «жіночого питання». Їй здалося, що радикали спростили і звульгаризували проблему, переводячи її із соціальної у моральну площину і трактуючи «вільну любов» у дусі виправдання «упавших індивідуа», «іграшок мужчин». Сама ж Кобринська наголошувала передусім на «економічній незалежності жінки від мужчини», на можливості жінки реалізувати себе в «науці і праці». З цього приводу між опонентами відбувся обмін полемічними «уколами».
Судячи з листів Наталі Іванівни, серед наддніпрянців їй було спокійніше й комфортніше, ніж серед галичан. «Україна завсігда піддержувала мене тогди, коли свої лишали», — писала вона Борисові Грінченку, повернувшись із Києва й Чернігова до Болехова. Проте нічого не поробиш: сподіватися на цілковите розуміння у заданих обставинах не випадало, і вона це добре знала.
НА СХИЛІ ЛІТ
На рубежі ХIХ—ХХ століть Наталя Кобринська все більше звертає увагу на модерністську літературу. «Я не сходжу з дороги реалізму, але коли до тепер, згідно з усіма реалістами, клала натиск на обставини життя, тепер більше кладу єго на прояви душі, виходячи поза межі звісної нам психології»... Це теж із її листа Борисові Грінченку 1901 рік. Характерний і такий факт: одного разу Н. Кобринська надіслала свою статтю про Ібсена І. Нечую-Левицькому, який не раз закликав письменницю «малювати типи нашої суспільності». «Знаю, що Ви єго не любите», — застерегла, і все ж таки надіслала! Можливо, сподівалася, що патріарх зрозуміє її інтерес до «нових напрямів», пов’язаних зі зміною соціального вектора («обставини», «вірна обсервація життя») на психологічний («душа», «вражіння»).
Чутливість до нового дала про себе знати й цього разу. Їй цікаві Генрік Ібсен із його скандальною п’єсою «Нора», незрівнянний щодо психологічного нюансування Кнут Гамсун, Август Стріндберг, у творах якого змальовано психічні аномалії (про Стріндберга, як і про «Нору» Ібсена, Кобринська також написала спеціальну статтю, знайомлячи читачів «Літературно-наукового вісника» з його біографією і творчістю). Зрозуміла річ, зацікавлення цими письменниками не могли минутися безслідно й для творчості самої Н. Кобринської. Про це свідчать її модерністські «новельки» кінця ХIХ — початку ХХ століть, а також проза воєнної пори («Кінь», «Полишений», «Свічка горить», «Каліка», «На цвинтарі», «Брати»).
Страшне повсякдення війни увійшло і в болехівське життя Наталі Кобринської. 1915 року її арештували, звинувативши в шпигунстві на користь Росії. Хтозна, чим би все закінчилося, якби не допомога Андрія Чайковського, адвоката й письменника...
Після цього вона ще проживе п’ять років, і в 1920-му помре самотньою у своєму будинку в Болехові. Її докладну біографію досі не написано, тому про останній період у житті письменниці відомо загалом небагато. Хоча матеріалу для біографів — удосталь. Самих тільки листів Наталі Кобринської по різних архівах збереглося не менше, як півтисячі! А опубліковано всього кілька десятків...
Будинок Кобринської у Болехові не зберігся, його можна побачити хіба що на старій фотографії в експозиції музею. На місці будинку — камінь із відповідним написом. А ось колишня плебанія отця Озаркевича вціліла! Поруч із нею — маленький пошарпаний будиночок: у ньому любили усамітнюватися для задушевних розмов Наталя Кобринська й Ольга Кобилянська. Подумалося: ніщо не минається просто так. І ті, нікому не відомі, розмови не минулися безслідно. У кожному разі, свою першу — феміністичну! — повість із красномовною назвою «Людина» (1894) Ольга Кобилянська присвятила саме їй, Наталі Кобринській, своїй старшій приятельці, з якою стільки було переговорено тут, у захованих у карпатському передгір’ї «руських Афінах»...
