Свого часу видатний український письменник Улас Самчук, розмірковуючи у своїх спогадах «На білому коні» над долею і постаттю полковника Андрія Мельника, написав: «Трохи шкода, що я не знав ближче цієї контраверсійної постаті, щоб мати повне про неї уявлення. Знаємо цього роду наших людей не дуже добре. Жодних дат, жодних конкретних інтимніших зарисовок, нічого особистого. Цим ми відрізняємося від європейців взагалі, які люблять біографії, які їх мають і з них часто роблять добрий вжиток для свого інтелектуального розвитку. Ми ж не маємо біографій взагалі. Інколи не знаємо про людей абсолютно нічого, ніби це було з часів автора «Слова о полку Ігоревім». Що ми знаємо про особисте життя Петлюри, Винниченка, Донцова, Маланюка? Нічого. Рішуче нічого». Чи щось змінилося за півстоліття, що спливло з часу написання цих рядків? На жаль, ні. І до названих У.Самчуком прізвищ можна не вагаючись додати Михайла Грушевського, Дмитра Чижевського, Сергія Єфремова і багатьох інших українських світочів духу.
Де ж шукати причин такого стану національної біографістики? Дмитро Чижевський, розмірковуючи над проблемою нереалізованості у вітчизняній бароковій літературі «улюбленого жанру» цього стилю — автобіографії, пояснював його слабку розповсюдженість в Україні «занадто помітним духовим забарвленням освічених кіл на Україні» та «слабкістю суто літературних світських інтересів». Не заперечуючи висновку відомого вченого, спробуймо глибше розглянути проблему біографістики саме через призму історії.
Цілком доречним у цьому випадку буде цікаве спостереження поета й історіософа Євгена Маланюка. Під враженням від Шевченкової поезії «Бували войни й військовії свари...» він записав до свого щоденника: «Нам бракує тривання в рості. «Жеруть і тлять старого дуба. //А од коріння тихо, любо //Зелені парости ростуть». Русь — Козацтво — Україна. «Слово» — Могилянська Академія — «Енеїда» — Шевченко. Звідціль — недокінченість, недовершеність («козак безверхий»), недосконалість, покаліченість, сплощеність і розклад (Гоголь) і т. д. Ніколи повної Людини» . Поет та культуролог досить точно спостеріг драматичну перерваність нашої історії, яка позначилася й на розвитку культурного процесу. Адже ж ще у Княжу добу започатковувалася вітчизняна біографістика. Пригадаймо, наприклад, проложне житіє Кирила Турівського чи автобіографію Володимира Мономаха із його «Повчання дітям». Проте падіння Києва 1240 року під ударами татаро-монголів, а за ним занепад Київської Русі перервали започатковану традицію. І лише запізніле українське відродження XVII — XVIII століть, найперше пов’язане з Києво-Могилянською колегією та академією, відживило жанрові форми біографістики. Варто згадати, наприклад, багатопланову і барвисту портретну галерею української шляхти у літописі Самійла Величка, спроби автобіографічного письма у «Діаріуші Грішного Ієромонаха Димитрія, постриженця Кирилового Київського Монастиря» Дмитра Туптала (Тупталенка), перші зразки козацько-старшинської агіографії — зрештою, популярні для зазначеного часу світські житія були прообразом жанру історичної біографії тощо.
На жаль, українська трагедія героїчного визвольного чину Івана Мазепи 1709 року знову перервала поступ українського відродження. Підготовлена Києво-Могилянською академією українська духова еліта (Лазар Баранович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Григорій Кониський та ін.) зусиллями Феофана Прокоповича була відібрана в України і призвана творити Російську імперію. При цьому і у колишній імперії, і у сьогоднішній Росії постать і доробок, наприклад Д. Туптала, зараховують до своєї духовної скарбниці. Забувається між тим, що свою найвидатнішу працю «Житіє святих» Д.Туптало творив із благословення гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи. «При допомозі Мазепи, — пише професор Валентина Соболь, — були подолані сильні перешкоди, що поставали з боку Московського патріарха Якима. Перешкоди Москви вперто чинилися з тієї причини, говорить Іван Огієнко, що таких книг не мала Московська церква». То байдуже, що митрополит Ростовський Дмитро цілковито «приватизований» нашими північними сусідами. Дарма, що він був козацьким сином і себе не мислив без Києва, що він писав свої твори українською мовою, що доведено Іваном Огієнком. А що ж ми? Чи спромоглися бодай на історико-біографічний нарис, на літературний портрет земляка? Ось так виразно проступають проблеми, прорахунки і завдання вітчизняної біографістики.
Тим часом наведений приклад віддзеркалює і суспільно-історичне тло, на якому розвивалася українська біографістика у XVIII — XIX століттях, та причини, що перешкоджали її повноцінному розвою:
— втрата Україною рештків автономії і перетворення її на колонію Росії з одночасною ліквідацією інституту козацько-старшинської аристократії;
— інтенсивне створення на українських землях уніфікованого за імперським принципом адміністративного, культурного і побутового середовища;
— потужний процес втягування митрополією національних еліт і створення людини імперського типу;
— майже цілковитий перехід української станової та духової аристократії на російську мову і, відповідно, надзвичайно вузьке коло національної україномовної еліти;
— заборона друку українською мовою, відкрите і таємне переслідування власне української аристократії.
Отже, змалів і здрібнів предмет біографістики — її герой. Адже ж у більшості своїй новочасне українське панство, що заступало собою старшинську еліту, не годилося в герої. Згадаймо для прикладу українську сатиру XVIII ст. «Доказательства Хама Данілея Куси потомственні». Її герой працею і потом досяг багатства, скупив грунти, доньок віддав «у майорські хати», синів вивів у колезькі асесори. Ба, навіть на герб свій спромігся, байдуже, що центральне місце в ньому відведено лопаті, «написаній держаком угору». І невтямки цьому «новому українцеві» зразка кінця XVIII століття, чому ж і досі іменують його хамом.
Блискучий збірний художній портрет української станової еліти другої половини XVIII — початку XIX стст. подає Григорій Квітка-Основ’яненко. Пригадаймо для прикладу героїв його комедії «Шельменко-денщик»: пана Шпака, який читає газети один раз на рік, а справою дворянської «честі» свого життя вважає судову тяжбу із сусідом-поміщиком; чи пана Лопуцьковського, що «вояжував» із Воронежа аж в Чернігів, або «спеціаліста» із зовнішньої політики пана Опецковського з дружиною Агафеною Семенівною — з її вичерпною реплікою-самохарактеристикою «у нас в Петербурге» (це наша тодішня діаспора). До них додаймо сотника Забрьоху із «Конотопської відьми», що за російським вже законом успадкував від батька сотництво і найперше, чим мав означити свій вступ на посаду, так це... одружитися та хату перегородити, щоб була світлиця (примітивне «мавпування» звичаїв російського дворянства). А у військовий похід іти — то зась, краще топити відьом. А ще ціла родина Халявських із роману-хроніки «Пан Халявський». Нашу козацьку шляхту, що здобувала і відстоювала своє право рицарської аристократії у військових і державницьких змаганнях, заступило «жалуване» дворянство російського зразка. Шпаковому предкові дворянство дарувалася за те, що його «родоначальник из усердия приходил к темнице и под окошком пел шпаком», втішаючи слух свого ув’язненого господаря, а предок Халявського був жалуваний дворянською грамотою за... вбивство миші, що могла б порушити сон пана. Дарма, що йдеться про літературних героїв. Предкові цитованого вище Дмитра Чижевського дворянство було дароване теж за спів, щоправда — у придворній капелі цариці Єлисавети Петрівни.
Є.Маланюк з цього приводу писав «...Катерина II робить один з найзгубніших і найдалекосяжніших своїх заходів: вона дає нашій шляхті т. зв. жалувану грамоту дворянству, якою наша козацька шляхта, що мала західноєвропейський своїм лицарським походженням характер, по-перше, розколюється як цілість, по-друге, вливається в безобличні шереги не лицарського, а чисто «служилого дворянства» московського, що, силою речей, жодною «шляхтою» не могло бути, бувши додатком до адміністративної машини».
На щастя, потужний ген національного самозбереження зберегла понищена, але не знищена менша частина української аристократії в особах анонімного автора «Історії Русів», істориків Дмитра Бантиша-Каменського, Миколи Костомарова, Михайла Грушевського; поетів-романтиків Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та ін. У складних умовах підколоніального існування покалічена імперією національна еліта свідома свого обов’язку: дати сучасникам і нащадкам біографічні портрети духових провідників нації. Так з’являється праця Миколи Костомарова «Історія України в життєписах визначних її діячів» з біографіями Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Феодосія Печерського, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Костянтина (Василя) Острозького, Петра Могили, Богдана Хмельницького, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала, Івана Мазепи та інших. Напрацьовується певний досвід в галузі історико-біографічних та історико-генеалогічних досліджень (В.Модзалевський, В.Антонович, О.Лазаревський). З’являються біографи у наших видатних письменників. М.Ковалинський творить біографію Г.Сковороди, С.Стеблін-Камінський — І.Котляревського, О.Кониський — Т.Шевченка тощо. Таким чином, попри відкритий спротив імперської влади, українська біографістика робила суттєві кроки, аби заявити своє право на існування.
Щоправда, виокремитися у самостійний і самодостатній напрям науки національній біографістиці вдалося лише наприкінці ХХ століття. Бо ж народжена революцією нова імперська влада, вже радянська, бачила особистість (історика, вченого, письменника) суспільним продуктом, якого творить соціальне середовище, применшуючи при цьому роль індивідуальності. Відтак, наприклад, у літературознавстві біографічний метод був визнаний «буржуазним». Радянська біографістика була під потужним пресом політики та ідеологічних догм. Не варто тепер зупинятися на механізмові його впливу на розвиток біографістики — він відомий і ще пам’ятний. Широко узагальнюючи, проблеми сучасної української біографістики можна звести до подолання наслідків заідеологізованості біографічних досліджень минулого та переорієнтування її на розв’язання суто національних завдань.
Водночас, незважаючи на всі недоліки української радянської біографістики, у ній загалом зреалізувалися усі гілки цієї галузі наукових досліджень: творення власне життєписів, автобіографій та біобібліографій, включно із їх допоміжними сегментами (довідники, спогади та ін.). Була певна система, був напрацьований досвід (згадаймо, принаймні, серії «Життя славетних» у «Молоді», «Літературний портрет» у «Дніпрі» та ін.), були новаторські пошуки (наприклад проект «Шевченківського словника»). Катастрофа національного книговидання у незалежній Україні найболючіше відізвалася саме у сфері біографістики, і найперше — у галузі життєпису. Інколи маємо кілька дисертаційних досліджень поетики, наприклад О.Лятуринської, але досі білою плямою є її життєпис. І це, як вже говорилося, стосується також і І.Мазепи, і М.Грушевського, і Д.Чижевського.
Нас не врятують спорадично народжувані видавничі проекти на кшталт «100 видатних українців» тощо. Потрібна якраз певна система. Тут могли б гарно прислужитися і дисертаційні дослідження портретного типу, адже ж маємо цілий потік повернених імен. Згадаю принагідно подвижницьку працю в цій галузі покійного вже професора Петра Хропка, який протягом кількох десятиліть практикував такі теми для своїх аспірантів, до речі, попри спротив академічної науки. Як наслідок, часто ті роботи є чи не єдиними дослідженнями життя та творчості цілої низки українських письменників.
Очевидно предметом саме державного фінансування мали б стати проекти життєписних серій, наприклад «Славетні українці», а найперше і найважливіше це те, що держава має взяти на себе здійснення проекту Українського біографічного словника. Про нього вже майже десятиліття ведуться розмови, є навіть певні напрацювання в Інституті біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, але, як мовиться, віз і нині там. Тим часом у цій галузі біографістики є колосальний світовий досвід, зокрема й наших сусідів поляків («Польський словник біографічний») та росіян. Варто навіть порівняти потребу у започаткуванні проекту Українського біографічного словника із написанням академічної історії України.
Свідченням того, що Український біографічний словник на часі, є, так би мовити, ініціативи з «низів». Йдеться про галузеві словники і довідники, що вийшли у світ вже в незалежній Україні, наприклад «Українська журналістика в іменах» (1994–1998), «Біографічний словник діячів культури» (1994), Лисенко І.М. «Словник співаків України» (1997), Огородник І.В., Русин М.Ю. «Українська філософія в іменах» (1997), «Медицина в Україні. Видатні лікарі: кінець XVII — перша половина ХIХ століть. Бібліографічний словник» (1997), Туркевич В.Д. «Хореографічне мистецтво України в персоналіях» (1999), «Українські архівісти. Біобібліографічний довідник» (1999) та багато інших. Відповідна робота проведена і на обласних рівнях.
Увага до вітчизняної біографістики викликана не тільки і не в першу чергу тим, що сьогодні світова біографістика переживає період бурхливого піднесення. Українська біографістика бачиться нами потужним чинником побудови національної держави.
