Є спеціальна — «історична» — форма відомого ще з античності парадокса «Брехун»: «Історія вчить тому, що вона нічому не вчить». Досі, щоправда, низький педагогічний ККД історії відносили швидше на рахунок недостатньої старанності учня, ніж слабких здібностей вчителя. Таке самознищення роду людського абсолютно нелогічне, бо парадокс тому й парадокс, що його неможливо вирішити, і зрозуміти, скажімо, чи бреше людина, коли вона говорить, що таки бреше, неможливо. Однак тепер усі сумніви щодо причини парадоксальної педагогічної здатності історії позаду: доктор філософії з Харкова Володимир Шкода («День», №154, 28.08.2002) реабілітував Розум, встановивши єдиний закон історії, який полягає в цілковитій відсутності історичних законів. Ми не дурні, просто вчити нема чого.
У математики, фізики, біології закони є, а в історії — немає. Та й справді: закон є порядок, надійність та упевненість в завтрашньому дні, а в історії не те що майбутнє — минуле виявляється під великим сумнівом. У той час як математика з фізикою вносять в душу такі бажані в наш неспокійний час спокій і стабільність, бо ми «можемо бути цілком упевнені, що не тільки на нашій грішній землі, а і на будь-якій іншій планеті — як би ми не носилися у просторах космосу — 2х2 дорівнюватиме 4, а не 5 або 6, діагональ квадрата буде так само несумірна з його стороною, а в будь-якому кутку Всесвіту будуть так само, як і в дослідженому нами, дійсні закони Галілея, Ньютона і Кеплера» (красиво все ж писав Евальд Ільєнков!), від історії — лише один дискомфорт. Що там Марс або будь-який куток Всесвіту! Лише перетинаєш кордон суміжної держави і взнаєш, що видатний український гетьман Мазепа — антихрист і зрадник, а Валуєв, навпаки, — щиро дбав за українську мову. Коротше кажучи, двічі два виявляється чи то п’ять, чи то шість. Хто таке витримає? Звідси й тривоги.
Не те дивно, що філософ мислить парадоксально; дивно, що не рефлектує. Роздратовано-розхоже «Кінчай філософствувати!» — чи не від амбівалентності любомудростi? Адже споконвіку всіляких «філософій» було анітрохи не менше, ніж «історій», та й переписували їх щоразу з не меншою рішучістю (абсолютна істина абсолютного ідеалізму, єдине вірне вчення діалектичного матеріалізму etc.). А сучасна «літературна філософія», кваліфікуючими ознаками якої є вельми тривале говоріння і надто неясна логіка, просто таки постулює амбівалентність (у прямому значенні цього слова) власного предмета: «Я согласен, что дважды два четыре превосходная вещь; но если уж все хвалить, то и дважды два пять премилая иногда вещица» (Достоєвський). Тож, як то кажуть, чия б нявчала… Чи ж мати у користуванні різні «премилые вещицы» на кшталт «Адам і Єва — українці» історикам не можна?
А ще філософ міг би і не бути таким суворим до ілюзій, у полоні яких перебувають щиро віддані своїй музі служителі Кліо, які пристрасно прагнуть узнати, як було «насправді». Ілюзія осягнення «речі самої по собі» — знаменитої das Ding an sich — тримає розум у полоні і після відкриття (і вичерпного пояснення!) Кантом марності пізнання речі «насправді «, бо полон цей буде солодшим єгипетського.
Історія, як і філософія, є незламна пристрасть людської істоти. Одержима цією пристрастю людина втягується в «авантюри, від яких ніколи вже не може відмовитися, але які вона натомість ніяк не може довести до кінця» (Кант). Авантюриста чужий досвід навряд чи чомусь навчить. Так було завжди, така природа людини. А значить, завжди й буде. Спроби позбутися історико-філософської пристрасті виникають, за чудовим висловом того ж Канта, із «бажання бути не людьми, а якимись істотами, про яких ми не можемо навіть сказати, чи можливі вони і тим більше, які вони».
Нині в публічному бутті історії та філософії спостерігається істотна відмінність: якщо масова захопленість філософією — в давньому минулому (за авторитетним свідченням Гегеля, від філософії читаючу публіку відвернув «плутаний кантівський ідеалізм»), а «естрадною політекономією» (М. Соколов) — у нещодавньому, «перебудовному», то поголовна захопленість історією проходить по розряду сучасної моди. Чарівних фрейлін більше не цікавить лейбницева тотожність, а ось, скажімо, на історичне марення (інакше й не скажеш!) «історика-реформатора» Фоменка спостерігається підвищений ринковий попит. Можливо, саме це турбує філософа?
Використання метафор («культурне коріння») як аргумент має той недолік, що інакомовність може викликати у читачів дещо інші аналогії. Завжди вважав, що рослина, будучи відірваною від кореня, гине. Вирвана ж з коренем і пересаджена в інший, більш родючий грунт, розцвітає пишним цвітом і бурхливо плодоносить. Англійці, шотландці, ірландці перенесли коріння своєї культури з виснаженого і забитого бур’янами умовності грунту туманного Альбіону на американську культурну цілину і — результати наяву. Проте, попри всю любов до Америки, потрібно визнати, що в цьому значенні американці не унікальні. Велика філософія древніх греків виникла не в Елладі, а в італійських і малоазійських колоніях, куди стікалися елліни, перенаселеністю, політичними переслідуваннями та іншим, «вирвані з коренем» з грунту Малої Греції. А день, коли Пророк Мухамед переніс своє курайшитське коріння з кам’янистого грунту Мекки на поля родючої оази Ясріб (від чого Мекка не перестала бути Меккою), змінив хід світової історії і тому справедливо вважається початком мусульманської ери.
Серед різних способів «підштовхнути» читача до дискусії безвідмовно спрацьовує такий: автор свідомо вкрапляє в текст положення, що не стільки відображають авторську позицію, скільки «зачіпають» читацьку увагу. Від таких провокацій навіть ситий обиватель, який ввечері зручно розташувався у кріслі з газетою в руках і позіхає в очікуванні улюбленої телепередачі, злітає під стелю і приземляється вже не в крісло, а до письмового столу, щоб строчити гнівну відповідь, геть забувши і про телепередачу, і про сон. Щось подібне трапилося зі мною, коли я прочитав, що «в умовах інтенсивної соціальної динаміки… втрачається значення соціальної пам’яті. Девальвується досвід… інструментальні знання, тобто все те, що визначається шляхом повільного і тривалого накопичення… У цих умовах немає необхідності оглядатися назад, щоб зрозуміти, як діяти сьогодні. Минуле вже нічому не може навчити«(?!)
Те положення, згідно з яким нас із самого народження оточують «розумні» речі (ложка, сходи, держава etc.) — опредмечені знання і досвід, спілкуючись з якими дослідним, інструментальним чином, ми опановуємо знаннями і досвідом попередніх поколінь, настільки очевидно і загальновизнано, що виникають стійкі підозри у провокації. А разом iз ними і співчуття до того радянського прапорщика, який кругле кантував, а квадратне котив: виявляється, тому, що пластмасові кубики і кульки нічому навчити його в дитинстві не могли.
І останнє — за текстом дискусійної статті. Я людина невіруюча і, напевно, недостатньо філософ. Відчути привабливість історії, торкаючись стіни храму, збудованого в VII столітті, мені важко, бо від древніх каменів віє могильним холодом. Memento mori! — нагадують минулі покоління, які прожили своє життя біля цих каменів.
