Знайомлячись із вражаючими фактами життя найвидатніших українців, іноді мимоволі шкодуєш, що у ХХ столітті не знайшлося «нашого Плутарха», який би описав нелегкі долі борців за національне відродження Вітчизни так же яскраво, психологічно достовірно й філософськи глибоко, як це зробив уславлений давньогрецький класик.
Звісно, що паралель не треба тлумачити примітивно; адже уявлення про сенс людського життя, його приховані рушійні сили та суть світу за 2000 років, що минули з плутархових часів, зазнали, м'яко кажучи, вельми значних змін. Але в порівняльних біографіях людей, що присвятили себе вищій меті — служінню Батьківщині, є все ж таки немало спільного. І якщо ми візьмемо, умовно кажучи, такі «пари» визначних діячів української історії минулих століть, як, наприклад (даруйте за суб'єктивність відбору!) Богдан Хмельницький і Іван Виговський, Іван Мазепа та Пилип Орлик, Михайло Максимович і Микола Гоголь, ба навіть ціла «велика трійця»: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, — то неважко буде побачити багато спільного в оцих долях. Всі вони не просто близько знали один одного — їхні життя тривали «в паралельних вимірах»: мета — благо України, її свобода, духовний розквіт та соціально-культурний прогрес.
Коли ж ідеться про добу національного відродження України (кінець XIX — початок XX стст.), то впадає в очі «блискучий тандем» двох велетнів визвольного руху нашого народу. Це Іван Якович Франко і Михайло Сергійович Грушевський. Масштаби обох постатей такі, що доречним буде порівняння з генієм України №1 — Тарасом Шевченком. Обидва вони своїм подвижницьким життям торували шлях до незалежної української держави, що, нарешті, постала 12 років тому.
ЄДНІСТЬ: УКРАЇНА В НАС ОДНА
Отож, спробуємо дуже коротко окреслити «маленький порівняльний ескіз» двох життєписів великих українців — геніального Каменяра і першого Голови Української Центральної Ради. Перше, про що варто сказати — це необхідність звільнення від стереотипів минулого. Бо в радянській історіографії хоч і не заперечувався сам факт багаторічного особистого знайомства й дружнього листування Грушевського та Франка, акценти ставилися вельми тенденційно.
«Франко критично ставився до праць Грушевського як одного із ідеологів українського буржуазного націоналізму й неодноразово полемізував з ним, розглядаючи проблеми давньої та новітньої історії, філософії, політичного життя», — подібні за змістом оцінки зустрічаються у 50-томному зібранні творів Великого Каменяра десятки разів. Упорядники були впевнені, що більшість читачів прийме такі «перли» на віру. Ще б пак! Адже глибоко в спецхранах були заховані, наприклад, слова із заслужено високою оцінкою роботи М.Грушевського, котрі містилися у привітанні йому, датованому 1 лютого 1906 року й підписаному Іваном Франком, Володимиром Гнатюком і Степаном Томашівським: «Дорогий учителю, шановний товаришу! Прийми отсю скромну пам'ятку на ознаку прихильності, поважання й любові. Нехай вона стане Тобі хоч за частину признання, яке Тобі належиться за повну пожертвування Твою діяльність на сій нещасній землі! Нехай вона Тобі стане за дрібку вдяки за провід у праці громади та буде хоч малою нагородою за ті прикрощі, що прийшлося тобі витерпіти за той час від чужих і своїх» . Картина взаємин двох великих українців постає дещо іншою, чи не так?
Щоб максимально стисло оглянути історію стосунків Франка й Грушевського, мабуть, треба почати з 1894 року. Саме тоді молодий, але вже широко знаний у середовищі українського національного руху історик Михайло Грушевський переїхав з Києва до Львова. Вже незабаром після особистого знайомства двох найвидатніших керманичів духовного відродження України розпочалася їх багаторічна плідна співпраця; їхнім дружнім стосункам сприяв і той факт, що вже на початку 1895 року М.Грушевський, будучи членом університетської комісії львівських професорів, активно підтримав висунення кандидатури І.Я.Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.
Існував величезний комплекс проблем, робота над розв'язанням яких з'єднала Івана Яковича та Михайла Сергійовича на два десятиріччя (1894—1914). Умовно кажучи, ці проблеми можна розподілити на дві групи: це культурно-освітня та наукова робота в відомому Науковому товаристві імені Шевченка (Франко кілька років був заступником його голови, про роль же Грушевського як багаторічного керівника НТШ вже написано дуже багато) і в «Літературно-науковому віснику» (літературно-редакційні справи в цьому найкращому часописі України кінця XIX — початку XX ст. вели Франко, Осип Маковей та Володимир Гнатюк, а публіцистика з самого початку була сферою відповідальності Грушевського) і, по-друге, спільна політична діяльність.
Значення «Літературно-наукового вісника», унікального органу українського відродження початку ХХ ст., добре відоме. Саме на його сторінках побачили світ кращі класичні твори вітчизняної та зарубіжної літератури тієї доби (серед авторів — Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Альфонс Доде, Антон Чехов, Максим Горький), саме на його сторінках друкували свої новаторські розвідки з історії Давньої Русі і Франко, і Грушевський. Є певна методологічна схожість в наукових підходах обох визначних учених; зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука — це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що й уся унікальна наукова спадщина Франка служила досягненню саме цієї мети. І варто додати ще одне: і Франко, і Грушевський на початку ХХ ст. тлумачили націю як специфічну форму солідарності людей, яка потенційно здатна бути основою загальнолюдської солідарності народів .
Що ж до спільної політичної діяльності двох наших видатних співвітчизників, то, можливо, пам'ять саме про неї в радянські часи знищувалася найжорстокіше. Але ж факти — неспростовна річ. Нагадаймо їх. До проводу Національно-демократичної партії, що була заснована 26 грудня 1899 року визначними патріотично налаштованими представниками західноукраїнської інтелігенції, увійшли як Франко, так і Грушевський — разом із Костем Левицьким, Юліаном Романчуком, Василем Охримовичем, Іваном Белеєм. Отож, абсолютно невипадково зустрічаємо в багатьох листах М.Грушевського до І.Франка 1900—1914 рр. такі звернення: «Мій високоповажаний товаришу», «Високоповажаний Пане Докторе».
До речі, про їх листування. Це — документи людей, давно вже зв'язаних однією величезною справою, і саме інтереси справи (а не взаємна відчуженість) пояснюють нотки певної офіційності, що їх подекуди можемо відчувати. Але ж яке цікаве та безмежне коло їхніх обопільних інтересів! Тут і пошуки перекладу «Іліади», зробленого Степаном Руданським, з метою наступної публікації, і взаємні прохання дати статтю для чергового номера «Вісника»... Лише один із сотень прикладів — лист Грушевського до Франка від 11 лютого 1895 року, де, зокрема, сказано: «В останній розмові забув я домовитися з Вами про метод видавання апокрифів»; мова тут іде про видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів», що його згодом випустив Іван Франко у п'яти томах...
Так, їм доводилося вступати в доволі гострі дискусії один з одним (приміром, коли у 1906 році постало питання про перенесення редакції «Літературно-наукового вісника» до Києва, I.Франко, як, втім, і В.Гнатюк, С.Томашівський, був проти цього). Є в деяких листах Івана Яковича й певні закиди на нелегкі риси характеру М.Грушевського. Але передусім треба пам'ятати інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості (Франко — взагалі абсолютний універсал; Грушевський був насамперед науковцем) і вірили, що «не пора служить» іншим державам, не схвалювали вибір тих українців, котрі підпорядковували свій талант інтересам чужих країн. «Нам пора для України жить» — це був їхній заповіт. Причому обидва вони, безперечно, будучи людьми лівих поглядів, у той же час є для нас взірцем істинних націонал-демократів. Ось чому не вельми переконливими є спроби тих чи інших політичних партій монополізувати спадщину як Франка, так і Грушевського.
ДОРОГА ДО ПАНТЕОНУ
Велика, шляхетна ідея втілюється, як правило, ціною життя її подвижників. Дорога до Національного Пантеону українців є воістину дорогою скорботи. І обох героїв нашої короткої розповіді об'єднує ще й те, що останні роки їхнього життя позначені високим трагізмом, стоїчною мужністю...
...Франко, тяжко хворий вже не перший рік (як же не вистачало його незламної волі у роках 1918 та 1919 під час Українських визвольних змагань!), безмежно страждаючи й духовно, і матеріально в роки кривавої Першої світової бойні (часто не мав на що купити найнеобхідніше; останні 7 місяців життя провів у львівському «Приюті для хворих і виздоровців», а його сини, Петро і Тарас, вступили до лав січових стрільців) — попри все незламний Франко працює буквально до останніх днів життя! Він художньо опрацьовує сюжети з давньоруських літописів та античної історії, бо знає: рідному народу як повітря потрібна не тільки політична свобода, а й надбання високої, світової культури — інакше все поглине хвиля вбогого, обмеженого хуторянства.
...Грушевський, майже втративши зір, перебуваючи під щохвилинним наглядом невсипущих «органів», все ж таки продовжує писати черговий том фундаментальної «Історії України-Руси» (а допомагає йому єдина помічниця — дочка Катерина!), бо відає: народ, що не знає і не бажає знати свою історію — це сукупність хаотичних людських одиниць, розкидані атоми, піщинки у пустелі. І Михайло Сергійович, людина, котрій належать слова: «Менше всього я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність» , — і Іван Якович, чиїм гаслом були слова: «Працювать, працювать, працювати, в праці сконать!» — стояли біля духовних і політичних джерел незалежної України. І саме з прикладами життя цих геніальних наших співвітчизників, а не з дешевою кон'юнктурщиною варто кожному в міру сил і можливостей звіряти свої вчинки.
