Думки про Особистість та її роль у науці завжди різняться своєю полярністю, тим паче коли йдеться про Історію та істориків. Мінливість уявлень про призначення історіописання, соціальні, національні та культурні трансформації сучасності, політичні та ідеологічні спотворення, множинність і версіальність концепцій, своєрідний опір історичної свідомості певного суспільства, консерватизм та інерція мислення визначних авторитетів складають лише вибірковий перелік тих небезпек, які постійно чатують на історика. Проте всі ці передумови й обставини набувають нечуваних масштабів, коли згадуємо про українського історика радянської доби. Здавалося б, тотальний політичний диктат, суцільна ідеологізація та вимушена мімікрія вихолощували, ба навіть поглинали, як нещадний Молох, будь-яку творчу особистість із її самобутніми візіями й оригінальними текстами. Втім, творча думка вченого проривалася й за таких складних, часом драматичних і трагічних часів. Відтак до інтелектуальних пошуків історика у фаховій царині долучалися змагання із системою та її всеосяжним і нівелюючим каноном, який прагнув заповнити сірою масою, розрівняти неначе бульдозером увесь простір соціогуманітаристики, зокрема й поле історичної науки.
На початку 1950-х років один із українських дописувачів поза межами УРСР метафорично порівняв радянське історіописання з арктичною поверхнею, на якій ледь жевріють ознаки якогось наукового життя. Звісно, ця оцінка спостерігача з того боку «залізної завіси» помітно спрощувала радянську реальність, але вона досить влучно передавала загальну культурну й інтелектуальну атмосферу присмерку сталінської доби.
Саме на зламі сталінських та постсталінських часів розпочалася академічна кар’єра українського історика Олени Станіславівни Компан, яка у вересні 1947 р. вступила до аспірантури Інституту історії України АН УРСР.
На той час це вже була жінка зі складною та покрученою долею.
О.Компан народилася 19 березня 1916 р. в Єнакієвому, одному з індустріальних центрів Донбасу. Вона походила з родини поляка, техніка-залізничника Станіслава Ейсмонта, репресованого 1937 р. Незабаром втратила й матір-росіянку.
Спочатку вона навчалася в Інституті іноземних мов (1933—1934), потім у Польському педагогічному інституті (1934—1935) у Києві, які були «реорганізовані» — навчальні заклади ліквідували, а чимало студентів та викладачів кинули до таборів. Ці травматичні враження й шокові емоції 1930-х років, пов’язані з добою Великого терору, залишилися у майбутнього історика на все життя, проте так і не прищепили їй того жаху перед системою, який скалічив багатьох українських інтелектуалів.
Олена побралася з інженером Юрієм Компаном. У 1940 р. закінчила історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Згодом родина перебралася до Чернівців, де О.Компан працювала науковим співробітником у місцевому краєзнавчому музеї.
Та намічений життєвий сценарій перекреслила радянсько-німецька війна, на початку якої загинув її чоловік. О.Компан евакуювалася з малолітньою дитиною, 12-річним братом та старим свекром до Узбекистану. На протязі кількох років була ланковою бригади бавовноробів в одному з кишлаків Ферганської долини. Сумнозвісним набутком цієї важкої праці стали не по-жіночому сильні й міцні руки.
Тільки 1944 р. вона повернулася до Києва.
Отож, шлях до української Кліо торувала особистість із чималим життєвим досвідом та усвідомленим вибором. Вочевидь, не останню роль в обранні кар’єри науковця відіграла й думка її другого чоловіка — відомого письменника Івана Сенченка (1901—1975).
На українського гуманітарія, який розпочинав наукові студії у середині ХХ ст. на радянських обширах, значно впливали, ба навіть спрямовували його творчість, кілька векторів.
Передусім це — соціокультурна спадщина й рудименти сталінізму, досить скромні й обмежені можливості їхньої ревізії, які з’явилися за часів «хрущовської відлиги» і, заразом, поступовий, болісний та суперечливий процес самоусвідомлення українськими інтелектуалами того зв’язку, що сполучав їх з попередніми генераціями мислителів і вчених.
На науковій авансцені О.Компан дебютувала як історик робітничого класу Донеччини, зокрема залізорудної та металургійної промисловості Півдня України 80—90-х років ХІХ ст. Ця тема вповні вписувалася в усталений канон радянського історіописання і вважалася вельми перспективною.
Проте означена проблематика вмотивовувалася й іншими чинниками. Донбас був малою батьківщиною О.Компан, де минули її дитячі роки. Певне значення мав і попередній досвід роботи в царині історії ХІХ ст. Зокрема, впродовж 1944—1947 рр. вона завідувала відділом історії ХІХ ст. у Державному республіканському історичному музеї УРСР у м. Києві.
Зауважимо, що вже перші публікації О.Компан репрезентують її як проникливу та вдумливу дослідницю, яка не схильна до механічної ілюстрації відомих концептуальних схем і кон’юнктурної поверховості. Недаремно тодішні тексти автора рясніють посиланнями на матеріали державної статистики, земські збірники, санітарні хроніки, статистичні обстеження промисловості та населення різних місцевостей, звіти фабричних інспекторів, періодичну пресу та ін.
Пізніше вона прокоментує своє ставлення до історичного джерела в стислому, майже афористичному вислові: «Історик просто мусить бути одночасно і відкривачем нових джерел, і їх популяризатором».
Здавалося б, проблематика історичних досліджень з історії пролетаріату півдня України наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. пророкувала безхмарне майбуття академічної кар’єри. Тим паче, що такі студії відповідали тогочасній політичній кон’юнктурі та належали до магістральних напрямків радянської історіографії. Натомість українська історія пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби перебувала на маргінесі тодішнього історіописання.
Утім, протягом кількох років відбувається швидке перетворення фахівця з історії ХІХ ст. в дослідницю-медієвістку, яка студіює добу пізнього середньовіччя та ранньомодерні часи. Цей вибір був переломним в інтелектуальній біографії О.Компан, і сформував не тільки неповторний візерунок творчості, а, власне, визначив її долю як історика й особистості.
Обставини, які спричинили таку метаморфозу, і до сьогодні не зовсім зрозумілі.
Імовірно, своєрідним поштовхом у цьому процесі стало залучення О.Компан до підготовки третього тому збірника «Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы» (М., 1953). До того ж, важливу роль відіграло й вільне володіння польською мовою.
Та, мабуть, визначальні мотиви все ж таки криються у самобутньому способі мислення О.Компан як історика, яка тяжіла не до фактографії, а до концептуалізації матеріалу. З цієї перспективи доба пізнього середньовіччя та ранньомодерні часи містили як чималі потенції, порівняно із вкрай заідеологізованою, ба навіть догматичною історією робітничого руху, так і очевидні й приховані небезпеки, зокрема, численні ризики конфронтації з ідеологічними настановами.
Прикметні риси творчості О.Компан споглядаємо вже в її публікаціях 1954 р., в яких за традиційними означеннями «антифеодальних рухів» та «визвольної війни» переховувався дещо інший сенс.
Передусім, упадає в око порівняльний контекст викладу, який домінує в текстах О.Компан. Вона розпочинає з установчих марксистських положень про специфіку історичного процесу на теренах Західної Європи в середні віки, які співвідносить із особливостями існування Речі Посполитої. Врешті, канва авторського викладу перетікає від загальних, абстрактних роздумів до конкретного матеріалу, що і наповнює попередні міркування реальним змістом.
Приміром, з її текстів про «антифеодальну боротьбу» випливає теза про переоцінку ролі міщанства у становленні зародків буржуазних відносин на теренах ранньомодерної України. Властиво, йдеться про легітимізацію, себто визнання соціального буття цієї верстви, на сцені української історії. Відтак у сприйнятті О.Компан минувшина набувала нових барв і відтінків, на відміну від суцільного чорно-білого поділу на «народні маси» та їхніх «гнобителів», що неодмінно фігурував у радянському історіописанні.
Зацікавлення міщанством уводить автора у таємничий і неповторний світ українського середньовічного та ранньомодерного міста. Тому дослідниця переносить увагу на специфіку побутування тодішніх українських міст, зокрема, висловлює припущення щодо формування внутрішнього ринку в Україні у другій половині ХVII ст.
Водночас О.Компан ретельно опрацьовує польські джерела з цієї проблематики, проводить власні підрахунки населення України в XVII ст., зокрема, тодішніх українських міст.
Врешті-решт, багата й асоціативна уява О.Компан продукувала не тільки численні порівняльні паралелі, а й розмаїття дослідницьких контекстів, з яких поволі, крок за кроком, поставав загальний образ ранньомодерних українських міст.
Так, із багатоманітної мозаїки народилася монографія «Міста України в другій половині XVII cт.» (К., 1963), яка склала основу докторської дисертації О.Компан, захищеної 1964 р. Редактором цієї праці був відомий історик М.Марченко — автор знакової книги «Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.)» (К., 1959).
«Міста України...» розглядалися дослідницею як своєрідний творчий експеримент із огляду як на загальний стан тодішньої медієвістики, так і вивчення тієї доби української історії, зокрема соціально-економічних відносин.
Вихідні положення монографії О.Компан, як на ті часи, були доволі вражаючими. На її думку, у середині XVII cт. на українських землях існувала значна кількість міст і містечок, мешканці яких складали надзвичайно високу частку всього населення — 46 %.
Утім, значна частина українських міст, вважала історик, утворилася не шляхом відокремлення сільського господарства від торгівельно-промислової діяльності, а внаслідок низки інших причин: це гостра потреба в захисних форпостах, козацькі поселення, виникнення фіктивних та напівфіктивних міст та ін. Відтак українські міста XVII cт. мали переважно сільськогосподарський характер, себто були тісно пов’язані з навколишніми поселеннями.
Отож, українське міське життя разюче контрастувало з повнокровним буттям західноєвропейських міст.
Більше того, навіть великі міста не стали значними центрами формування промислового та торгівельного населення. Наслідком такого стану речей стала слабкість і безправ’я міщанського стану, засилля привілейованих іноземців у містах, які не дозволили цій соціальній верстві претендувати на провідну роль в об’єднанні України.
Хоч би як там було, проте розвій українських міст таки розгортався, але тісно переплітався зі старими відносинами та низкою перехідних форм. Зокрема, дослідниця нараховує на тогочасних українських землях у ремеслах і промислах понад 300 професій, які співіснували з домашнім виробництвом та цеховою організацією.
Ба більше, О.Компан простежує навіть складання зв’язків між місцевими ринками на українських землях, яке потрактовує як початки формування національних відносин, оскільки вважає, що виникнення нації спирається на єдність економічного порядку.
Варто наголосити, що проблеми національного буття висвітлювалися дослідницею з різних площин, зокрема з мовної перспективи.
Наприклад, в одній із рецензійних статей О.Компан досить промовисто характеризує роль мовного чинника. «Мова відбиває, здавалося би, невловимі риси характеру народу, особливості його світогляду, лад мислення, уподобання, одним словом, все те, що становить складний комплекс національної психіки, — відзначає історик. — Питання про національну психіку в радянській науці досліджено дуже слабко. А втім без дослідження особливостей її неможливо розв’язати проблеми формування нації в цілому».
Монографія «Міста України...» мала неабиякий успіх і швидко розійшлася в колах української інтелігенції. Про це свідчить сама О.Компан. Зокрема, у новорічній листівці (26 грудня 1967 р.) до літературознавця Василя Півторадні вона зазначає: «На жаль, я не можу вислати Вам свою книжку, яку Ви просили, бо її видали у 800 примірників і через 3 дні її вже не можна було купити».
Безперечно, концептуальна пропозиція зазначеної студії потребувала доповнень, уточнень та подальшого переосмислення. Це відчувала й сама дослідниця, яка неодноразово зверталася до цієї проблематики в багатьох працях.
Але розробка й поглиблення такої візії впиралися в «залізобетонну» теорію суспільно-економічних формацій, яка була занадто схематичною, особливо щодо охоплення розмаїтого, часом специфічного історичного матеріалу, зокрема різноманітних перехідних форм і розмитих, суперечливих соціально-економічних взаємин.
На часі поставало питання: як обійти чи хоча б частково подолати пануючі обмеження? Різні історики подавали відмінні відповіді та пропозиції.
Приміром, ішлося про компромісне розширення меж представлення української історії в радянському історіописанні як минувшини більш-менш повноцінного суспільства зі своїми традиціями, дипломатією, військом, господарським організмом і навіть політичною автономією і т.п.
Натомість інші українські дослідники всіляко уникали теоретичних та методологічних проблем і зосереджувалися виключно на студіюванні джерел, оскільки передбачали скороминущість лібералізації радянського режиму.
Водночас у радянській соціогуманітаристиці 1960-х років ширилася й інтелектуальна «ревізіоністська хвиля» під гаслом нового прочитання К.Маркса, котра помітно розширювала офіційний канон тодішнього історіописання. У цьому руслі варто розглядати й низку розвідок О.Компан про теоретичні й методологічні проблеми формаційної теорії.
Передусім, вона виступала супроти штучного відокремлення історії слов’янських народів від світової та європейської минувшини. «Така ізоляція, — пише О.Компан, — виховує у молодого покоління почуття нігілізму до вітчизняної історії як історії нібито другорядної».
Ця констатація дозволяє дослідниці обернути й поставити традиційну тезу про єдність світового історичного процесу в контекст української історії. Відтак О.Компан порушує питання про невмотивоване вилучення самого терміна «середньовіччя» з праць українських науковців. Вона навіть вказує на штучність такого підходу. «Як немає відокремленої історії народу, так немає й ізольованого факту або явища», — наголошує історик.
У такому сенсі компаративізм О.Компан скеровується супроти механічного детермінізму, який зводив багатоманітність історичного процесу до простих, завчених схем. Зокрема, дослідниця критикує однобічне порівнювання у межах формальної аналогії, що часто обмежувалося вертикальним зіставленням пов’язаних між собою подій, явищ та процесів. Вона обстоює думку про потребу урізноманітнити дослідницький інструментарій компаративістики за рахунок порівнювання не тільки у вертикальному (часовому), а і в горизонтальному (просторовому) зрізі історичного руху.
На думку О.Компан, таке порівняння дає можливість ученому розрізнити форму і зміст історичних явищ.
Зауважимо, що розмаїття історичного буття автор пропонувала відображати за допомогою введення понять меншого рівня загальності, порівняно із суспільно-економічними формаціями. До таких термінів вона відносила поняття «епоха».
Будь-що-будь, але О.Компан прагнула розширити прокрустове ложе формаційної теорії за рахунок низки термінів, які мали відігравати певну інструментальну роль та упорядкувати великий фактографічний матеріал, що не вкладався у догматичні межі радянських схем.
Від загальних розумувань О.Компан переходить до проблем української історії. Зокрема, вона висловлює думку про «епохи місцевого значення». «Думається, що ми можемо говорити про козацьку епоху в житті українського народу XVI—XVIII стст.», — зазначає дослідниця.
Заразом О.Компан констатує існування історичних епох всесвітнього масштабу: доба Відродження, промислового перевороту, буржуазно-демократичних революцій тощо. Ці епохи, вважає автор, відображають розгортання універсального досвіду людства, дозволяють з’ясувати зміст історичних перетворень.
Саме на цьому підмурку спертий сцієнтизм дослідниці, яка була впевнена, що універсалізм марксистської теорії дозволяє досить точно окреслити причини й наслідки в історії, співвіднести одиничне й загальне, європейське та українське тощо. Таким чином, універсалістська, наднаціональна спрямованість формаційної теорії використовувалася О.Компан у зворотньому порядку — не стільки для схематизації українського історичного процесу, скільки для введення понять менш високого рівня загальності.
Зокрема, в одній із розвідок О.Компан висловлює думку, що «визначення хронологічних меж в розвитку середньовічної історії на Україні, як і в будь-якій іншій країні, може дати тільки історико-порівняльний аналіз найважливіших фактів економічного, політичного і культурного життя України та інших європейських країн. Тільки на тлі праці єдиного історичного механізму і можна побачити реальну дію його деталей».
Самобутній стиль О.Компан чудово виявляється в рецензійних статтях. Цей вид наукової продукції значною мірою розкриває її талант ученого, зокрема широке концептуальне мислення, здатність побачити самобутні аспекти рецензованої праці, які ведуть до несподіваних, оригінальних висновків, сміливих припущень та узагальнень.
Приміром, у відомій розвідці «Український ренесанс. Роздуми історика над проблемами мистецтвознавства» (1967), написаній як відгук на появу перших двох томів «Історії українського мистецтва», О.Компан вказує на наявність елементів цієї культурної доби на теренах України.
«Результати такого осягнення фактичного матеріалу з культурного життя України XVI ст. — першої половини XVII ст. приголомшують своєю несподіваністю. Перед нами повнокровне, яскраве торжество українського відродження. Досі в працях істориків навіть не побутував термін «відродження». Віднині перед нами ставиться завдання висвітлити історію не лише відродження, а й передвідродження, так чітко окресленого на прикладах образотворчого мистецтва авторами другого тому», — зазначає дослідниця.
«Український ренесанс...» викликав неабиякий резонанс не тільки серед читачів «Літературної України», а і в республіканських партійних колах.
Почасти про обставини, пов’язані з цією публікацією, довідуємося з листа О.Компан до вищезгаданого В.Півторадні від 6 вересня 1971 р.: «Колись я написала в «Літ. Газету» статтю «Український ренесанс». Секретар ЦК Скаба наказав мене зняти з роботи за неї. І от в розпал події приїхала Апанович Ол. Мих. з Чернігова і каже, що познайомилась там з Півторадні і той дуже добре говорив про злосчастну статтю. На другий день я одержала листи з Львова і Харкова і теж з добрим словом. Але Ви поклали початок. Потім за мене вступився Бажан, якому також стаття сподобалася, і я залишилася на роботі. Мене тоді рік травили і я всі деталі переживань добре пам’ятаю».
Зрештою, переконаний інтернаціоналіст О.Компан не тільки вважала себе українським істориком, а й демонструвала це в своїх численних працях і навіть уважала себе українкою! Зокрема, в особових листках з обліку кадрів дослідниця у графі «національність» ідентифікувала себе як українка, хоч була польсько-російського походження.
Ба більше, О.Компан була близька до багатьох учасників руху шістдесятників. Вона робила грошові внески до неофіційного фонду взаємодопомоги, які розподілялися між родинами репресованих та тимчасово безробітними.
Академічна кар’єра О.Компан перервалася на початку 1970-х років у загальному русі репресивних заходів супроти української інтелігенції.
12 вересня 1972 р. її звільнили з Інституту історії АН УРСР за наказом № 152. Це рішення спиралося на Постанову бюро Президії АН УРСР за № 294 від 31 липня 1972 р. «Про дальше вдосконалення тематичної спрямованості науково-дослідної роботи, структури та кадрового складу установ Секції суспільних наук АН УРСР», зокрема вмотивовувалося «потребою» у чотирьохвідсотковому скороченні бюджетного фонду заробітної плати. Відтоді вона майже не друкувалася.
О.Компан відійшла у вічність 17 липня 1986 р. Це сталося майже непомітно для широкого наукового загалу.
Історичні погляди та світобачення О.Компан, безперечно, спиралися на марксистське підѓрунтя.
Утім, це не був вульгаризований марксизм у його радянській ерзац-версії, а радше спроба його прочитання в національно-культурницькому дусі. Звідси прагнення відновити вживання термінів «середні віки» та «ренесанс», застосування порівняльного методу, оригінальні розробки проблеми міжформаційних стиків на фактографічному матеріалі з історії українських міст, теза про симбіоз середньовічного міста та села, думка про схожі функції міста і козацтва в економічному процесі в Україні тощо.
Так чи інакше, О.Компан була орієнтована на прогностичний тип історичних знань, що спирався на міцний соціологічний каркас, завдяки якому передбачалися магістральні лінії соціально-економічної мотивації класів, станів, прошарків, верств, груп та інших спільнот. Відтак один із виступів дослідниці на радіо називався «Історія — точна наука». Цю формулу, яку неодноразово споглядаємо в її наукових текстах, вона плекала і пронесла крізь усе життя українського Історика.
Фотографії з фондів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України