Національно-визвольні революції наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. на теренах Російської імперії мали чимало спільного, та в цій історії боротьби уярмлених царизмом народів є й чимало прикметного, притаманного лише тому чи іншому етносу, і передусім це стосується минувшини українського та казахського народів. На жаль, історія боротьби казахів за волю й досі не знайшла належного відображення, а тим більше оцінки як у працях українських істориків, так і — що дуже дивно — в доробку науковців Туреччини, яка ніби ж то позиціонує себе як модератор ідеї єдиного тюркського світу. Ще порівняно недавно в «Турецькій енциклопедії» видання 1974 року в статті, присвяченій казахському етносу, термін Алаш-Орда навіть не згадується. Та й одне з найсучасніших українських довідкових видань, «Енциклопедія історії України», яке справді є цінним надбанням вітчизняної науки, у статті «Казахстан» передає хроніку згадуваних подій ось таким чином: «На початку 1870-х рр. Казахське ханство перестало існувати як незалежна держава. Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді в Казахстані встановлено радянську владу, в 1920 р. утворено Киргизьку, а 1925 р. — Казахську автономну республіку в складі РСФСР.
Та як говорив один історик: «Ну, то було трохи не так», бо ж виникає питання: а що відбувалося між 1870 і 1925 роками? Як сходознавець-тюрколог нагадаю: а було те, що й в Україні — велика національно-визвольна боротьба, зі своїми Грушевським, Петлюрою, Винниченком, Болбочаном, Холодним Яром, (масштаби, очевидно, не зовсім зіставні), а в 30-х рр. ХХ ст. настало суцільне винищення учасників національної революції та кількісно невеликого кола інтелігенції, а ще страшний Голодомор (власне геноцид) у ті ж самісінькі роки, що й у нас — ось тут усе дуже навіть співрозмірне: помер кожен четвертий казах. Президент Казахстану засвідчив цей факт усьому людству лише нещодавно. Звичайно ж, стаття про казахську революцію — то лише фрагмент з історії Туркестану, самобутнього регіону Центральної Азії. На жаль, Центральна (або, як раніше нас вчили, Середня) Азія, унікальне явище в геополітиці й економіці, й досі лишається на периферії уваги української науки та й влади. А невдовзі може статися, що — зважаючи на увагу до цього величезного регіону з боку двох потужних сусідів із Заходу і Сходу — Україна не встигне ускочити навіть в останній вагон того потяга, що помчить від Зауралля до океану. Хіба не досить того, що ми злегковажили в недавньому минулому й не надали якнайпильнішої уваги взаєминам із Туркменістаном, володарем енергоносіїв.
Відомо, що, на відміну від татарів, а особливо узбеків, які мали вже чималий багатовіковий ужинок в царині письменства, що й готувало їх до повсякденної битви за суверенність батьківських теренів, казахи подали свій голос досить пізно: лише в ХІХ столітті явився своєму народові Абай, поет, що започаткував писемну літературу. Цей поет — особистість взірця Шевченка й Франка. На підґрунті його світоглядної позиції спалахнуло багаття національної революції в Казахстані.
Але повернімося коротко до історії. В ХVI—ХVIІ ст. виникає та розвивається перше Казахське ханство з трьома жузами (улусами): від Алтаю на сході до річки Урал на заході, від річки Ішим на півночі до сучасного Ташкента на півдні — величезна, але мало заселена територія: ласий шмат для царату! У 1731 році самобутня казахська держава нарешті розгромила військо джунгарів (сьогодні — калмики), які тривалий час своїми наскоками заважали об’єднанню казахського етносу. В середині ХVІІІ ст. запалала зоря великого казахського політичного діяча Абилай-хана, який зумів дипломатично тримати баланс між посяганнями Російської імперії й Китаю і не погоджувався на будь-яке підданство. Сьогодні Казахський університет міжнародних відносин та світових мов носить ім’я Абилай-хана.
Після смерті Абилай-хана царату вдалося з великим успіхом посіяти розбрат між трьома складовими частинами казахського етносу, отож уже в 1740 р. Молодший та Середній жузи опинилися в підданстві Росії. Царський уряд ліквідував ханську владу й запровадив загальноімперську систему управління. У 1846 р. до Росії було приєднано й Старший Жуз, щоб утворити між Башкирією й Казахстаном «русскую область» — читайте: «русский мир». Імперія відняла у казахів їхні землі на схід від річки Яік (Урал) і виселила звідтіля все тюркське населення, переселивши на їхнє місце в процесі столипінської аграрної реформи півмільйона українських та російських селян, яким було відведено понад 17 млн десятин землі. До речі, туди було допроваджено й борців Коліївщини, ну, та й Шевченка ж, а вже в ХХ ст. героїв УПА, а ще й кримтатарів, чеченців, інгушів, балкарців, німців Поволжя — терпіть, казахи! Кремлівське Політбюро за накатаною царатом схемою створювало на казахських землях, висловлюючися словами Солженіцина, «подбрюшье России». Таким чином почалася руйнація традиційного, притаманного степовому населенню, ладу та національної культури. Але прапор боротьби за незалежність батьківщини підхопив онук хана Абилая, найвизначніший лідер казахського визвольного руху в ХІХ ст. Кенесари Касимули (в історіографії доби СРСР — Кенесари Касимов (1802—1847). Повстанський рух на казахських теренах спершу розпочали Саржан, старший брат Кенесари, та їхній батько Касим. Повстання мало непримиренне ставлення до колонізації казахських теренів Росією, яка все дужче й дужче переймалася проникненням вглиб степу, поширюючи прикордонні смуги та зводячи військові фортеці. Та після того, як батько та брат Кенесари були підступно вбиті, визвольну боротьбу очолив сам Кенесари, який спершу хотів залагодити справу мирним шляхом: надіслав звернення до Ніколая І, писав листи губернаторам — він пропонував, щоб країна казахів розвивалася на засадах політики хана Абилая. Та ба! І в російській, і в радянській історіографії Кенесари називали або розбійником, або самочинним лідером реакційного феодально-монархічного руху. Натомість сьогодні Кенесари на державному рівні визнано лідером національно-визвольного руху казахів у 1837—1847 рр. за незалежність від Російської імперії, а на урядовому майдані в Астані споруджено величний пам’ятник — здається, ніби постать батира Кенесари на коні височіє над містом.
Боротьбу з імперією Кенесари розпочав із руйнації військових фортець, і коли його військо налічувало вже близько 20 тисяч батирів, озброєних, щоправда, луками й шаблями ще з дідівської спадщини, царат вдався до успадкованих від Золотої Орди методів: сіяти зерна розбрату й обіцянки-цяцянки перекинчикам і зрадникам. А їх було немало, адже у вересні 1841 р. представники трьох жузів обрали Кенесари загальним ханом усіх казахів, а це дратувало очільників декотрих родових об’єднань. Після багаторічної виснажливої боротьби з російською армією, оснащеною вогнепальною зброєю, повстанці перейшли на терени киргизів: Кенесари мав надію підняти на боротьбу й цей народ. Але в годину вирішального бою султан Рустем та Сатпай, очільник одного з родів, зрадили повстанців, вивівши свої загони з лав народних месників. Чим не картина Полтавського бою? У 1847 р. оточений військом киргизьких феодалів-манапів невеликий загін Кенесари зазнав поразки, а самого керманича було захоплено в полон та страчено найогиднішим чином: відтяту голову Кенесари зрадники наввипередки повезли як трофей до Омська царським начальникам — пізніше котромусь із віроломців цар надіслав орден.
Та за два роки до страти Кенесари в кочовищі біля Чингізьких гір у родині феодала Кунанбая народився хлопчик, якому судилося ще раз розбудити рідний народ і спрямувати на шлях самоусвідомлення казахської нації. То Абай. То він вплинув на еволюційні процеси культурно-духовного життя народів Центральної Азії, сприяв розгортанню визвольної боротьби з імперськими амбіціями царизму. На підґрунті творчості й громадської діяльності Абая постала перша казахська політична партія Алаш та розвинувся національно-визвольний рух.
У вирі подій 1905 р. група етнічних казахів створила в осерді російської партії кадетів підґрунтя для формування своєї національної партії. На Першому Всеказахському з’їзді в Оренбурзі 21—28 липня 1917р. відбулося організаційне оформлення партії «Алаш» (1917—1920), основною метою якої була вимога автономії Казахстану. Головою партії став Аліхан Букейханов (Alihan Bokeyhan, 1872—1937), відомий громадський діяч, журналіст, етнограф. Офіційний орган партії одержав назву «Казак», тобто самоназву народу. На цьому ж з’їзді були прийняті рішення з 14 питань, зокрема ключових: форма державного ладу Росії (парламентська федеративна республіка з президентом та законодавчою Думою), рівність республік у складі Росії, рівність мов, республіка казахських теренів із проблемою територіально-земельного впорядкування казахського населення, підготовка до виборів до Установчих зборів тощо. Проект програми партії «Алаш», опублікований перед виборами, першочерговим завданням вбачав загальне виборче право й пропорційне національне представництво.
У листопаді 1917 р. на виборах до Установчих зборів партія «Алаш» отримала більшість голосів та 43 депутатські місця. За кількістю голосів, отриманих у процесі виборів (262404 голоси), «Алаш» посіла восьме місце серед півсотні партій, що діяли в Росії напередодні Жовтневого перевороту. Сучасний стан інформації дозволяє встановити лише приблизно кількісний склад членів партії. ЇЇ осердям були 12 алашівців — юристи, журналісти, письменники, лікарі, викладачі, науковці, зокрема: Міржакип Дулатули (1885—1935) — поет, один із лідерів національно-визвольного руху та Народної Ради «Алаш-Орда», Алпинбай Калменов (1888—1938) — депутат Держдуми І-го скликання від Уральської області, Ільяс Джансугіров (1894—1938) — класик казахської літератури, перший голова Спілки письменників Казахстану, Мухаметджан Тинишпайули (1879—1937) — депутат Другої держдуми Росії, прем’єр-міністр Туркестанської автономії, Мустафа Шокай (1890—?) — ідеолог боротьби за незалежність Єдиного Туркестану. Всіх їх закатували як не в 1937 році, то роком раніше чи пізніше. Що стосується інших 24 членів цієї партії, то сьогодні відомі лише їхні прізвища.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
