Із Києва до Мар’янівки — батьківщини Івана Козловського — дістатися дуже легко: біля станції метро «Теремки» треба сісти на маршрутку, що їде до Білої Церкви, виходити слід у Ксаверівці, біля повороту на Мар’янівку. Від повороту до села можна пройти пішки, відстань становить близько трьох кілометрів.
У рідному селі Козловський прожив трохи більше семи років, батьківська хата співака, в якій знаходиться експозиція музею, не зовсім аутентична, вона була відбудована вже в кінці 1980-х рр., особистих речей видатного тенора тут не так і багато... Попри все це Мар’янівку варто відвідати, щоб помилуватися скромною тутешньою річкою Протокою, подихати чистим повітрям, побувати на лоні непоказної щемливої природи цього куточка Київщини і насамперед для того, щоб відчути атмосферу, в якій зростав Іван Семенович, послухати неповторний голос маестро і захопливі розповіді про нього самого.
А біографія Козловського багата і цікава. Наведу декілька фактів.
Батьки майбутнього співака відправили його на навчання до духовної семінарії при Михайлівському Золотоверхому монастирі, де на той час уже вчився його старший брат Федір, і сподівалися, що їхні сини стануть священиками.
Федір Козловський також мав талант до співу, з хором Олександра Кошиця в 1919 році він виїхав на гастролі за кордон і не повернувся в Україну, згодом — став священиком у Сполучених Штатах. Через еміграцію брата Івану Семеновичу надовго була заказана дорога за кордон.
У буремні роки громадянської війни Козловський служив у 22-й бригаді інженерних військ Червоної армії. Командування, знаючи його прекрасний голос, берегло талановитого юнака. Саме під час служби в армії співак дебютує на сцені Полтавського музично-драматичного театру. В Полтаві молодий тенор одружується із зіркою місцевої театральної сцени Олександрою Герцик, яка була на 14 років старша за нього.
Згодом Козловський стає солістом Харківського, а пізніше — Свердловського оперного театру. Звідси його запрошують до Большого театру, уже в перший рік перебування в ньому співакові довірено провідні партії в операх «Травіата» (Альфред), «Дубровський» (Володимир), «Лакме» (Джеральд).
У 1927 році Іван Семенович виконує скромну за обсягом партію Юродивого у новій постановці «Бориса Годунова». Артистичне її виконання зробило цю партію однією з візитівок митця. Цікаво, що сам співак, за його словами, спочатку «дуже прохолодно» поставився до цієї опери М. Мусоргського, проте пізніше змінив свій погляд на неї.
У 1934 році в Місхорі Козловський знайомиться з молодою актрисою Галиною Сергєєвою, яка тільки-но закінчила зніматися в головній ролі у фільмі Михайла Ромма за новелою Ґі де Мопассана «Пампушка» (рос. — «Пышка»), що трохи згодом зробить її популярною на весь Радянський Союз. Сергєєва була молодшою за тенора на 14 років і нічого не знала про його творчість (а він уже був провідним тенором Большого театру). Між ними спалахує роман, хоча обоє на той час були одружені. Через два роки Козловський і Сергєєва оформлюють стосунки, а Олександра Герцик, яку сам артист називав ідеальною дружиною, повертається до Полтави.
Стосунки між Козловським і Сергєєвою були дуже непростими: чоловік і дружина ревнували одне одного, скандали виникали неодноразово. Якось Сергєєва утеплила вікна старими чоловіковими афішами, що викликало його обурення і гнів. Дружина вважала Козловського скупим, бо він не поспішав купувати їй нову шубу, вважаючи, що заміжня жінка має бути скромною. Подібних історій було чимало в їхньому шлюбі. Зрештою Сергєєва вже у 1950-х залишила видатного тенора і одружилася з хірургом Василем Чакліним, який врятував від сильного сколіозу молодшу дочку її та Козловського — Анастасію.
Втім, повернімося у 1930-ті. Через непорозуміння з керівництвом Козловський іде з Большого театру і в 1938-му створює Державний ансамбль опери, на сцені якого ставить твори, які рідко входили до репертуару радянських театрів: «Вертер» Ж. Массне, «Моцарт і Сальєрі» М. Римського-Корсакова, «Паяци» Р. Леонкавалло, «Катерина» М. Аркаса та ін.
У 1940-му митець, прихильником якого був сам Сталін, тріумфально повертається до Большого театру, йому дають звання народного артиста СРСР. Утім, за любов Сталіна доводилося платити «позаплановими» виступами на бенкетах вождя, на які Козловського часом привозили посеред ночі. Хоча інколи співакові все ж вдавалося відмовлятися від таких виступів.
Розповідаючи про службу Івана Семеновича у Большому театрі, не можна не згадати ще одного видатного тенора тих часів — Сергія Лемешева. Біографії обох співаків багато в чому схожі: Лемешев теж був уродженцем села, теж у 1920-х співав у Свердловській опері, його голос також цінував корифей оперної сцени — Леонід Собінов, зрештою і репертуар в нього був той самий, що у Козловського. У тодішній Москві були навіть два табори оперних прихильниць: «козловитянки» та «лемешистки». Співаки-конкуренти не були друзями, але й не ворогували. Про шанобливе ставлення Лемешева до колеги свідчать його спогади: «Слухаючи майже всі спектаклі Івана Семеновича, я став розбиратися в особливостях його вокального апарату, техніки та інтерпретації. Іноді, втім, подумки вступав із ним у суперечку, щось не приймав. Але завжди захоплювався».
Під час Другої світової війни Козловський виступає перед фронтовиками, співає як у госпіталях, так і неподалік від передової, до Фонду оборони перераховує понад мільйон карбованців — величезні кошти (це до питання про скупість співака).
У 1954 році видатний тенор, перебуваючи на вершині популярності, йде з Большого театру, згодом — веде концертну діяльність, активно гастролює, програми його концертів завжди різняться. До них входили арії з опер, романси, народні пісні й навіть співи на релігійну тематику. Козловський завжди був глибоко віруючою людиною і цього не цурався, відкрито ходив до церкви навіть у найбільш безбожні часи, постував, дотримувався православних обрядів. Словом, був для влади незручним народним артистом.
Співакові також була притаманна забобонність. Він міг змінити маршрут, коли дорогу перебігала чорна кішка, завжди виходив із театру через один і той самий вихід, гадав, що порожні відра віщують невдачу, попри умовляння не сфотографувався з Собіновим, якого дуже шанував, тому що — цитую Козловського: «Є така прикмета: фотографуватися удвох — на розлуку». Десятиліттями митець носив один і той самий портфель, бо вважав його щасливим. До речі, цей легендарний портфель подарував Івану Семеновичу знаменитий український бас Михайло Донець, розстріляний у 1941-му НКВДистами.
Михайлу Донцю, Марії Заньковецькій, Оксані Петрусенко, Олександру Довженку, Олені Муравйовій, Максиму Рильському, Борису Гмирі, багатьом іншим українським митцям співак присвятив спогади. Він ніколи не втрачав зв’язку з українською культурою і Україною загалом. Про це добре сказала дочка Козловського — Анна: «З Україною, своєю батьківщиною, батько був пов’язаний непорушними душевними узами все життя, до самого кінця. Він любив Україну віддано і ніжно — синівською любов’ю. Любив її звичаї, природу, мову,.. зібрав і обробив українські колядки і був унікальним виконавцем українських народних пісень». Для рідної Мар’янівки знаменитий тенор зробив рідкісний на ті часи подарунок — побудував за відрахування від своїх концертів музичну школу (нині вона носить його ім’я). З її учнями, а також з учнями загальноосвітньої мар’янівської школи, що теж була збудована за ініціативи Козловського, маестро нерідко виступав разом. «Як не радіти, — казав Іван Семенович в одному інтерв’ю, — що сільські діти виступали на сценах Большого театру, Великого залу консерваторії, Кремлівського палацу з’їздів, в Каневі на могилі Шевченка, в Кам’янці на Черкащині, де бували Чайковський, Пушкін, Давидови». Багато мар’янівських партнерів Козловського по сцені нині працюють у рідному селі й можуть поділитися цікавими спогадами про видатного земляка.
Голос свій Іван Семенович беріг фанатично, у холодну погоду намагався не розмовляти надворі, після склянки гарячого чаю довгий час на вулицю не виходив, на біс майже ніколи не співав... У складеній ним самим молитві просив: «Пошли, Боже, добре співати, прославляти рід свій, довго жити на світі».
Господь почув молитви Івана Семеновича: спів маестро до глибокої старості був бездоганним і прославив його рід, Мар’янівку, Україну.
Щиро дякую за допомогу у підготовці цієї статті директору Меморіального музею-садиби І.С. Козловського Ніні Олексіївні Горобчук.
