Вони йшли у бій разом із атакуючими лавами, тримаючи в руках не зброю війни, а зброю пам’яті людської — фотокамери. Професія така — завжди у вирі подій, на самому передньому краї плину життя країн та людей, але не дієвим учасником — спостерігачем. Журналістика, професія миру та війни, покликання, якому служать беззастережно, небезпечна робота, яку не можна просто робити, можна тільки жити нею до останку... В армійських одностроях, разом із солдатами йшли журналісти нескінченними страшними роками Великої Вітчизняної, по крихтах збираючи інформацію, залишаючи нам її буденну історію, її героїв і пересічних вояків. Виходили фронтові газети, які готували й випускали в світ військові журналісти-офіцери, воєнкори. Нечисленні, часто й незнані, залишили вони нам правду тих страшних років, спадок, завдяки якому ми, сьогоднішні, пам’ятаємо стражденні роки і знаємо про них, бачимо їх вашими очима. Очима воєнкорів. Дехто з вас залишив нам і свої імена, але ми практично нічого не знаємо про ту роботу на війні... Високі професіонали найневдячнішої професії не спромоглися хоч трішечки розповісти про пересічне своє воєнкорівське буття, бо вважали це несуттєвим і нецікавим для нас. Вони розповідали про людей на війні, а не про себе. Така була професійна мораль... Тільки Костянтин Симонов спромігся на жартівливу «Песенку военного кореспондента...». Отож, напевно, і все про ту журналістську роботу. Відбулися жартами.
Численні мемуаристи — відставні сталінські маршали з генералами, такі собі унтера Першої світової, присвячували сотні сторінок грубезних томів своїм епохальним битвам. Собі улюбленим. Та звитяги ті здобувалися солдатами, мільйонами пересічних людей в одностроях, про яких і готували свої матеріали журналісти фронтових газет. На сьогодні це беззастережні документи правди фронтового буття. Правди, яка здобувалася бува й у бою, а зброєю воєнкора був фотоапарат — детектор брехні.
Кіно «про війну», як і інші високі мистецтва вкупі із мемуарами, було вже потім. А в нелюдські ті роки у військах були військові журналісти-воєнкори, завданням яких було розповідати про події, що відбулися, відбуваються, мають відбутися. Відносно нечисленні, працювали вони, не сподіваючись на лаври. Славетний сер Вінстон Черчилль починав свій феєричний життєвий путь саме репортажами з англо-бурської війни. Військовим кореспондентом лондонської «Таймс». Одним із перших воєнкорів.
У перші дні 1965 року, напередодні прийняття військової присяги, привіз замполіт нашу роту новобранців із закритого підмосковного гарнізону до Москви, на екскурсію Центральним музеєм Збройних сил СРСР... Життя майже пройшло, а й досі в пам’яті те миттєве, неймовірне відчуття, що зупинило мене просто на порозі зали, присвяченій початку Великої Вітчизняної війни — літу 1941 року... Перед моїми очима, заповнюючи простір стіни від підлоги й до самісінької стелі, постав із малого віку знайомий мені фотознімок, усталена назва якого точно відповідала суті зображеного — «Німці прийшли». Золотою медаллю першої повоєнної Всесоюзної фотовиставки 1946 року «Шляхами війни» було нагороджено автора цього знімка-переможця, мого батька, що пішов із життя за три роки до моєї армійської служби.
Миттєвий кадр фотокореспондента. Спрацював принцип професії — бути у потрібному місці в потрібний час. Щоправда, до того «потрібного місця» потрапив він абсолютно не за своєю волею. А «потрібний час» обрав ворог... Та залишилася на фотоплівці вихоплена мить горя України, Задокументована миттєвість виснажливого шляху в оточенні, із якого намагалася вийти група професійних журналістів українських газет та радіомовлення. Потрапили вони у те оточення, як і сотні тисяч інших вояків Червоної армії першого літа війни, кинуті напризволяще через неспроможність влади перейти від гасел до справи.
Мобілізованих, але ще не військових, наприкінці липня сорок першого зібрали журналістів до армійських навчальних таборів, що поблизу містечка Остер, для військової підготовки на командирських курсах. Та невдовзі гуркотіння канонади лунало вже десь за лісами лівобережжя Десни. Фронт на сході, а вони тут, за сімдесят кілометрів від Києва, у ворожому тилу... Без зброї, яку ще не встигли отримати. Без харчів. Без досвідчених командирів. Проте майже всі з партквитками, а деякі із звичними фотокамерами — невід’ємною частиною репортерського тіла. Отак і розпочалася їхня війна...
І пішли новоспечені беззбройні вояки на схід, ще просто не розуміючи усього жаху й кошмару шляху оточенця. Сподівалися вийти на Харків, до своїх.
Фотографії воєнних часів мимоволі привертають увагу. Миттєвості і образи людські збережено ними у круговерті невизначеності тогочасного життя... Вибух душевної надсади атак, нелюдcька виснаженість невиміряних маршів, самовідданість праці в тилу. Документально зафіксоване фотографією, повсякденне життя війни збереглося для історії та прийдешніх. Ланцюжок не перервано. Життєве завдання тих нечисленних, які мали зберегти і, попри все, зберегли пам’ять років, що минули, було виконано.
Серед незліченності людських професій і занять лише декілька є на самісінькій межі військових і цивільних. Такою була, є і буде журналістика. Професія збирачів і розповсюджувачів потрібної людям інформації. Вдяг однострій — і вже військовий журналіст. Саме військові кореспонденти, воєнкори, і донесли нам, сьогоднішнім, наочні свідчення подій великої війни. Правду, хоча й підлаковану і відредаговану всезнаючою владою, але чесно зібрану ними із шматочків тогочасного воєнного буття.
Люди з фотографій воєнних часів... Завдяки отим аркушикам фотопаперу ми можемо сьогодні роздивитися їхні обличчя, однострої, зброю, стати в своїй уяві співучасниками подій їхнього життя. Його величність випадок і редакційне завдання військового журналіста залишили нам мить буття отих людей. Невідомі їхні імена і невідоме подальше життя, та й чи довгим було воно для багатьох у ті лихі часи. Декотрі були фігурантами публікацій армійської преси, інших сфотографовано просто «на пам’ять».
Та неодмінним отим об’єднуючим началом збереження миті життя окремої особистості у неспинному плині війни завжди був військовий кореспондент. Будь-який із воєнкорів, що моталися по фронтах і частинах у пошуках матеріалів для своїх газет. Вони писали репортажі й нариси «на коліні», друкували фотографії у коморах сільських хатин чи нічних наметах і, за журналістською звичкою, намагалися зберегти здобуте нелегкою працею у власному творчому архіві. Завдяки цій професійній, хоча й не дуже законній практиці, і прийшли до нас усі оті люди з таких уже далеких років.
Журналістськім кошмаром було просте словосполучення — «воєнна тайна». У ще зовсім недавні часи це були не просто слова. Це була сама сутність тієї системи влади. І ще довго по війні дамоклів меч незліченних тайн і таємниць, заборон і обмежень жорстко тримав у шорах журналістів, яким доводилося аж до кінця вісімдесятих років працювати у найлютіших умовах радянської цензури — «Враг рядом! Бди!».
Та, попри все , якимось дивом примудрилися воєнкори донести нам багато справжніх, не відлакованих епізодів війни. Хоча й частенько під час зйомок вимушено імітували так звані бойові сюжети. Редактори завжди потребували у номер саме їх. Та й неодмінний супровід кореспондента під час виконання редакційних завдань у підрозділах, усі ті «бдительные товарищи особисты», категорично не дозволяли журналістам — офіцерам! — «...самостоятельно шляться з фотоаппаратами на передовой...». Щоправда, деякі талановито зрежисовані й відзняті постановочні сюжети ставали символами часу, як той же «Комбат». Настирним бува й таланило. Певно, сама богиня удачі брала репортерів під крило і вони якимось дивом просочувалися до передових окопів, примудрялися разом із військами йти в атаки, міцно тримаючи в руках свою особисту зброю — фотоапарати чи кінокамери, залишаючи офіцерські пістолети у кобурі. Саме тоді і з’являлися на відзнятих фотоплівках, вкарбовуючись у канву подій, а звідти в історію і вдячну людську пам’ять — ФОТОЗНІМКИ ВІЙНИ.
Народна мудрість застерігає: «Що занадто, то не здорово...». Та хто ж на те звертає увагу! Не на часі був той споконвічний досвід провідникам у світле майбутнє. Та й просто не дано їм зрозуміти елементарні підтверджені наукою принципи сприйняття ілюстративної інформації — краще один «Комбат» чи «Довоювалися...», ніж десяток однотипної «героїчної» сірятини. Турботами незчисленних розробників святої теми сучасники наші втрачають інтерес до самої тематики війни. Їм забагато стало не стільки — «Хлеба!...», скільки «...и зрелищ!». Але попри все — ФОТОЗНІМКИ ВІЙНИ залишилися.
Сьогодні важко уявити собі, що порівняно недавно людина, яка просто вміла фотографувати, була рідкістю. Що вже казати про тих, хто володів фотомистецтвом як професією! Та й сам процес фотографування, а особливо ручної обробки і друкування фотографій, є й досі технологічно складним. Фотоапаратів люди майже не мали, а з початком війни у передових частинах армії їх просто заборонили. Право на використовування фотокамер вимушено залишили тільки професійним фотокореспондентам-офіцерам. Проте — виключно «под бдительно надзирающим оком особистов».
Фотографії — ретроспектива страшних років. Воєнкор ішов війною, і кожен його крок зберігав фотоапарат. Спочатку вітчизняний ФЕД, потім славнозвісна німецька «Лейка» — трофей, але чесний товариш і помічник журналіста як на шляхах війни, так і на повоєнних репортерських стежках. Саме завдяки отій безвідмовній «Лейці», першій зручній у користуванні професійній фотокамері, та майстерності воєнкора прийшли до нас люди з тих часів, а тисячі й тисячі негативів стали беззаперечними документами, нашою пам’яттю про роки війни і повоєнне життя країни.
Фотографія — писання світлом. Велике відкриття людства. Збереження його пам’яті та історії у конкретних неспростовних документальних зорових свідченнях, миттєвостях життя і пересічної людини, і життя країн та народів. Підіймається вона й до висот справжнього мистецтва. Фотомистецтва. А назагал — просто сімейна пам’ять.
Час невблаганний. Та супротив йому — фотоплівка, яка пройшла через фотоапарат. Вона вже не є просто старим пересохлим целулоїдом із негативами, на якому оптика, механіка, хімічні процеси та майстерність автора відтворили документальну пам’ять про конкретних людей та події. Фотоплівка — пам’ять окремих миттєвостей людського життя.
Проміж нами і людьми з тих фотографій — роки. Роки відступів та страшних «котлів» і оточень, роки таборів військовополонених, яких за словом вождя усіх гамузом «призначили» зрадниками. Нарешті і часи омріяних наступів та перемог. Обережна нашорошеність повоєнних десятиліть, словоблуддя і тріскотіння застою та всіляких перебудов і, врешті-решт, тихе упокоєння країни, яку вони самовіддано захищали і яка начебто безмежно любила їх — «своїх дітей», щоправда, якоюсь безжально-жорстокою, просто садистською любов’ю.
Хто з них серед живих? Риторичне запитання...
Та неоціненно неспростовною пам’яттю про ті роки та людей залишилися документальні зйомки військових фотокореспондентів. Роздивіться фотографії. Роздивіться людей, чиї неповторні образи зберегла у роках майстерність фоторепортера. Може, знайдете знайомі обличчя чи призабуті риси. Це було б щастя — адже людина живе доти, доки її хоч хтось пам’ятає.
Роздивіться оті документальні воєнні фотографії і людей, що на них...
Віднайдіть знайомі обличчя...
У професійній журналістиці неетичним, бува й неприйнятним, вважалося і вважається писати про колег чи — борони Боже! — про себе. От і не знаємо ми завдяки тому принципу, як то дійсно велося журналісту на тій війні. Трохи відкривають завісу дивом збережені документальні фотографії роботи редакції газети одного з українських фронтів.
Усе на колесах. Плоскодрукувальна машина та інші типографські «залізяки» у вантажівках та причепах, разом із касами літер. Гудуть двигуни пересувних агрегатів електроживлення та ріжуть рулони паперу. Все звичне й оперативне: надійшла команда зі штабу — і вся ота типографія вже на марші. А от самій редакцій, як свідчать фотографії, того разу надзвичайно повезло. Вона комфортно розташувалася у великій, біленій навіть у ті часи сільській українській хаті, а не десь по бліндажах чи під брезентом наметів серед лісу. «Святеє святих» будь-якої редакції — секретаріат на чільному місці під образами в рушниках та лампадкою. І як це тодішнім високим політкерівникам дістало розуму закрити на той іконостас свої пильні очі?! Поряд — дивом затягнуте в кімнату хати одоробло вже забутого нами лінотипу, на якому набиралися і одразу виливалися у металі тексти.
У закутку спальні і машбюро, і верстальники, і вичитка гранок — звичний редакційний Вавилон! Замість звичних телетайпних стрічок — спеціальні радіоповідомлення ТАРС та РАТАУ для редакцій фронтових газет. На літній веранді йде чергова редакційна «летючка». Усе ущільнено до неможливості, от тільки власне журналістам місця не завжди вистачало! Проте до їхніх послуг — усе навкруги. То без проблем! — будь-який пеньочок, капот машини, броня, а найчастіше і найзручніше — власне коліно. Завжди із собою і ніхто з начальства не зжене. То звичне, професійне. Головує ж не стіл із стосом паперу, а голова і рука з олівцем... Трофейний «Опель-капітан» — засіб пересування і редакційна приймальня. Машина поважна, не «Віліс» якийсь.
Довгоочікувані армії йшли Україною. Рідна земля і ріки її спливали солдатською кров’ю від «талантів» сталінських маршалів... Але повоєнний мир, хоч із болем, проте приходив до залишків наших сіл та міст. Мирне життя потребувало й мирної преси — і почали потроху відкликати з діючої армії бойових офіцерів-журналістів. Оті фронтові редакції-типографії теж частково осідали на звільнених землях і, нарешті, по роках окупації, брали люди до рук такі знайомі, мовби тільки вчора зниклі, — «Радянську Україну», «Правду Украины», інші республіканські та місцеві газети. Ще в погонах, учорашні воєнкори бралися за такі знайомі, але призабуті теми мирного життя — врожаї, виробництво, освіту, впорядкування міст. Вони вже готували матеріали про відродження мирного життя...
Фотографії з особистого архіву фотокореспондента редакції газети Третього Українського фронту Семена Пилиповича Хорошка. Пішов із життя 1961 року
