Давним-давно і далеко звідси, а точніше — у другій половині сімдесятих, в ідилічному університетському містечку Анн-Арбор у Мічигані молодий аспірант узявся писати докторську дисертацію про український національний комунізм. Оскільки саме слово «українізація», так само як імена різних історичних фігур, котрі він вивчав, були заборонені в Україні, він знав, що швидше за все йому ніколи не дозволять сюди приїхати. І тоді він вирушив по бібліотеках Північної Америки, щоб дізнатися про все, що можливо, з офіційної преси Радянської України та інших доступних на той момент джерел з цієї на той час малодослідженої теми, що здавалася йому дуже привабливою. Він витратив роки на написання дисертації, зрештою успішно її захистив, і результат його праці було опубліковано у Гарварді у 1983 році під багатослівною назвою «Комунізм і дилеми національного визволення у Радянській Україні. Національний комунізм у Радянській Україні. 1918 — 1933». Тим неосвіченим аспірантом був я.
Стаття Володимира Свербигуза «Чи є в комуніста батьківщина? Українська відповідь» — це гідна поваги спроба повернутися до історичної свідомості народу, який був довгий час відрізаний від істотної частини своєї історії, від таких речей, котрі кожна нація повинна знати про себе. На жаль, автор, мабуть, забув максиму про те, що для історика точність — не достоїнство, а обов’язок. Я сам вивчав це питання і можу засвідчити, що українська революція — «територія» дуже складна і заплутана. У 1920 році певний час у цій країні було ТРИ комуністичних партії одночасно: Комуністична партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія, що стала відомою під назвою «укапістів». Всі вони мали різне коріння, але схожу долю: розстріли або заслання. Автор статті настільки їх переплутав, що я відчуваю своїм обов’язком розставити їх по місцях. Більшовики України були місцевим відгалуженням російської більшовицької партії, хоча серед них були як українці, так і неукраїнці, чиє сприйняття тутешньої специфіки привело їх до переконання, що вони повинні діяти інакше, ніж їхні російські товариші — якщо, звичайно, вони розраховують боротися за владу в Україні на місцевій базі. Боротьбисти були відгалуженням українських соціалістів-революціонерів. Їхньою метою була Радянська Україна як продукт української революції, а не відгалуження російської, але вони були готові практично на все, щоб співпрацювати з більшовиками, водночас намагаючись переконати своїх союзників, що вони повинні дозволити Радянській Україні бути більш українською. Вони злилися з більшовиками у 1920 р. Укапісти були нечисленним відгалуженням українських соціал-демократів, що брали участь в антибільшовицькому повстанні. Їх довго тримали на відстані простягнутої руки (і піддавали ретельній фільтрації), перш ніж допустили у лоно світської церкви Єдино Правильної Радянської Віри в 1925 році.
Поєднувала ці різношерсті групи віра в те, що українцям слід дозволити створити Радянську Україну, українську за національним характером. Їхній короткочасний тріумф та вічна трагедія — про це повинні знати сучасні українці. У статті, про яку йдеться, було зроблено спробу розповісти про це, але вона провалилася.
Ленінська національна політика визнавала за націями право на самовизначення аж до відокремлення та утворення незалежних держав, але водночас малося на увазі, що «справжні» інтернаціоналісти ніколи не спробують скористатися цим правом. У той час як тодішній глава Київської більшовицької організації Юрій П’ятаков так далеко б не зайшов, найбільш радикальний з українських соціал-демократів Лев Юркевич (Рибалка) у 1915- му опублікував памфлет «Російські соціал-демократи та національне питання», де стверджував, що такий стан речей є неприйнятним. Він вказав на те, що право, яким ніхто не повинен користуватися, нагадує формулу «1-1», що, як відомо, у результаті дає нуль. Для національних комуністів це були пророчі слова. Якщо вони хотіли, нехай обмеженого, українського самовизначення, навіть у найтіснішому зв’язку із більшовицькою Росією, це означало, що вони — націоналісти, а націоналізм в очах Пролетарського Третього Риму за визначенням був проявом буржуазної хибної свідомості, а отже, ворожим та законно підлягаючим репресіям. Починаючи з XII з’їзду комуністичної партії в 1923 році, більшовики запровадили політику «коренізації» («українізації» в Україні), покликану накинути легкий флер національної легітимності на нові режими на неросійській периферії. Майже на десятиліття це вдалося зробити. Досить багато комуністів у це повірили. Майже усі вони загинули.
Повість ця складна й трагічна, і щоб переказати її хоча б поверхово, потрібно більше часу та місця, ніж те, яке ми зараз маємо. Український письменник та політик, котрий також не встояв перед чарами комуністичної «прекрасної комуни за горами» (фраза М.Хвильового), Володимир Винниченко сказав одного разу, що українську історію неможливо читати без брому. Над цією трагедією ще неодноразово будуть пролиті сльози, бо вона незмінно зачіпає чуттєві струни в душах кожного покоління.
