На початку січня 1895 року із Софії Леся Українка, яка проживала тоді у родині М. Драгоманова, написала відкритий «Лист до товаришів на Україну». Авторка, що улюбленому дядькові й учителеві завдячувала не лише ідейно-світоглядне становлення, а й скерованістю на майбутню діяльність, цього разу наважилася говорити від імені свого покоління. Тому її звернення сприймається ще й своєрідним маніфестом нової генерації діячів національного руху. Лейтмотив виступу — настійний, подекуди навіть розпачливий, заклик до інтелектуально-творчої молоді згуртуватися й нарешті взяти на себе велику справу, розпочату і з останніх сил проваджену старшим поколінням. «Робітники біля нашої літератури красної ще є (хоч то і не гурт), — наголошує авторка, — робітників же, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням свого життя, — тільки сих два-три чоловіки, і тим уже врешті сил не стає. За нами більш нема старих борців, посеред нас — все ще діти, отже, хто порятує нас, коли не схочем рятуватись? Сумно, що знов мусимо виступати ми, недосвідчена молодь, але ж іншого виходу немає, коли не хочемо зректись нашої волі. Врешті не всі ми недосвідчена молодь, є між нами і люди з певним громадським становищем і з укінченим образованням, їм, запевне, й початок мусів би належати».
Сподівання письменниці на освічених, із певним авторитетом й досвідом громадської праці «робітників», попри песимістичний тон звернення, все ж виглядають не зовсім безпідставними. Адже в національну культуру саме на рубежі століть упевнено й сміливо входила ціла плеяда талановитих митців, публіцистів, учених. Лише серед однолітків Лесі Українки (народжених одного — 1871 року) слід згадати імена М. Вороного, Л. Мартовича, В. Стефаника, А. Кримського. Постать останнього, як видається, чи не найповніше відповідає тим критеріям молодого українського інтелігента-державника, що їх окреслено авторкою цитованого «Листа...».
У написаних на схилі віку спогадах про Лесю Українку А. Кримський час їхнього знайомства відносить до 1887-го або 1888 років. Однак певнішою бачиться інша дата, а саме — уже згадуваний 1895 рік. Після смерті М. Драгоманова, Кримський, як відомо, підготував некролог у московський науковий журнал «Этнографическое обозрение», а також лист скорботи, опублікований галицьким часописом «Народ». Щиро і просто висловлені співчуття настільки зворушили родину покійного, що Леся Українка письмово звернулася до автора зі словами подяки та, користуючись сумною нагодою, із зізнаннями у давньому бажанні познайомитись і зав’язати товариські стосунки. Дивовижно, але, попри індивідуальні світоглядні, ідейні, морально-психологічні чинники, які так часто заважають духовному зближенню сильних особистостей, цих двох людей таки поєднає дружба, що стане окрасою їхнього життя, надасть йому додаткових вимірів і сенсів.
Свого роду спільну основу для окреслених узаємин закладено вже самими обставинами становлення й формування національної ідентичності тогочасного українства. Найбільш загроженим сегментом культури поневоленого етносу завжди залишалася мова, опанування якої і у Лесі Українки, і у А. Кримського було пов’язане найперше із родиною.
Як відомо, предки обох письменників не були цілком автохтонного, сказати б, питомо українського походження: рід Лариси Косач мав балканське й грецьке коріння, а у випадку «генетичної карти» А. Кримського, то й узагалі переважала татарська й польська кров. Для останнього власна генеалогія слугувала ще й своєрідним приводом для гордощів, адже, вказуючи на своє походження, він незмінно підкреслює й органічність входження до місцевої (локальної, а не загальноімперської) спільноти. «Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався», — атестує він себе на початках знайомства з Б. Грінченком. — «Навіть у сім’ї я чув змалечку українську мову: моя мати говорить чисто по-вкраїнськи [...] тільки з вимовою чужою». Постать матері для, сказати б, мовно-культурного становлення автора наведених слів стала, очевидно, визначальною, хоча син на цьому ніколи особливо й не акцентуватиме. Не заглиблюючись у специфіку Косачевих родинних узаємин (достатньо описаних у біографістиці), нагадаємо лише про загальну схожість умов формування доньки Лариси і вплив на неї матері.
Цитований уривок із листа до Грінченка примітний ще й виявленими зусиллями, яких доводилося свідомо докладати тогочасному українцеві, аби на своїй землі набути чи, швидше, здобути право національної самопрезентації. Складність цього процесу, що розгортався за, по суті, штучно створених умов, у випадку А. Кримського підсилювали ще й класові чинники. Відомо, що його скромне походження й пов’язані з цим труднощі соціальної реалізації стали одним із рано, але гостро усвідомлених координат ієрархічно збудованого, закритого світу Російської імперії. Перебування у київській колегії Ґалаґана, учнівский контингент якої формувався зі «своєкоштних багатирів» й аристократів та дітей з «неблагородних», незаможних родин, сприяло закріпленню у вразливого підлітка стійких упереджень щодо станового суспільства. Навіть його вражаючі успіхи у навчанні, зокрема зусилля незмінно утримувати за собою статус першого учня, сприймалися як виклик і свідоме ангажування у ту непримиренну боротьбу, що точилася поміж двома таборами гімназистів. Пережиті у середній школі моральні випробування, хоча й не такі трагічні, як, скажімо, в однолітка-покутянина В. Стефаника, сприяли усталенню виразних світоглядних переконань Кримського. «Само моє походження мусило мене зробити демократом», — підсумовував він навчання у колегії через два роки після її закінчення. Згодом на цьому ґрунті зросте серйозне захоплення соціалістичними ідеями, а ще пізніше — доктринами націоналізму.
Очевидно, здобутий замолоду болісний досвід самоутвердження (особистого та національного) видавався Кримському показовим і навіть повчальним, адже постійно актуалізовувся у його спілкуванні. Натомість Леся Українка ніколи не оприлюднювала особливостей власної «українізації», можливо й через те, що мала щастя зростати у хоча й штучно створеному родиною та близьким оточенням, але відповідному культурному-інтелектуальному середовищі. Тому й набуття відповідної ідентичності виявилося процесом більш-менш органічним.
Важливо й те, що у цьому ж колі формувалися ідейно-політичні уподобання письменниці, що виявилися загалом суголосними окресленим зацікавленням Кримського. Та відзначимо внутрішню контроверсійність такого обопільного саморуху, що у висліді все ж привів до спільної ідейної / ідеологічної платформи: прихід на певному етапі до національно зорієнтованої соціал-демократії спадкової дворянки Лариси Косач (свідомий, але абстрактний вибір, диктований волею та інтелектом) й різночинця А. Кримського (актуалізовано особистий життєвий досвід). Проте обоє вони з однаковою тривогою сприймали загрозу українським патріотичним лівим силам, що виходила від близьких не лише класово, але й етнічно російських соціалістів. Визначальною для останніх спочатку справді була інтернаціональна платформа, але з часом вона усе виразніше набирала обрисів великодержавного шовінізму. Зрештою, в українських колах цілком усвідомленими були застереження і щодо ймовірних загроз самої соціалістичної ідеології для недосформованої, культурно й політично неустійненої нації. Як показав час, не менш підставовими виявилися й побоювання надмірної «опіки» із боку північного брата, демократизм якого завжди закінчувався там, де починалося національне питання. Примітно, що ці та інші колізії україно-російських відносин відбито у історико-політичних студіях, над якими Леся Українка та А. Кримський, паралельно, але без погодження одне з одним, почали працювати на початку 1900-х років. На жаль, розпочата робота в обох випадках залишилася незавершеною.
Українські письменники доби порубіжжя і російська література — це велика і мало вивчена проблема. Сьогодні зрозуміло, що мову тут слід вести не так про безпосередні (і зазвичай однобокі) впливи, як, найперше, про ідейно-тематичне суголосся, стильові перегуки або ж навіть паралельне художнє освоєння реальності. Водночас нагальною для періоду становлення Лесі Українки й А. Кримського була потреба мінімізувати тиск і притягальну силу значно потужнішої російської культури та спробувати уникнути пропонованих нею широких і досить привабливих можливостей. Адже уявні чи реальні наміри В. Винниченка перейти у сусідню літературу, видаються, за неупередженого погляду, не такою вже й випадковою примхою. Та й загалом, тогочасному вітчизняному інтелігентові цілковито дистанціюватися від імперського світу не вдавалося вже хоча б тому, що для власної самореалізації тією чи тією мірою доводилося приймати наявні умови і правила. Так, щоб утамувати жагу наукового пізнання, Кримський мусив увійти до російської освітньої, академічної спільноти, вчитися і працювати у тамтешніх інституціях, закономірно і суттєво сприяючи їхньому розвою. Інтегрованість Лесі Українки в інтелектуальне життя сусідньої держави була, зрозуміло, не такою посутньою, але все ж наукові та публіцистичні праці письменниці, зроблені нею переклади також нерідко з’являлися у тамтешній періодиці.
Вимушене прилучення до нерідної культури лише зміцнювало рішучість й націленість на автономну, повноцінну розбудову власної. А тут, у свою чергу, свідомими й навіть принциповими виглядають прозахідні світоглядно-мистецькі преференції, що імпонували українським інтелектуалам універсальністю й непідробним демократизмом. Визнаючи високий рівень російського письменства, покоління порубіжжя, однак, не вважало його для себе провідною, а тим паче канонічною традицією. Примітне тут скептичне ставлення до можливостей ліберальної критики й белетристики 1860-х років, на незмінній актуальності якої, зокрема, наголошував М. Драгоманов.
Питання мистецтва, а головно, літератури можуть бути показовими у сенсі духовно-інтелектуального зв’язку двох тогочасних поколінь українців. Власне, йдеться про той соціальний (а частково й партійно-політичний) сегмент, що представляли згаданий М. Драгоманов з однолітками-однодумцями та його молодші учні і прихильники, до яких належали й Леся Українка та А. Кримський. Щоправда, для останнього постать і переконання вчителя, який, за особистим зізнанням, і «прокинув у ньому національну свідомість», далеко не завжди видавалися зрозумілими й прийнятними. Зокрема, на початках їхнього заочного знайомства Кримський перейнявся неправдивим поголосом про нібито фінансування закордонної діяльності женевського вигнанця зі спецфондів царської охранки. (Невдовзі цю провокацію було викрито.)
Пізніше ж Кримський, і не лише він один, критично перегляне ідейно-політичну програму вчителя в аспекті її радикалізації та, сказати б, геостратегічної орієнтації. Власне, майже цілковито приймаючи відому тезу Драгоманова про «космополітизм в ідеях і цілях та національність у ґрунті і формах культурної праці», Кримський усе ж відкине російський чинник, а також виразніше закцентує на первинності питомої традиції у духовно-політичному розвої країни. Принциповим залишиться й переконання у необхідності залучення до державного будівництва якнайширших верств населення, умовно кажучи, — від панів і до мужиків. На відміну від М. Драгоманова, він достатньо реальною вважав можливість (і доцільність) не тільки української автономії у складі демократичної федерації з Росією, але й побудову незалежної, самостійної політично й культурно, однак і відкритої до світу держави.
Проте, усе більше схиляючись у своїх переконаннях до правої ідеї, Кримський не творить для себе культу панівного етносу, не скочується до шовінізму. Оригінальними у цьому сенсі є окреслені у листі до Б. Грінченка критерії ідентифікації двох типів громадського діяча. «Хто признає вагу національності, — наголошує Кримський, — той є націонал; звісно, він може не тільки поважати, а й заразом сентиментально кохати національні ознаки, і це ще не погано. А хто вважає за обов’язкову річ сліпо поклонятися всьому національному тільки через те, що воно — національне, той є націоналіст». Саме під останню категорію автор схильний підтягти прихильників, за його ж визначенням, «жолудкового» — агресивно-обмеженого, власне, бездіяльного патріотизму. На жаль, нерідко цей тип «щирого народолюбця» траплявся у середовищі українофілів, на що у свій час нарікала й Леся Українка. «У нас велика біда, — писала вона М. Драгоманову, — що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто, вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певним переконаннями і т.п. Така легкість репутації приманює многих».
Неспівмірність народницьких соціально-політичних та культурних моделей енергії та намірам молодих сил переконливо доводила нагальну потребу освоєння нових, дієвіших шляхів національного поступу. Усю суперечливість і водночас інтегральний сенсо- й формотворчий потенціал таких шукань відбиває досвід покоління порубіжжя. Примітним тут є ідейно-духовний саморух А. Кримського, передувала якому, що, мабуть, теж закономірно, смуга метань і зневіри. 1891 року, описуючи І. Франкові ситуацію у Наддніпрянщині, він, зокрема, невтішно констатуватиме: «Коли ми подивимося, чим займається загал нашого українофільства, то побачимо, що працювати всі аж прагнуть, тільки ж майже всім руки зв’язані, бо такі наші обставини. Добре, коли хто має письменницький хист, — він ще може що-небудь робити, робити пером. А решта? — Решта рветься до праці; та звідкіля ж узяти того поля задля праці? Складаються громадки, кружки, балакається дуже багацько, а в кінці кінців, як я часто завважив, людина почуває якусь порожнечу, невдоволення, бо не бачить змоги, способу, як віддати себе на службу своєму народові». Можливості прислужитися рідній спільноті неофіт-українець Кримський шукатиме самотужки й, так би мовити, інтуїтивно. Уже з перших років навчання у вищій школі студент-арабіст Лазаревського інституту східних мов кожну вільну хвилину присвячує пізнанню нововіднайденої Батьківщини, адже, як пізніше зізнаватиметься: «Мені здавалося гріхом «не побігти на пособу моїй Неньці, яку я допіру «обрів», — я не хтів бути «зрадником». І я побіг». Окрім інтенсивної самоосвіти, він, приїжджаючи з Москви, прагне доповнити національне пізнання ще й практично — зануренням у нескаламучену стихію селянського світу, щирими спробами злитися з ним.
