У гіркі повоєнні роки тисячі українських громадян потрапили до так званих таборів «Ді-Пі», тобто таборів переміщених осіб, у Західній Німеччині, боячись повертатися у радянський «рай», щоб не потрапити у сталінські застінки. Серед них — цвіт української інтелігенції: У. Самчук, Ю. Шевельов, П. Одарченко та ін.
Іван Огієнко, ставши настоятелем Собору Св. Покрови у Вінніпезі (1947 р.), створює Комітет допомоги скитальцям. Так він називав людей, які не мали притулку, яким нікому було допомогти.
Однією з перших промов у Соборі була «Не можу мовчати», виголошена у неділю 11 січня 1948 р., її транслювали по радіо на всю Канаду. У ній був заклик до порятунку української інтелігенції.
А чи ж не таким було і становище української інтелігенції в сталінських таборах, в колоніях політв’язнів та дисидентів брежнєвських часів?
Пропонуємо вашій увазі промову митрополита Іларіона, надруковану в його канадському часописі «Слово Істини» (1948. — Ч.3.— С.1-7), і статтю «Наша найперша справа» (Там само. — Ч.4. — С. 1-2). Про ці виступи митрополита Іларіона професор П. Ковалів писав так: «І що найцінніше [в них] — це Ваші батьківські турботи про нещасну інтелігенцію, надто діячів української науки і культури, яких, на превеликий жаль, Новий Світ не хоче приймати до себе й заопікуватися ними, а лише приймає охоче молоду фізичну робочу силу. Ми відчуваємо себе сиротами, покривдженими долею, нікому не потрібними, це тому, що ми люди науки, і нашої праці ніхто не потребує, дарма, що ми все своє життя віддаємо тому, до чого покликані. Тепер ми перебуваємо в голоді й холоді, але не покладаємо рук, працюємо, розуміється, нічого за це не маючи, працюємо, бо знаємо, що ніхто інший не зробить того, що можемо зробити тільки ми, покликані творити національну науку і культуру, оберігати рідну мову на чужині («Слово Істини», — 1948. — Ч.5. — С.16).
Нехай Огієнкові слова пронижуть нас співчуттям до страждущих, хай не гасне наша історична пам’ять! Ці матеріали, як на мене, викликають асоціації зі становищем сучасної української творчої інтелігенції. Чи не так? Згадаймо долю Р. Андріяшика, О. Ульяненка, Ю. Гудзя та ін.
НЕ МОЖУ МОВЧАТИ*
«Я голодував був — і ви нагодували Мене». Мт. 25.35.
Христос Рождається!
У сьогоднішній Євангелії чули ми про Святу скитальничу Родину, як блукала вона бездомно по чужому Єгипті. Неділя по Різдві — це неділя скитальників, і я обов’язком своїм уважаю нагадати Вам тепер і про наших братів скитальників, яких недоля вигнала з Рідного Краю.
За останні три місяці мого пробування в вільній Канаді одержав я від наших українських скитальників силу благальних листів, в яких вони кров’ю свого серця щиро описують тяжке своє становище. Описують і молять, як батька, про поміч. Всю нашу скитальщину обгорнула тепер чорна безнадія, бо їхня сучасність невимовно тяжка, а будучність темна, як ніч осіння. Правдивої допомоги вони не бачать нізвідки.
Наша скитальщина вже поділилася на дві нерівні частини. Перша частина найбільша, це наші робітники та селяни, взагалі люди, що досі жили працею рук своїх, що знають якийсь фізичний фах. Це головно ті, що німці повивозили були їх на роботу. Група ця в найкращому становищі: вони вже тепер мають працю, яка дає їм певний зарібок і змогу жити. Група ця внедовзі легко роз’їдеться по різних країнах, бо скрізь праці не мало. І багато вже їх роз’їхалося по всьому широкому світі, й помалу влаштовуються на нових місцях. Звичайно, багато терпить і ця група, але вона все ж таки безнадією не огорнена.
Зате в значно тяжчому стані друга група, — українська інтелігенція, особливо стара. Це мала група, — її приблизно п’ять відсотків усієї скитальщини, але це серце й мозок України. Це наші науковці, професори, вчителі, інженери, письменники, поети, журналісти, мистці, духовенство й т. ін. Це ті творчі особи, що творили й творять культуру України. Це наші найцінніші люди. Це той цвіт нації, що вирощується довгими поколіннями. Ми, українці, не маємо багато творчої інтелігенції взагалі (виділено мною. — Є.С.), і поневіряння її на скитальщині не проститься нам у нашому житті, — воно незабаром жорстоко помститься на нас. Я глибоко вірю, — і віру свою щоденно складаю до стіп Всевишнього при його Святому Престолі, — я глибоко вірю, що незабаром повстане Україна, Україна вільна й соборна, яка потребуватиме в першу чергу своєї творчої інтелігенції (виділено мною. — Є.С.), — і де ми її візьмемо, коли не бережемо й тієї жміньки, що тепер страждає й гине на скитальщині...
Положення нашої інтелігенції на скитальщині, особливо старшої, невимовно тяжке, бо працювати руками вона не може та й фізичного фаху не знає. Часто ця інтелігенція, люблячи всією своєю істотою волю, живе не в таборах, а поза ними, а тому урядовою допомогою ІРО не користується, а тому не має й того, що мають німці від своїх урядів. І вся ця інтелігенція голодує, живе в холоді, ходить обдерта, і потроху гине... (виділено мною. — Є.С). Сухоти косять її, як косар тне траву...
Український народе, чи знаєш ти, що один з кращих синів твоїх, наш письменник Юрій Клен помер на чужині від голодування?.. І за ним незабаром підуть десятки, а то й сотні наших кращих людей, наших українських обранців, нашої еліти...
Не можу мовчати, бо щоденно чую розпучливий крик і благання цих обдертих, голодних і померзлих кращих синів України! А треба не забувати, що все, що було патріотичне, змушене було кидати Рідний Край і втікати на чужину... (виділено мною. — Є.С.)
Не можу мовчати, бо нашу кращу інтелігенцію, нашу національну еліту на скитальщині огорнула вже чорна безнадія, як осіння ніч огортує землю. Огорнула безнадія, бо не бачить вона правдивої помочі й поволі перестає вірити в неї. І по всій скитальщині з уст в уста передається розпучливо: заокеанська допомога нереальна, мала... Огорнула безнадія, бо завтрішній день для українського скитальника-інтелігента темний, як могила...
Не можу мовчати, бо наша інтелігенція сама не простягне руки за допомогою, але вільно це робити мені, це обов’язок мій благати за них...
Цвіт української інтелігенції позбавлений найперших речей, і дослівно гине в голоді й холоді. Наше духовенство ходить обдерте й світить латами...
Не можу мовчати, і не замовчу, бо я маю право й обов’язок говорити. 25 листопада 1941-го року Святий Собор Єпископів Української, тоді ще єдиної неподільної Церкви, обрав мене Архиєпископом Київським і Переяславським з тим, що як я прибуду до Києва, то стану Митрополитом всієї України. Німці насиллям не допустили мене до моєї катедри. Але, згідно з 37 правилом VI Вселенського Собору, «Єпископи, що через варварський напад не прийняли своїх Єпархій, користаються всіма правами своєї влади над ними», і тому я маю право й обов’язок говорити до всіх православних українців, і я благаю їх: допоможіть нашій інтелігенції на скитальщині, бо гине вона!
Звертаюся й до всіх греко-католиків з тим самим благанням: рятуйте українську інтелігенцію, бо гине вона! Думаю, що деяке право я маю звертатися й до вас. Покійний незабутній Митрополит Андрій Шептицький в свойому листі до мене з 21 жовтня, 1941 року писав: «Прохаю Ваше Високопреосвященство про молитви для себе. Покликаюсь на давнє й добре знайомство, яке смію назвати приязню». Отже, Митрополит Андрій Шептицький відкрито називав мене приятелем, і тому я, як приятель Славного Покійника, що сам не може вже сказати це саме, благаю всіх греко-католиків Канади й Америки: рятуйте українську інтелігенцію на скитальщині, бо гине вона!
Отож, не можу мовчати, й звертаюся до всіх українців, без різниці їхнього віроісповідання й партійної приналежності: прийміть мій спосіб рятувати українську інтелігенцію, — спосіб утворення опікунів над скитальникам. Нехай кожна без винятку українська родина, нехай кожен без винятку працюючий українець візьме під свою братню опіку одну інтелігентну українську родину на скитальщині, і в міру можливості своєї нехай заопікується нею матеріально, час-від-часу посилаючи їй якусь стару одежу, якийсь кусок хліба, якийсь, хоч малий гріш. А хто може, давайте афідавіти. Головне, щоб ця допомога була постійна, а бодай рік не переривалася. (виділено митрополитом Іларіоном. — Є.С.). Цією, хоча б малою допомогою, ви ввіллєте надію в серця української зневіреної інтелігенції, вона підійметься духом і стократно відплатить свойому народові.
З цим самим звертаюся й до всіх наших допомогових Комітетів: творіть Опікунства над скитальниками, розбуджуйте приватну ініціятиву в справі допомоги, бо це єдиний реальний спосіб урятувати їх. І творіть це негайно, бо буде пізно. Нашої творчої інтелігенції на скитальщині яких дві-три тисячі, а це для мільйона українців в Америці й Канаді не буде тягарем, і мою систему опіки при добрій волі легко провести в життя. Закликаю всіх: поширюйте її по цілому краю!
Не забуваймо, що на скитальщині не мало й стариків, які до роботи мало здатні, але ми, коли ми справді християни, обов’язані рятувати й їх. До Канади впускають головно осіб молодих та здорових, але треба просити, щоб приймали й старих, — і про це не можу мовчати. Досі різні держави впускають до себе тільки самітних, молодих та здорових, а всі ті, що найбільше потребують допомоги, особи старші позостаються на поталу чорної безнадії, бо їх ніхто не хоче приймати. Це не по-християнському, це не поміч обездоленим, і цю велику несправедливість мусіли б у першу чергу направити наші впливові Організації та Комітети. І про це не можу мовчати!
Не можу мовчати, хоч раз уже я виступав про це зо своїм першим словом на вільній Канадській Землі, звертаючись «До всіх людей доброї волі». Слово це цілющою росою впало по всій скитальщині, і вона напружено чекає від тебе, Канадо й Америко, відповідних дій. Тепер говорю вдруге, говорю через радіо. Чи може це гаряче Архипастирське Слово моє позостанеться голосом вопіющого в пустині? Ні, так не буде!
№ 5 ПРАВДА ПРО ІСТОРІЮ
1954 року у Радянському Союзі на високому державному рівні відзначалося 300-ліття т.зв. «возз’єднання» України з Росією. Під звук дзвінких фанфар лилася брехня передусім політичного забарвлення. Лише у світі, де панує вільна наукова думка, лунала правда про цю подію. Прикладом є коментар митрополита Іларіона (Івана Огієнка) про цю подію, поданий в його канадському часописі «Віра й Культура» (1954. — Ч.5. — С.22-25). Пропонуємо цей коментар вашій увазі.
ТРЬОХСОТЛІТТЯ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ (1654 — 1954 рр.)**
Совєтська преса показує, що Совєти завзято взялися відсвяткувати 300-ліття Переяславської Ради, яке вони звуть «воз’єднанням України з Росією». Уся преса переповнена описом підготовки усіх країн до Ювілею.
Чого Совєти зняли такий крик з приводу цього 300-ліття? Чому поведена така величезне агітація? Та бували ж 200-ліття, 250-ліття, але ніколи не робилося того, що діється тепер.
Відповідь ясна: Більшовики бояться за Україну. Показався великий розлам у російсько-українських стосунках. Розлам історичний: Україна не хоче бути під Росією, і це всі ясно почувають, тому й знялася така велика агітація, ніби р. 1654-го Україна навіки поєдналася з Росією.
Слово «воз’єднання» України з Росією десятки раз уживається в кожному числі совєтських часописів. Слово це цілком не відповідає історичній правді, бо «воз’єднання» (рос. возсоединение) — це повернення туди, де ми вже були. А історично Україна до 1654 р. ніколи під Росією не була. Отже, слово «воз’єднання» в даному разі — фальшування історії. Коли б було навпаки, коли б Росія приєдналася до України, це було б справді воз’єднання, бо за Володимира Великого, Ярослава Мудрого й ін. Північ була вже під Руссю-Україною, а столицею був тоді для всього Сходу Київ. Це історична правда.
Нижче подаємо матеріял з двох совєтських видань: «Советская Культура» та «Литературная Газета». Матеріял показує, як справді широко ведеться агітація за «воз’єднання України з Росією».
Президіюм Верховного Совета РСФСР постановив: «У зв’язку з 300-літтям воз’єднання України з Росією скликати в травні 1954 р. Ювілейну сесію Верховного Совєта, присвячену цій великій події».
Так само і в Києві цього часу збереться Верховна Рада Української ССР, яка буде присвячена 300-літтю «воз’єднання України з Росією».
Президіюм Верховної Ради Української ССР постановив переіменувати місто Проскурів на місто Хмельницьке, а Кам’янець-Подільську область — на Хмельницьку область.
Рада міністрів УССР постановила вибудувати на пам’ять воз’єднання новий будинок для університету в Києві.
Совєт Міністрів Союза ССР постановив побудувати в м. Москві на площі Київського двірця пам’ятника на пам’ять 300-ліття «воз’єднання» України з Росією. Оголошений конкурс на кращий проєкт пам’ятника.
В Україні в ці дні нема такого кутка, де б не помічалася діяльна підготовка до 300-ліття.
«Наближення великої дати відчувається безліччю цікавих культурних подій. Щоденно в різних містах України виходять нові книжки на тему воз’єднання України з Росією.
Українське радіо передає нові пісні і симфонічні твори, які написали українські композитори на святкові дні. Новими творами наповняються музеї й картинні галереї. До цього приготовився Харківський історичний музей. Багато історичних документів зібрано в Рівенському краєзнавчім музеї. Багато працює для підготовки й Київський державний музей Т. Шевченка.
«Великого розмаху досягла викладова праця, до якої покликано кращі наукові сили республіки» («Літ. Газ.», ч.6).
«У кожному місті, робочій оселі й станиці Дону в ці дні готовляться відмітити 300-ліття. По фабричних цехах читають виклади, бібліотеки роблять виставки, театри готують прем’єри вистав українських драматургів» («Літ. Газ.», ч.6).
У дні підготовки до свята відбуваються дружні зустрічі робочих і колхозників Дону й України» («Літ. Газ.», ч.6).
«Письменники всієї Росії готуються широко відсвяткувати 300-ліття воз’єднання України з Росією. Шерег виступів письменників України в Москві розпочався 16 січня. У березні в Літературнім Музеї в Москві відкривається вистава, присвячена 300-літтю. Цьому буде присвячена сесія Інституту світової літератури ім. Горького».
У свою чергу в Києві буде декада російської літератури. Московські гості виступлять у Київськім Університеті, на фабриках, палацах культури. Вони побувають у Переяславі-Хмельницькім, Білій Церкві, Умані, Чигирині, Львові, Ужгороді, Камінці-Подільськім» («Літ. Газ.», ч.6»).
Палац культури в Ленінграді провадить декаду українського мистецтва. Буде кілька українських вистав, а на кінець — український концерт.
Академія Наук УССР випускає тритомовий ювілейний збірник монографій про історичне значення «воз’єднання України з Росією».
В и к л а д и про воз’єднання. У Москві складені матеріяли про воз’єднання і розіслані по всіх республіках, щоб там використали на викладах. Розіслані також теми, на які потрібні виклади про воз’єднання (С.К., ч.7).
У Л ь в о в і, в Бібліотеці Академії Наук виставлено біля 600 документів про Хмельниччину. Є один власноручний лист Богдана Хмельницького 8.ХІ.1655 р. до настоятеля Сокальського монастиря. — Тут же виставлений київський літопис про Хмельниччину VII віку Івана Кощаковського (С.К., 7).
«Гімн дружби» — пісня, яку написав до воз’єднання Платон Майборода на слова Рильського.
У Баку відбувся літературний вечір, присвячений воз’єднанню.
У Миколаєві, як і по всіх містах України, виставляється «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука.
Павло Тичина в 8 ч. «Л.Г.» вмістив велику статтю: «Навеки вместе!». Цебто: «Навіки вкупі», про Україну й Росію.
Учасники колективів художньої самодіяльності Дніпропетровщини підготовили нові концертні програми для 300-ліття воз’єднання України.
Глухівський Краєзнавчий Музей готує виставку, де будуть подані історичні реліквії, фотографії, картини і т.п. «про вікову дружбу» народів України й Росії. Виставлений і оригінальний портрет Богдана Хмельницького.
«Л.Г.» повідомляє: «У зв’язку з святкуванням 300-ліття воз’єднання України з Росією українські видавництва випускають багато нових книг, присвячених історичним подіям 1648—1654 рр. Масово вийшли брошури, присвячені Богдану Хмельницькому, боротьбі українського народу за воз’єднання України з Росією, історичному значенню Переяславської Ради. Брошури видані українською мовою, а незабаром вони вийдуть і в російськім перекладі.
Для цього вийшов збірник: «Шевченко в критиці», який містить статті, рецензії і вислови видатних людей, учених, критиків і письменників.
Найближчого часу будуть видані збірники публіцистичних творів І. Франка й В. Стефаника.
У січні вийде перший том «Історії Української СССР», видання Академії Наук України, доба — до Жовтневої Революції, розмір — більш 50 аркушів. Склав цю Історію Історії при Академії.
А в лютому вийде великий збірник: «Визвольна війна українського народу 1648 — 1654 років і воз’єднання України з Росією». Слідом за українським виданням збірника вийде й російський.
А в квітні будуть видані: велика монографія проф. І. Крип’якевича: «Богдан Хмельницький» і збірник: «Українські думи й історичні пісні».
Закінчується підготовка до друку І тому «Історії української літератури», що містить дожовтневу добу.
Готовиться до друку на двох мовах провідник-довідник по м. Переяслав-Хмельницькому.
Для російського читача виходить збірник віршів Т. Шевченка, а також поетики Л. Забашти. Готується до друку книга віршів М. Бажана.
Підготовляється збірник: «Украинские классические комедии», — Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, І. Карпенко-Карого, М. Старицького, С. Васильченка.
Окремою книжкою виходять драми І. Франка.
Незабаром вийде книга туркменською мовою, — новий збірник творів «про братську Україну і непорушну дружбу народів».
У Київськім Державнім Історичнім Музеї відкрили відділ, присвячений Переяславській Раді.
«300-ліття воз’єднання України з Росією обласні, краєві й республіканські видавництва Главіздата Міністерства Культури РСФР відмічають випуском масовими накладами творів класиків української літератури й сучасних українських письменників, які славлять велику дружбу й братство російського, українського й іншого народів СССР» ( «Сов. Культ.», ч.2).
У ці дні по книгарнях Л и т в и помічається велике зацікавлення до творів українських письменників. І ці твори видаються масовими накладами. Литовською мовою видані романи Н. Рибака: «Переяславська Рада». С. Тудора: «День отця Сойки», збірник українських новел, книги віршів Т. Шевченка й П. Тичини, оповідання М. Коцюбинського, романи О. Гончара, твори І. Франка, В. Василевської й ін. Тільки за останні три роки вийшло 20 українських творів накладом 130.000 примірників» («Літ. Газ.», ч.6).
«На м о л д а в с ь к і й мові вийдуть твори українських класиків: збірник вибраних творів М. Коцюбинського, роман Н. Рибака: «Переяславська Рада» й ін. Вийдуть і українські твори для дітей» («Літ. Газ.», ч.6).
«Цими днями Ч у в а с ь к е державне видавництво видало чуваською мовою збірник оповідань українських письменників. А в зв’язку з 300-літтям видається ще один великий збірник» («Літ. Газ.», ч.6).
«Багато нових творів Київських мистців присвячені подіям 1648 — 1654 років, — вони розповідають про героїчну визвольну боротьбу українського народу проти польської шляхти, про історичне рішення Переяславської Ради, яка проголосила вічний союз і дружбу двох братських народів» («Сов. Культ.», ч.4).
Скульптор Олександр Ковалів закінчує тепер погруддя Богдана Хмельницького. Молодий мистець Валентин Задорожний пише велику багато фігурну картину: «Богдан Хмельницький віддає свого сина Тимофія в заложники Кримському ханові Гіреєві». Масовим накладом видається портрет Богдана Хмельницького, якого намалював Михайло Хмелько. Над цим також працюють і інші митці.
«Т р у д д в о х А к а д е м і й. Вийшов тритомовий збірник документів і матеріалів: «Возсоединение Украины с Россией». Ця праця, до 200 друкованих аркушів, підготовлена Інститутами історії Академії Наук СССР і Академії Наук Української ССР.
«У цім виданні оприлюднено 747 актів про зв’язки й дружбу українського й російського народів, про героїчну боротьбу двох великих народів за возз’єднання України з Росією».
«До І тому вийшли документи, які вияснюють події напередодні визвольної війни 1620—1647 років. Більшість матеріалів цього тому показує російсько-українські торгові й культурні зв’язки, військову взаємодопомогу двох братніх народів».
«У документах другого й третього тому подане все основне листування між російським урядом і Богданом Хмельницьким про поміч українському народові в його боротьбі проти польської шляхти і про воз’єднання України» («Літ. Газ.», ч.6).
На всі ці метушливі заходи, якими просто переповнена вся совєтська преса, вільний світ дивиться зовсім інакше.
Ось один приклад:
Посол до Парляменту в США Майкел Фіген з Огайо вніс до Конгресового Протоколу з 6-го січня ц.р. резолюцію під заголовком: «Українська національна незалежність, правда і фікція», в якій Фіген стверджує: «Гетьман Хмельницький був підступно обманений Москвою 300 років тому в часі, як він вів героїчну боротьбу за незалежність України. Український народ ніколи не забуде, як Москва знехтувала той договір, і вкінці використала його як засіб захопити український народ. Він цілком певно пригадує безуспішність царів в русифікації України, так само, як бачить з усіх боків намагання комуністичної партії здійснити те, чого не потрапили здійснити царі. Сміливість та справжній національний дух українців буде скріплений виявленим страхом Москви... Український народ не може не мати успіху в нових зусиллях, щоб досягти свою столітню мету та щоб незалежна, суверенна Україна знову зайняла своє становище між іншими державами світу, як рівна між рівними».
Читач сам бачить із вищеподаних дослівних виписок із совєтських видань, яку величезну агітацію повели Совєти за «дружбу двох народів». З усього видно, що дружба ця — розкололася, і большевики пильнують це латати.
Звертає на себе увагу, що Совєти справді кинули українську літературу до інших країв, перекладаючи на різні мови. Зате в Україну видають масово «братські» російські видання... Така ясна політика!
Кидається ввічі, що Совєти ніде ані слівцем не згадують про найпершу причину повстання України під проводом Хмельницького. Усе говориться одне: повстання проти польських панів!
Це зовсім не так, — Україна повстала спочатку тільки проти одного: оборона Православія проти Унії, цебто проти греко-католицтва, яке запровадили поляки.
(«Віра й Культура». — 1954. — Ч.5 — С.22-25)
* Збережено орфографію автора
** Збережено орфографію автора
