Франтішек Духинський (1816 — 1893) — історик, етнограф, педагог, польський патріот. Любив називати себе «Киянином», оскільки походив із польсько-малоруської сім’ї, співчував ідеям «хлопоманів» і мріяв об’єднати поляків й українців для боротьби з російським самодержавством за відновлення незалежної та справедливої до всіх своїх громадян Речі Посполитої. Більшу частину життя Духинський провів в еміграції і помер далеко від батьківщини. Не все з написаного ним прийнято сучасною історичною наукою; проте не можна забувати, що все його життя і творчість пройшли на тлі насильницького підкорення Польщі Москвою, в часи двох жорстоко придушених польських повстань, і що Франтішек Духинський завжди мав тільки одну мету — сприяти відновленню Польської держави.
ПОЧАТОК
Франтішек Духинський народився на Правобережній Україні в українсько-польській сім’ї. У 1834 р. приїхав для продовження освіти до Києва. Щойно заснований Київський університет став тоді розсадником ліберальних ідей, а також значно зблизив польських і українських студентів. Це був час, коли в середовищі польської інтелігенції була дуже популярною ідея об’єднання з українцями («малоросами») для боротьби проти Росії та відновлення «спільної батьківщини» — Речі Посполитої. Після того, як цар Микола I позбавив киян Магдебурзьких прав (1835), молодий Духинський почав активно вивчати історію відносин українців (русинів) і поляків, з одного боку, і Москвою, — з іншого.
У 1846 р., побоюючись арешту, залишив Російську імперію: жив у Туреччині, Франції, Італії. Під час Кримської війни добровільно вирушив на театр воєнних дій, де працював в інтендантстві при англійському експедиційному корпусі. Єдиною метою Духинського було скористатися нагодою, щоб викласти свої ідеї щодо відновлення Польської держави англійцям, французам, туркам і через них вплинути на їхні уряди. Після закінчення війни Духинський поселився у Франції.
ЗА КОРДОНОМ
Опинившись у Франції Духинський працював у Польській вищій школі в Парижі, де викладав історію й активно займався історичними дослідженнями. Одна з перших праць Духинського, надрукована в «Trzecim Maja», присвячена Переяславській раді. У ній він високо оцінював заслуги Шевченка, Костомарова, Куліша, яких невдовзі після його виїзду за кордон заарештували. Перебуваючи в Києві, Духинський не мав із ними безпосередніх контактів, але завжди цікавився працями та ідеями членів Кирило-Мефодіївського братства. Дізнавшись про арешт та засудження українських письменників, Духинський писав про їхні справи і твори в європейських виданнях, часто посилався на їхні ідеї; в його творах відчуваються справжні повага й любов до цих людей.
Важливо й те, що Духинський мало не першим познайомив західного читача, вчених із ситуацією в Малоросії, в Києві. Історичні праці Духинського переконали багатьох французьких істориків принаймні в тому, що слов’яни Російської імперії не є одним монолітним народом. Завдяки його працям і публічним виступам, у школах Франції з 1870 року почали вивчати історію Русі та історію Москви в двох окремих курсах.
Коли почалося друге польське повстання (1863), Духинський видав у Парижі «Доповнення до трьох частин історії слов’ян і москалів», в передмові закликаючи східних слов’ян об’єднатися в боротьбі проти Москви. Під закликом стояв підпис: «Киянин Духинський».
У 1872 р. Духинский зайняв посаду охоронця Польського національного музею в Рапперсвілі (Швейцарія), де й оселився.
ГIПОТЕЗА
7 листопада 1857 р. Духинский виступив у Парижі з лекцією «Про необхідність доповнень і змін у науковому викладі польської історії», згодом опублікованою під заголовком «Про відносини Русі з Польщею й Москвою, називаною нині Росією». Він акцентував різницю між поняттями «Русь» і «Москва». Відтоді головною темою його понад 50 праць стало порівняння європейської й азіатської цивілізацій, а також пошук доказів того, що поляки й малороси, з одного боку, і росіяни, з іншого, належать до різних цивілізацій. Він був упевнений, що Москва, московіти мають неслов’янське походження і є, всупереч «слов’янському вбранню», азіатським народом («Основи історії Польщі та інших слов’янських країн, а також історії Москви»). Автор підкреслено визнає численні позитивні риси «московітів», але не визнає їхньої приналежності до Європи. Як доказ Духинський вказує на такі риси московського життя, як патріархальність і схильність до самодержавного ладу, який цілком поглинув права людини і тим зупинив її — людини — моральний і матеріальний розвиток.
Духинський пише, що східна форма правління й суспільного життя дуже придатні саме для «московітів», але аж ніяк не притаманні європейським народам, які розвинули поняття індивідуалізму, приватної власності та індивідуальної свободи. І тому в середовищі патріархального деспотизму, що виріс із патріархального комунізму, європейці почуваються нещасними (визначення ХIX століття!).
Завдяки дослідженням Духинського, присвяченим слов’янській етнографії, він здобув велику популярність, і не лише серед поляків, — але й у середовищі французьких вчених. На початку 1860-х років з’явився ряд публікацій французьких вчених, які підтримували теорію Духинського (твори Поля де Сент-Вінсента, барона д’Авріля, Стейнбаха). Французький історик Анрі Мартен так захопився його ідеями, що в 1866 р. опублікував працю «Росія й Європа», яка цілком відповідала ідеям Духинського.
Слід зазначити, що авторство теорії про приналежність росіян до азіатських народів належить не полякам, як дехто вважає, і зовсім не Духинському. 1684 року в «Journal des Savants» (Франція) була надрукована одна з перших класифікацій людства; Московії на карті Європи там не було. Надалі деякі європейські вчені також вважали відмінними «слов’ян і московітів», відносячи останніх до східних азіатських народів. Думку про спорідненість московської й азіатської цивілізацій висловлювали не лише поляки й українці (як вважають багато російських вчених, наприклад, Леонід Соколов і Микола Ульянов), але також самі росіяни. Так, відомий «євразієць» князь Трубецькой (ХХ століття) вважав, що «Київська Русь ХII ст. зовсім не була предком сучасної Росії», і доводив, що «у ХIII ст. московські князі перетворилися на беззмінних і спадкових губернаторів російської провінції татарського царства і зрівнялися з ханами-правителями інших — не російських — провінцій… А 1480 року (після Куликовської битви) ханську ставку перенесли до Москви (!!!)». Лев Гумільов у своїй праці «Ритми Євразії» також вельми цікаво пише про дружнє «об’єднання Русі із Золотою Ордою в 1247 році» і про те, що 1312 року багато «монголів-християн емігрували на Русь, поступили на службу в російських князівствах, одружувалися на ростовських, рязанських і московських красунях. Про яке «ярмо» можна говорити, — запитує автор «Ритмів Євразії», — та й чи знали древні русичі саме слово «ярмо»? І як застосувати його, наприклад, до Великого князівства Володимирського, яке добровільно примкнуло до Золотої Орди 1263 року за волею святого Олександра Невського?».
IСТОРIЯ Й ПОЛIТИКА
Анонімний біограф Духинського, який жив у Росії й тому писав під псевдонімом «А.G.», пише, що московські імперські політики чомусь ніколи не погоджувалися з теоріями, які доводять азіатське походження російського народу. На- віть більше — вони завжди вимагали від істориків фактів, які б підтверджували слов’янство російського народу, а також його права на панування над слов’янськими землями. Історичні факти свідчать, що царські накази визначали не лише поліцейські порядки, а також те, що і як мусять писати історики. «Тих вчених, — пише А.G., — які не приймали поглядів царя або цариці, у XVIII столітті били по щоках або карали батогами, а в нашому (ХIХ ст.) такі історики втрачають свої посади, страждають від бідності або їх відправляють до Сибіру». І наводить кілька прикладів.
Імператриця Катерина II, невдоволена поглядами відомого видавця Стріттера щодо «фінського походження росіян», написала у відповідну комісію спеціальну записку. Там вона виклала тези, на основі яких вчені мусили писати історію російського народу. Тим часом Стріттер всього лише дотримувався відомого напряму письменників XVI й ХVII століть, які, спираючись на старовинні хроніки, доводили, що історія Московського князівства починалася не в Новгороді або Києві, а в Суздалі. Стріттер потрапив у немилість, його праці знищували. Не краще було Герарду Фрідріху Міллеру, історіографу цариць Єлизавети та Катерини II, члену Петербурзької АН, одному з авторів норманської теорії. Історик Карамзін пише: «Зараз важко повірити в те переслідування, яке терпів Міллер через свої дослідження. Вже надруковану його працю «Походження людей та назви Росії» (1749) спалили; автор захворів від засмучення».
Бажаючи назавжди покласти край «вольностям» вчених, Катерина II видала формальний указ, де недвозначно стверджувалося: «Росіяни є європейцями і слов’янами». Після чого, зрозуміло, зникли всі сумніви — для російських істориків указ став законом. У Європі з указом «Північної Семіраміди» погодилися далеко не всі. Так, Мірабо іронічно писав: «Ми тепер достеменно знаємо, що росіяни — європейці, оскільки це стверджує сама цариця Катерина!».
Уже в ХIХ ст. цар Микола I видав подібний указ, в якому йшлося про тотожність великоросів, литовців, білорусів і малоросів: «Історично доведено, що великороси мають те саме походження, що й жителі Вільно, Ковно, Гродна, Мінська, Вітебська, Волині, Подолу й України». Дотримуватися історичних ідей Романових був змушений і Карамзін. (Зауважимо, що радянська влада також надавала історії неабиякого значення, не пускала її «на самоплив» і пропонувала вченим обов’язкові «партійні» концепції й формули.) Мета подібного втручання в науку завжди була одна й та сама — приректи завойовані сусідні народи на політичну смерть, «довівши» з допомогою історії, етнографії, лінгвістики єдність росіян, малоросів і білорусів. Забороняючи на цих підставах останнім двом народам працювати над розвитком своєї національної спільноти, мови, літератури. «Єдність» слугувала також виправданням заборони друкування книг і навчання рідною мовою; виправдовувала поширення московської церковнослов’янської мови на всій території імперії, а головне — виключало будь-яку можливість політичної самостійності. А.G. пише: «Дивне вийде «братство», яке брата душить, позбавляє його прав, віри, мови».
У 1862 році Росія відзначала «Тисячоліття Росії» — в «Повісті минулих літ» під 862 роком описано запрошення варягів Рюріка, Сінеуса і Трувора: знамените «Прийдіть і правте нами!». Тоді ще раз і вже остаточно історію Київської Русі було включено в історію Російської імперії. Лише один голос, пише А. G., протестував — це був голос Духинського з Парижа. Він намагався довести європейцям, що пам’ятник «Тисячоліття Росії» увічнює брехню, сфабриковану слухняними істориками за наказом Романових. Бо царство Московське почалося не в Новгороді в 862 році, а в ХII сторіччі, про що красномовно свідчить факт заснування Москви в 1147 році.
ВИСНОВОК
Можливо, що однією з причин того нез’ясовного, навіть загадкового феномена, що українці, всупереч зусиллям Московської держави (і батогом, і пряником), так і не злилися в одну націю з росіянами, є саме справжня — на генному рівні — різниця між цими сусідніми народами. Народами, які, сторіччями живучи поруч, змішуючись і маючи дуже багато спільного, так і не змогли відмовитися від їх особливостей. Історично незаперечний факт постійного прагнення України до незалежності можна вважати одним із доказів того, що теорія Духинського побудована не зовсім на піску.
Неможливо заперечувати й те, що життя в Росії ніколи не здавалося привабливим для іноземців (а поляки й українці завжди залишалися там «іноземцями»). В усі часи воно вражало і своїх, і чужих бідністю громадян (якщо їх можна назвати громадянами), темним, важким і неестетичним устроєм життя, загальною байдужістю до громадянських свобод, якоюсь нутряною неповагою до особистості. (Пригадаймо, як блискуче, як тонко передала цю атмосферу Леся Українка у своїй «Боярині»!) Навіть прості українці завжди розуміли це — хоча б на рівні підсвідомості. І вважали себе іншими.
Багато критиків, як українських, так і особливо російських, закидають Франтішеку Духинському та іншим українським полякам- «хлопоманам» ХIХ ст. те, що вони буцімто займалися українським питанням, налагоджували контакти з українською інтелігенцією з єдиною — корисливою — метою. А саме — хотіли схилити їх до участі в польських повстаннях, до спільної боротьби з російським самодержавством за незалежність. Немає ані найменшого сумніву в тому, що так воно й було. Але тут постає зовсім інше питання надзвичайної ваги — чому українці, українська інтелігенція не захотіли використати поляків із тією самою метою?
На закінчення спеціально зауважу, що будь-яких упереджень щодо тієї або іншої людської раси або культури не маю. А угорців і фіннів поважаю не менше, ніж поляків або французів.