Поселення греків, або, як їх часто називають, колонії, з’явилися на берегах Чорного моря на завершальному етапі Великої грецької колонізації, яка хронологічно охоплює VIII — VI ст. до н.е. Крім Північного Причорномор’я, грецькі міста та поселення були засновані на Апеннінському півострові, на берегах острова Сицилія, Середземного, Мармурового морів та на північному березі Африки. За образним висловом видатного грецького філософа Платона, «елліни жили на обмеженій частині землі від Фазіса до Гераклових стовпів, розташувавшись навколо моря, як мурашки або жаби навколо болота».
Грецька колонізація значно розширила кордони тогочасної ойкумени і була зумовлена цілим комплексом причин, тісно пов’язаних з розвитком грецького суспільства. Вона була наслідком могутнього демографічного вибуху та інтенсивного зростання продуктивних сил у грецькому суспільстві, розвитку сільського господарства, ремесел і торгівлі.
Важливим був і військовий тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, що примушував греків залишати рідні місця. Все це призвело до загострення соціально-політичної боротьби в Греції та виселення значної частини жителів грецьких центрів до інших, часто віддалених на багато сотень кілометрів від метрополії, ще не освоєних районів, де було достатньо вільних земель та джерел сировини.
Як правило, внаслідок колонізації нові поселення конституювалися як поліси і були політично незалежні від міст-метрополій, хоча й підтримували з ними тісні економічні, політичні, культурні та релігійні зв’язки. Тим більше, що міста-метрополії були дуже зацікавлені у надходженні з колоній продовольства, передусім зерна, і корисних копалин.
У грецькій колонізації Північного Причорномор’я величезну роль відіграло місто Мілет, яке було великим ремісничим і культурним центром усього грецького світу. Колонізація по суті була процесом еміграції частини грецького населення до нових, часто малонаселених, районів тогочасної ойкумени. На цих територіях, в тому числі і в Північному Причорномор’ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим обумовлювалась специфіка історичного розвитку того чи іншого грецького центру в конкретно-історичних умовах його існування.
Грецька колонізація Північного Причорномор’я поділяється на три етапи. На першому, близько середини VII ст. до н. е., було засновано грецьке поселення на острові Березань (Борисфен). На другому, що охоплює першу половину — середину VI ст. до н.е., населення Борисфену починає освоювати сусідні сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутіно на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н.е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах у Криму виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Кепи та деякі інші центри, що згодом увійшли до складу Боспорського царства. На третьому етапі, друга половина VI — початок V ст. до н.е., спостерігається найбільш інтенсивна міграція греків до Північного Причорномор’я, що було пов’язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н.е.) і падінням Мілета (494 р. до н.е.).
У цей час в основному вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров’ї, де були засновані Ніконій і Тіра (Бєлгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільськогосподарських поселень. В останній чверті VI ст. до н.е. на Західному узбережжі Криму була заснована Керкинітіда (місто Євпаторія) та невелике поселення на місці майбутнього Херсонесу Таврійського (місто Севастополь), який було конституйовано як поліс близько 422/421 рр. до н.е. Це була єдина дорійська колонія у Північному Причорномор’ї.
Історія всіх цих античних центрів письмовими та епіграфічними джерелами висвітлювалася по-різному і часом досить фрагментарно. Однак внаслідок їх археологічного вивчення зараз у цілому можна охарактеризувати те спільне та особливе, що було характерним для їхньої історії протягом античної епохи.
Протягом середини VII — VI ст. до н.е. в основному закінчується процес освоєння греками численних територій на північному березі Чорного моря. У Північному Причорномор’ї, що охоплює території від гирла Дунаю до передгір’їв Кавказу, можна виділити три райони, де був заснований цілий ряд грецьких колоній. Це північно-західний район, що охоплює Нижнє Побужжя та Подністров’я, де у другій половині VII ст. до н.е. було засноване поселення на острові Березань (Борисфен), а в VI ст. до н.е. Ольвія та сільські поселення навколо неї, а також Ніконій і Тіра. Другий район, Таврійський, що охоплює Південно-Західний та Північно-Західний Крим, де в VI ст. до н.е. була заснована Керкинітіда та невелике поселення іонійців, на місці якого в кінці V ст. до н.е. виник Херсонес Таврійський. Третій район, північно- східний, який охоплює Східний Крим та береги Керченської протоки, де в першій половині VI ст. до н.е. були засновані Пантікапей, Німфей та інші центри, а також Феодосія, які згодом були об’єднані у складі Боспорського царства. У процесі подальшої внутрішньої колонізації греками були освоєні значні сільськогосподарські території в цих трьох основних районах колонізації, а до складу Боспорської держави увійшли землі у Північно- Східному Причорномор’ї.
В період грецької колонізації у Північному Причорномор’ї зовсім не було стабільного осілого місцевого населення. Тому на початковому етапі свого розвитку античні центри регіону розвивалися відносно самостійно, не відчуваючи тиску з боку войовничого варварського населення. А з іншого боку, грецькі поселення були тією притягальною силою, яка багато в чому обумовила переміщення центру скіфської культури у Північне Причорномор’я і, в кінцевому результаті, ознаменувала народження Великої Скіфії, пам’ятники якої продовжують дивувати світ і сьогодні.
З часів грецької колонізації південь сучасної України став складовою частиною античної цивілізації, що, природно, не могло не відбитися на історії, культурі, звичаях населення, що мешкало на території нашої країни в той далекий час.
Давня історія України надзвичайно багатогранна, і однією з її найцікавіших сторінок є грецька колонізація, що поклала початок цілому періоду, який прийнято називати античним. Саме в цей час Північне Причорномор’я було включене до орбіти всесвітнього цивілізаційного процесу, а потім політики Понтійської держави, Римської імперії і, нарешті, Візантійської імперії.
