Глухуватий голос, струнка невисока статура, сива шевелюра — це Борис Прокопович Топор, котрому настукало 82. Той самий, що вийшов із севастопольської м’ясорубки, яка перемолола життя ста тисяч бійців, котрого ледь не закатували до смерті у тираспольській тюрмі. Це він не раз перемагав саму смерть і дійшов до Рейхстагу...
Отже, спробуємо ще раз перегорнути «особову справу» цієї непростої долі, щоб зрозуміти, які нелюдські випробування здатна винести людина й не зламатись, а навпаки — зберегти душу духовно багатою та джерельно чистою.
ТАК ГАРТУВАЛАСЯ СТАЛЬ
Борис Топор народився в м. Ананьїві в серпні 1922 року. Вчився з бажанням, середню школу закінчив на відмінно. Як і всі діти того часу, багато працював. Енергійно обробляв город, любив пасти корову, годувати свиней, теслював. Десятирічний хлопчина вже знав батьківський урок виховання: в житті не лайкою — ласкою більшого досягнеш.
Він запам’ятав епізод із дитинства, коли разом iз однолітками «грався у війну» і раптом отримав удар у ніс. Миттєво мобілізував свою енергію, і «противник» полетів ногами вгору. Але тут підійшов і... пожалів. То був другий батьківський урок: не треба ображати людину, якщо вона й зробила щось погане...
Романтичному, налаштованому на хвилю високих помислів, доля готувала серйозний іспит. Його молодість, на яку випала війна, по суті, була боротьбою добра та зла. Армійська сурма покликала Бориса в 1940 році. Тільки розібрався в тонкощах управління зенітного дивізіону берегової охорони, як почалася війна.
Острів Березань, розміром трохи більше гектара, що лежить у Чорному морі, був першою бойовою позицією й життєвим плацдармом 19 річного червоноармійця Топора. Цей без єдиного деревашматок землі (де, до речі, розстріляли лейтенанта Шмідта), розташований на підступах до військово-морської бази Очаків, і чотири зенітки охороняли тут небо, вели протикатерну оборону. Перший бій 22 червня 1941 року зенітки виграли, відкривши прицільний загороджувальний вогонь по німецьких «юнкерсах». Два літаки впали в море, третій — на землю. У полон потрапив німецький льотчик-ас.
Кілька тижнів зенітки брали весь вогонь на себе, а коли німці оволоділи Очаковом, важкі міномети буквально зрівняли острів з водою. Поріділи ряди захисників, закінчились боєприпаси, вода... Вночі їх врятував канонерський човен. Але ніхто з тих живих щасливців ще не знав, яке випробування чекало їх на великій землі...
Після переформування як зв’язківець-телефоніст артилерійсько-зенітного полку Борис Топор влився до лав захисників Севастополя. Місто здригалося від зливи авіабомб, снарядів, куль. На вулицях — зруйновані будинки, сліди пожеж, завали, окопи, рови. Рядовому Топору, щоб налагодити зв’язок штабу полку з батареями, часто доводилось шукати голку в копні сіна. Непросто було під руїнами знайти та з’єднати необхідний кабель. Якось Борис повернувся з завдання, і старшина не впізнав його: на лиці кров, обмундирування й чоботи подерті, а сам, як ніби нічого не сталося, жартує: «Паршиві у фриців кулі — чоботи рвуть, а мене не беруть!»
Героїзм захисників Севастополя був масовим, але перевага німців у літаках, іншій техніці та відсутність у нас необхідної кількості озброєння, боєприпасів, продовольства відчувалися з кожним днем. Наші війська зазнавали великих втрат. Вода стала катастрофічною проблемою. Німці це розуміли та влаштовували полювання з повітря за цистернами з водою. На очах Топора «мессер» після кількох атак продірявив цистерну, а потім розстріляв водія.
— Німець знав про нашу загартованість, витривалість, силу духу, — розповідає Борис Прокопович, — тому намагався зламати нас психологічно, вбити волю до спротиву. Кожну ніч, коли трохи стихали бої, німець кидав iз літаків пробиті металеві діжки, рейки, різні хлопавки. Стояло таке виття, що земля двигтіла, душу вивертало. Ми постійно жили під високою напругою, деякі 20-річні хлопці сивіли.
Мало хто із захисників Севастополя знав, що німці нищили місто з допомогою найстрашнішого озброєння того часу — гармати «Дора» висотою з триповерховий будинок, стволом до 30-ти метрів. І навіть у такому вогняному мішку, по суті, відрізані від основних сил, бійці 61-го артилерійсько-зенітного полку мужньо захищали свої позиції. Розвідка, в якій брав участь рядовий Топор, вночі знищила спостережний пункт ворога.
Сучасна військова історія не знає такого: 250 днів і ночей тримали місто війська Приморської армії. Вдерлись німці спочатку до північної частини міста, і провели їх туди, як запевняє Топор, місцеві холуї, які добре знали лабіринти с Ставці Верховного головнокомандувача дозвіл евакуювати війська до Кавказу. У відповідь Сталін повідомив: утримуйте Севастополь будь-якою ціною, переходу на Кавказ не буде.
У СРСР БУЛИ ПОЛОНЕНІ...
І дійсно, скоро переправа стала неможливою — німці її блокували з допомогою підводних човнів.
Перед цим п’ять радянських «щук» і кілька літаків забрали до півтисячі військових керівників та партпрацівників міста, решта захисників залишилися віч-на-віч iз німецькими танками, на броні яких сиділи п’ять-шість автоматників. Німці з диким криком: «Хенде хох!» брали у полон обеззброєних бійців.
Борис Прокопович пригадує: «Ми, звичайно, відчували, що полону не уникнути, знали також слова Сталіна, що в СРСР немає полонених, є зрадники Батьківщини. Тому сама перспектива потрапити до рук німців наводила жах. Дехто кидався з кручі в море, почалися самостріли. Зізнаюся, ми з товаришем теж домовились, що влаштуємо між собою дуель, але живими не здамося. Наш намір якимось чином розгадав офіцер: «Ви що задумали, герої Севастополя? Хто буде виганяти з Батьківщини нечисть? І в полоні можна битися з ворогом!»
Не знаю, чи слова офіцера подіяли, чи молодість і тяга до життя взяли верх, але думку про самогубство ми відкинули».
Разом iз однополчанами Борис спустився до Херсонеського мису. На вузькій стрічці зібралося кілька тисяч бійців і командирів. Здебільшого це були поранені, виснажені боями, відсутністю їжі та води, захисники міста. Важко поранені лежали на схилах, як риби, викинуті крутою хвилею. І ось цю масу людей оточили озвірілі гітлерівці, почали зганяти полонених до купи, розстріляли кількох євреїв.
Через деякий час напівживих людей погнали центром зруйнованого міста. Борис на все життя запам’ятав ту жахливу картину: виснажені без води бійці кидались на відра, які виставляли біля під’їздів милосердні севастопольці, а німці стріляли й по відрах, і по людях. Потім, давши жменю запарених висівок, Топора відправили товарняком до Вознесенська. У вагоні німці кинули на 60 чоловік буханець ерзац-хліба, загорнутого фольгою — цей продукт Німеччина приготувала полоненим за кілька років до війни...
У робітничому таборі Топор працював у каменоломні. Люди пухли від виснажливих буднів та баланди. Рятували жителі села, через яке водили полонених — вони залишали на парканах шматочки хліба з помідорами. Борис Прокопович, пригадуючи селянську доброту, підкреслив, що, всупереч офіційній пропаганді, прості люди доброзичливо ставились до полонених, допомагали їм чим могли.
Якось, йдучи до каменоломні, Борис почув запитання літнього чоловіка: «Хто з Ананьїва?» Відгукнувся і, поки німець доїдав свій бутерброд, дав домашню адресу. Незабаром син того чоловіка зашив папірець у штани і передав його матері Топора. Між тим табірні поневіряння стали жорстокішими. Кожний досвіток комендант пострілами по вікнах та гавкотом собак будив мертво сплячих полонених. Потім шикував усіх, і тим, хто вже не міг стояти, стріляв у потилицю. Решту — в каменоломню.
СУДНИЙ ДЕНЬ ЯК ДОВІЧНА КАТОРГА
Борис разом iз товаришами почав обмірковувати план утечі. При цьому розраховував на допомогу місцевих жителів та добровольців охорони, серед яких були наші розвідники. Під час нічної зміни, коли німецькі спеціалісти добре напились з приводу чергової перемоги на фронті і почали горлати пісні, Борис кивнув товаришу по нарах Миколі: «Рушаємо, ворота без охорони!» Через якусь мить полонені вже опинилися на вулиці. Далі дісталися до того дядька, який організував передачу вісточки матері Бориса.
— Залазь на горище, — порадив дядько та приніс поїсти.
Перервав тривожний сон дивний собачий лемент. Німці з вівчаркою шукали втікачів. І невідомо, як склалася б доля Топора, якби ворожа собака не побилася з хазяйською та не втратила слід.
Невдовзі Топор опинився в окупованому румунами Ананьєві, побачив перелякану маму: «Синку, тут жандарми!..»
Втім, румуни його не страшили — не таке бачив на війні. Він йшов назустріч випробуванням з рішучістю солдата: чому бути, того не минути. У Ананьїві не став відсиджуватись, зустрівся з комуністами Кузьмінським і Дробенковим, які займалися підпільною роботою, навів контакти з членами антифашистської молодіжної організації Васею Буженком, Володею Єрмоленком, стрілком-радистом Павлом Кудашовим, що втік із полону. Вони почали давати населенню правдиву інформацію про стан на фронтах, готувати людей і зброю для опору німцям.
Буженко та інші молоді гарячі хлопці пропонували кинути лимонку-другу у приміщення жандармерії. Борис та Павло дотримувались іншої думки, бо знали, що у румунів є заручники, і якщо загине їхній солдат чи офіцер, вони покарають 200 невинних жителів. Тож займались звичайною роботою та переправляли діючому партизанському загону продовольство. Топор iз Кудашовим не полишали ідеї переходу через лінію фронту до своїх.
Але хтось із місцевих хлопців (Борис Прокопович здогадується, хто це зробив) здав підпільників румунам. Пізнім вечором чотири жандарми арештували Топора, закинули в мокру кутузку й почали мучити допитами. На всі питання була коротка відповідь: «не знаю». Тоді летіла чорнильниця, Бориса збивали з ніг, знімали взуття, накидали кандали на руки й ноги. Удари гумових палиць по п’ятах відчуває до цих пір... Така процедура продовжувалась кілька разів, але ніхто з підпільників не зломився.
Восени 1943 року в Тирасполі відбувся показовий суд військово-польового трибуналу над підпільниками з Ананьїва. Його організатори зробили все, щоб виправдати дії румунської сігуранці та німецького гестапо, нагнати страху мирним жителям. На столі, за яким сиділи румунські судді, стояв хрест. За вироком військово-польової феміди Кузьминського, Дробенкова та Єрмоленка чекала смертна кара, а Топора, Кудашова, Буженка та інших — довічна каторга. Черговий виклик долі Борис сприйняв спокійно й навіть у тій, здавалося б, безвихідній ситуації думав про волю...
ВТЕЧА ІЗ КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ
Поки рядовий Топор, виконуючи рішення Тираспольського суду за №121, сидів у довічному ув’язненні, радянські війська підходили до Молдавії. Румунська в’язниця перейшла до рук гестапо. У березні 1944 року стало ясно, що німці живими не залишать нікого. Мужній Вася Буженко написав на стінах камери свою адресу та слова: «Прощавай, братику Коля» (це його старший брат, який воював на фронті).
В’язні розробили нехитрий план втечі. Перед початком операції мовчки попрощались, бо знали, на що йшли. Найстарший, п’ятидесятирічний Шарапановський, сказав тільки: «Ми залишились в цьому пеклі людьми — і це головне. Хто зостанеться живим, хай розкаже...»
Для того, щоб вирватись із в’язниці, потрібно було пробити стелю та спуститись драбиною на перший поверх. Працювали по черзі. Коли приступив до роботи Топор, у камеру, забиту десятками смертників, увірвались шість конвоїрів і почали поливати автоматними чергами людей, які рвались на волю. Впало кілька в’язнів, лунали крики, стогін поранених. Борис побачив перед собою дула автоматників і приготувався до найгіршого, але розлючений натовп живою хвилею притиснув німців до стіни та дверей, полетіли пляшки, інші предмети, почалось роззброєння конвою. Тим часом варту розкололи й вона вже не могла вести перехресний вогонь, щоб не стріляти у своїх.
Топор iз пляшкою в руках опинився на подвір’ї i через кілька кроків впав у рів, над яким на дроті вже висіли трупи. Мозок працював гарячково, у скронях гучно стукала кров. Виліз через отвір і — плазом до балки. Посмакував трохи снігу і майже непритомним заліз на горище крайньої хати. Добрі люди накинули на плечі фуфайку, нагодували, дали навіть довідку про «гоштруд» — нібито відробив на німців. Але вона не врятувала, німці в чорних мундирах, які все знищували після свого відступу, закинули Топора на віз iз кирками й відправили копати лінію оборони.
Але добряче побитий ворог на всіх фронтах вже був деморалізований і втрачав пильність. Цим скористався Топор: коли німці поховались від дощу, він вирішив у черговий раз вступити у двобій зі смертю і по-пластунськи забрався в глибоку балку. Потім шукав дорогу до лінії фронту. Гриміла артилерійська канонада, падали освітлювальні ракети, смерть шкірилась то тут, то там...
РОЗРАХУНОК
Рядовий Топор дійшов до своїх і вже скоро в супроводі сержанта був в Ананьєві. Коли мама, як випитала ворожку про його долю, побачила сина живим, знепритомніла. Адже всі рідні вважали його вбитим у тюрмі. Втім, щастя було недовгим — назавтра Борис був у військкома, вдруге прийняв присягу та — на фронт. Заряджаючий гармати рядовий Топор у складі 236 го стрілецького полку пройшов відМолдови до Берліну.
Як воював? Визволяв міста Коваль, Гродно, брав участь у знаменитому штурмі Сандомирського плацдарму. У одному з боїв він перевершив себе: прямим наведенням підбив німецького танка, а артилеристи з його допомогою зупинили ще кілька «тигрів». Був важко поранений, осколок до цих пір сидить у лівому плечі й добряче дає про себе знати на зміну погоди. Видужав, і знову в бій: форсував ріки — Одер, Варту, штурмував знамениті Зеєловські висоти, цитадель Познань. У польському місті бачив полонених німців, вони, як курчата, щось гомоніли, просили, молилися, протягували жалісно: «Наш час скінчився». Борис, як ніхто, розумів, що війна — не вина цих полонених, а їхня біда.
Останню крапку у Великій Вітчизняній Борис поставив у травневому Берліні. Артилеристи вели запеклі вуличні бої. Наші втрати росли. Здавалось, чергова атака захлинеться, і раптом одна гармата розвернулась під свинцевим дощем. Рядовий Топор навів її на ціль і — залп, другий, третій! Все відбулося так миттєво, що німці розгубились, а ті, що залишились живими, почали вискакувати з вікон.
Таким чином, гвардії сержант Топор розрахувався з німцем в тій правій війні сповна, заслуживши солдатського ордена Слави III ступеня і медалі «За відвагу».
У душах багатьох людей та війна поселила два страшні почуття: ненависть та жорстокість. У Топора цього не було й немає. Може, тому він захотів вчити дітей духовності, відрізняти добро від зла, правду від брехні, честь від підлості. Закінчив педагогічний інститут, вчителював, був директором Ананьївської восьмирічної школи №4. Має медаль Антона Макаренка за внесок у розвиток освіти. Можна бути впевненим і за весь його рід: два сини, чотири онуки, два правнуки — свідоцтво того, що сила духу Топорів не виродиться.
