60 років тому в Європі завершилася найстрашніша з усіх воєн, що їх колись знало людство. Розпалювання будь-якої війни — це «наймерзенніший злочин з усіх, які можливо скоїти на Землі» (Е.Хемінгуей). Але Друга світова війна стала явищем, котре не має і, будьмо вірити, ніколи не матиме аналогів у всесвітній історії. Ні за незрівнянною кількістю жертв, ні за абсолютною, тотальною жорстокістю, ні за страшними ранами, які вона назавжди залишила у свідомості сотень мільйонів людей. Ось чому той факт, що ювілейні урочистості на честь нашої перемоги вже завершуються, в жодному разі не може бути підставою для цинічного «закриття теми» або, тим більше, свідомого привнесення до цієї вічно актуальної, святої проблеми елементів кон’юнктурщини, політичних спекуляцій, дешевого формалізму. Забуття тут абсолютно непростиме; адже, як нагадував видатний мислитель ХХ століття Джордж Сантаяна, «народи, що не пам’ятають свого минулого, приречені заново його пережити». Є всі підстави вважати, що ця думка стосується й України.
Інакше кажучи, знову постає головне, глобальне питання, безмежно важливе для перспектив вселюдського майбутнього: як таке стало можливим? Колективна думка демократичних країн людства в загальному вигляді вже дала відповідь: спалені, стерті з лиця землі міста й села на всіх континентах, концтабори, газові камери, геноцид, наруга над міжнародним правом і ще сотні непростимих злочинів — все це стало можливим лише завдяки масованому отруєнню свідомості цілих народів (не тільки німецького!), завдяки свідомому руйнуванню базових, вічних засад людської моралі. Почали зі спалення книг. 10 травня 1933 року в Берліні на площі перед університетом було влаштоване гігантське «автодафе»: в костер були кинуті твори Гейне та Спінози, Томаса Манна й Ремарка, Фейхтвангера та Ейнштейна... Доктор Йозеф Геббельс істерично проголосив біля палаючого вогню: «Студенти та студентки, ви зробили великий символічний вчинок... Освітлені полум’ям цього костра, ми даємо клятву вірності райху, науці (саме так! Але годі дивуватися, читачу, — перед нами Геббельс... — І.С. ) і нашому фюреру Адольфу Гітлеру». Томас Манн, нобелівський лауреат з літератури, який тоді вже емігрував із Німеччини, написав в одній з паризьких емігрантських газет пророчі слова (на превелике нещастя, стара Європа не надала їм належного значення): «Той, хто зараз спалює книги, той рано чи пізно спалюватиме людей...» Це «рано чи пізно» настало вже за кілька років.
Але знищити «плодоносне черево, яке виносило гада» (Б.Брехт), гада тоталітаризму, можна лише в тому разі, коли ми справді досконало знатимемо механізм отруєння свідомості; механізм, який штовхнув мільйони, здавалося б, «нормальних» обивателів на шлях масового людиновбивства, агресії, грабунків, інших злодіянь. Причому узагальнення, отримані в підсумку, будуть, очевидно, застосовані до будь-якої тоталітарної, диктаторської системи. Отож, «фірменні» прийоми пропаганди й політичного стилю Гітлера (саме на них ми докладно зупинимося у цих замітках) мимоволі нагадуватимуть характерні риси й Муссоліні, й вусатого «візаві» фюрера, з котрим він домовився у серпні — вересні 1939-го про «дружбу» та ненапад, і тоталітарних диктаторів наших днів. Бо «зуби дракона» мають типологічно схожі ознаки...
Ще 1925 року Гітлер писав з рідкісним цинізмом у «Майн кампф»: «Широкі маси складаються аж ніяк не лише з самих професорів та дипломатів, і ті незначні знання, котрі вони, маси, мають, спрямовують їх радше в сферу почуттів. Їхні позитивні й негативні емоції, обумовлені почуттям, є завдяки цьому надзвичайно стійкими. Віру важче похитнути, аніж знання, любов менше піддається змінам, ніж повага, ненависть є більш тривалою, ніж неприйняття; рушійною силою всіх гігантських переворотів були не наукові відкриття — вони не надихали маси — а фанатизм, який опановував масами, та іноді також заволодіваюча ними істерія». І далі, на додачу до цих людожерсько-«філософських» розмірковувань Гітлера — цілком конкретні поради: «Сприйнятливість мас — дуже обмежена, розуміння — незначне (всім диктаторам, мабуть, притаманна внутрішня цинічна зневага до народу, попри загравання з ним. — І.С. ), зате забудькуватість велика... Тільки того, хто повторюватиме тисячі разів найпростіші поняття, маса захоче запам’ятати. А якщо вже брехати, то брехати без меж; великій брехні повірять швидше й легше, аніж дрібній. Люди й самі іноді брешуть у дрібницях, але занадто великої брехні вони соромляться. Тому їм не спаде на думку, що їх так брутально обманюють».
Одкровення не лише цинічні. По суті, на таких саме «рецептах» були побудовані (й нині будуються!) практичні пропагандистські прийоми всіх цих сталіних, пол потів, трухільйо, чаушеску, саддамів хусейнів та багатьох інших диктаторів ХХ століття — ім’я їм легіон! Проте справедливість вимагає обов’язково зазначити, що іще невідомо, хто в кого «вчився» — Сталін у Гітлера чи фюрер у більшовицьких ідеологів: багатьох, хто уважно зіставить, наприклад, сценарії німецьких (доби панування нацизму) та радянських масових свят 30-х років ХХ століття, не може не вразити їхня дивовижна схожість. Втім, це тема вже для окремої й дуже важливої розмови...
Звернімо увагу на слова фюрера про «слабку пам’ять» мас. Ось на що роблять дуже часто ставку тирани великого та дрібного калібру, потужних та невеликих країн: на параліч пам’яті народу, на забуття людьми минулого, в якому — злочини, брехня, підступи й демагогія політиків. Отже, висновок для всіх прихильників демократії, очевидно, такий: навпаки, треба пам’ятати все: і насильство, і цинічні промови у «вузькому колі» відданих сатрапів, і ще багато чого... Це особливо важко зараз, у добу шалених швидкостей історичного часу, коли нерідко можна прочитати щось на кшталт: «у далекому вже 2000 році...» Але це винятково важливо.
Юридичні прийоми, за допомогою яких диктатори стверджуються при владі, можуть бути різноманітними. Так, Гітлер формально не скасовував демократичну Веймарську конституцію Німеччини 1919 року, він тільки «доповнив» її «надзвичайними» законами (березень 1933 року; головний з них демагогічно йменувався «закон про ліквідацію катастрофічного стану народу й держави»), якими «тимчасово» — насправді аж до 1945 року! — скасовувались конституційні гарантії свободи особи, слова та зібрань; за урядом було закріплено право приймати закони без санкції парламенту, причому такі закони могли й не відповідати конституції, а Гітлер як канцлер отримав право сам розробляти та вносити в уряд такі закони, й вони набирали чинності негайно. А Сталін, у свою чергу, прикрасив фасад своєї імперії «найдемократичнішою у світі» конституцією 1936 року, яка теж містила широкі обіцянки всіляких свобод. Наступним був 1937 рік... Але ось що характерно: Гітлера, наприклад (і, мабуть, не його одного!) вирізняла зоологічна ненависть до юристів, сумлінних правознавців, які відстоювали священні принципи законності і людських прав. Таких він знищував особливо жорстоко.
Знаючи, що безлика «диктатура натовпу» довго не протримується, «фюрер» (дуче, «вождь всіх народів» тощо) ретельно готує грунт для диктатури «рятівника нації» («вождя трудящих усього світу товариша Сталіна» тощо; справа тут, власне, у поєднанні національної та класової ненависті, що створює жахливий «образ ворога», без якого тоталітаризм є немислимим!). І ось такий вождь-демагог обіцяє буквально всім і кожному (по черзі) все те, що ті бажають почути. Характерна в цьому плані така тирада Геббельса (1932 рік): «На жаль, зараз ми ще вимушені захищати священні ідеї Гете силою... Але настане час, коли ми й кожний німець притиснемо Гете і його духовні здобутки до свого серця!» Коментарі зайві... Або візьмемо промову Гітлера від 6 жовтня 1939 року, в момент, коли Польща була захоплена і згвалтована агресорами. Саме тоді Гітлер патетично запропонував західним державам, які вступили у війну, виконуючи гарантії, дані полякам, «припинити бійню та кровопролиття», «благав» їх «одуматись» та «не жертвувати життям сотень тисяч молодих людей — цвітом нації — задля безглуздої війни» тощо. Зауважимо, що в кінці вересня 1939 року Гітлер дав указівку приступити до розробки конкретного плану захоплення Франції, якій були адресовані його «мирні» пропозиції...
Вельми показово, що майже відразу після приходу до влади нацистський вождь почав на численних нарадах наголошувати на необхідності створення адекватного розбійницьким завданням Третього рейху «нового панівного класу» та «нового прошарку керівників» (причому опорою і того, й іншого мала бути винятково «сильна особистість», яка одна може бути й гарантією економічного розвитку). І такий «панівний клас» було створено. Причому важливо мати на увазі ось що: оцей «панівний клас», який і «мобілізував» духовно німецьке суспільство на участь у нечуваних злочинах, вербувався значною мірою з представників колишнього «середнього класу» (дрібні підприємці, власники крамниць тощо), хоча були там і аристократи, і навіть колишні робітники. Сам цей факт, який підтверджується історичними даними, спростовує стовідсоткову істинність відомої тези про те, що «середній клас» у будь-якій країні та в будь-які часи є опорою і носієм демократії. Очевидно, немає правил без винятків...
Отак і була створена на гігантських просторах сходу Європи терористична за своїм духом тоталітарна імперія, «фюрер» якої, керуючись диявольським принципом «переможця ніколи не питають, чи були його методи законними, чи ні», завдав небаченого лиха людству. Пам’ятати про це — наш обов’язок перед загиблими у Другій світовій, які мають право судити нас вищим судом.
