Що робити людині з незадушеною совістю і ще не паралізованою волею, коли вона бачить, що влада в країні належить ганебним, по-звірячому жорстоким і фарисейськи лицемірним негідникам із психологією потенційних холоднокровних убивць? Питання вічне і трагічне. Воно звернене й до «рефлектуючого» інтелігента, і до будь-якої порядної людини (хай і такої, що не здобула престижного диплома про освіту); хід історичних подій і та сама таємнича «сила речей» (у поєднанні з конкретною логікою політичної боротьби), схоже, можуть призвести до того, що це питання зі всією нещадністю, «тут і зараз», постане й перед нами.
Йдеться не так про політичний, як про моральний вибір. Якщо контекст політичного вибору може змінюватися — і неминуче змінюється — з перебігом сторіч, то умови, «рамки» і наслідки морального вибору більш постійні та стійкі. Можливо, саме тому та душевна буря (лють, сором, відраза до вбивці, жах перед порочним облаштуванням світу, відчуття своєї «відрізаності від людей»), яку відчув напівлегендарний, а втім, історично досить достовірний Принц Данський (Шекспір, проте, зробив його людиною не «темного» і «дикого» IX століття, як у хроніці Саксона Граматика, що послужила першоджерелом сюжету геніальної драми, а особою набагато ближчого і зрозумілішого нам XVI століття, вихованого в дусі західноєвропейського ренесансного гуманізму, перш за все, інтелігентом, а не принцом), — певне послання, значуще та виразне й для нас. Постараємось, хай контурно, розшифрувати його. Тим паче, що «Гамлет» був і залишається одним із найбільших смислових і символічних кодів шанованої нами європейської культури.
Кілька коротких штрихів словотворчої історії п’єси. Вона по-своєму дивовижна. Послідовно вийшло принаймні чотири (!) «піратські», не санкціоновані і не вивірені автором, ні акторами видання п’єси (робилося це просто: представники театру-конкурента нелегально проникали на вистави шекспірівського театру «Глобус», квапливо, з численними помилками, записували текст і посилали невичитаний рукопис до друку; сам театр «Глобус», за поняттями авторського права того часу, зовсім не був у цьому зацікавлений: після публікації п’єси він одразу втрачав монопольне право на її постановку, яким раніше володів), перш ніж через 7 років після смерті Шекспіра, 1623 року, його друзі, актори Геннінг і Кондел, випустили відоме Folio (величезна збірка 37 п’єс англійського генія з відносно вивіреним текстом; утім, текстологічна робота над «Гамлетом» тривала і в ХХ столітті). Взагалі вважається, що свій шедевр Шекспір створив 1600 року. Тут і далі цитати наводяться в українському перекладі Леоніда Гребінки.
Трагедія Гамлета має два виміри (і Шекспір дивовижно тонко поєднує їх): конкретно-політичний і філософсько-етичний. З першим — ясніше: Принц знає (з розповіді Примари свого батька, яка встала із могили, але це не повинно нас дивувати, бо старизна вірила в привидів), що його батько, Король, не помер раптово від нападу незрозумілої хвороби, як було оголошено, але був підступно отруєний своїм братом, що негайно посів престол (і що тут же одружився з матір’ю принца). Новий король — убивця Клавдій — присягається в щирості своєї скорботи за братом («О гад усміхнений, проклятий гад!» — так коментує його «печаль» Гамлет). Зло, з яким належить битися Принцу, є величезним і підступним, бо воно не зводиться до персони короля-убивці.
Це зло має й філософський вимір: спотворено саму природу Людини. Принц Гамлет прикидається безумним не лише для того, щоб приховати, що йому відомо про кривавий злочин короля; адже він насправді на межі божевілля від усвідомлення того, наскільки жахливі люди-зрадники, кровозмішувачі, клятвопорушники, вбивці, лестивці і лицеміри. Гамлет знаходить мужність для боротьби (це — сигнал і нам!), але на життя він може дивитися тепер лише зі скорботою. Цю скорботу виражено Шекспіром у геніально проникливих словах: «Останнім часом сам не знаю, з чого я втратив усю свою жвавість, занедбав усі звичні справи. І справді, так важко стало моїй натурі, що ця добряча споруда, земля, здається мені безплідною скелею серед моря; а оцей пречудовий повітряний намет, оце прекрасне склепіння небесне, оця велична покрівля, уцяцькована золотими вогнями, — це все видається мені не чим іншим, як бридким тлумищем отруйних випарів. Що за майстерний витвір — чоловік! Який шляхетний розумом! Який безмежний хистом! Як вражає й дивує доцільністю постаті й рухів! Дією подібний до ангела! Тямою — до божества! Окраса всесвіту! Найдовершеніше з усіх створінь! Одначе що мені ця квінтесенція праху?»
Легко — а особливо нашому «просунутому» сучасному — докоряти принцу в нераціональності поведінки, боязкості, ваганнях у вчинках, навіть істеричності. Тимчасом Гамлет вступає — наодинці (!) — у жорстку політичну боротьбу, де саме життя його поставлене на карту (бо щойно коронований дядько-вбивця розуміє, що Принц лише в тактичних цілях прикидається божевільним, він впливає на нього, і лише далекоглядність та винахідливість Гамлета змінюють хід подій). Та й багато з того, що наш герой бачить довкола себе, може, як мінімум, похитнути віру в людину.
Ось Принц із їдкою іронією говорить: «От мій дядько став королем Данії, і ті, що показували йому язика, доки жив батько мій, тепер по двадцять, сорок, п’ятдесят, а то й сто дукатів платять за його портрет у мініатюрі. Хай йому біс, тут щось надприродне, якби філософія та могла дошукатись!»
Ненависть і відразу викликають у Принца інтриги лукавого царедворця Полонія, готового виконати будь-який, хай явно злочинний, наказ «Хазяїна»-короля (вічний тип, і в сьогоднішній Україні зовсім не став надбанням минулого), Полонія, який пишається своїм умінням «не втрачати нюху, який тим тонший, чим хисткіший слід», Полонія, який навіть честь доньки Офелії готовий використати як приманку в тому капкані, куди він прагне заманити Гамлета. Поняття «честь» (коли переступити писані й неписані закони не можна не тому, що викриють і покарають, а просто через те, що не можна!) настільки важливе для Шекспіра, так само як і для Гамлета, втоптане в болото. Адже слово «чесність» — того ж таки кореня. Гамлет із гірким сарказмом говорить Полонію: «Бути чесним на цім світі — значить бути одним-єдиним із десяти тисяч».
Дуже цікаві та філософськи насичені діалоги Гамлета з двома колишніми друзями, Розенкранцом і Гільденстерном, теж начебто «інтелектуалами» (Принц разом із ними вчився у Німеччині, у Віттенберзькому університеті, центрі гуманістичної культури), готовими, проте, піти на все, аби догодити королю.
Гільденстерн говорить Клавдію:
«Корячись обидва,
Ми завжди вам до послуги готові.
Повинність прихиливши вам до ніг,
Ждемо лише наказу»
Потім цей наказ віддадуть: розправитися з колишнім другом, Принцом! А ПОКИ ЩО Гамлет у бесіді з цією парою розкриває своє бачення світу (і рідної країни). Ось ця розмова:
«Гамлет. Мої найліпші друзі! Як ся маєш Гільденстерне? А ти як, Розенкранце? Як, добрі хлопці, живете?
Розенкранц. Як перші-ліпші із синів землі.
Гільденстерн. Щасливі тим, що не в надмірнім щасті.
Ми не на шишці ковпака Фортуни.
Гамлет. Але й не на підошвах її черевиків?
Розенкранц. Ні там, ні там, мій пане.
Гамлет. Тобто ви живете біля її поперека, чи то в самому осередді її розкошів?
Гільденстерн. Та десь посередині, в скромному місці.
Гамлет. У скромному місці Фортуни? Ой, велика правда: це відома потіпаха. Що нового?
Розенкранц. Нічого, крім хіба того, що світ став чесний.
Гамлет. Виходить, скоро Страшний Суд... Але ваша новина неправдива. Дозвольте спитати докладніше: чим ви, мої добрі друзі, завинили в Фортуни, що вона вас послала сюди, в тюрму?
Гільденстерн. В тюрму, Принце?
Гамлет. Данія — тюрма.
Розенкранц. Тоді весь світ — тюрма.
Гамлет. Та й добряча; у ній стільки буцегарень, темниць, підземель. Данія — одне з найгірших.
Розенкранц. Ми не такої думки, Принце.
Гамлет. Ну, то вам вона не тюрма. Бо нічого ні доброго, ні злого нема, а наше мислення утворює те чи те. Мені вона тюрма.
Розенкранц. То значить, ваша честолюбність зробила її тюрмою; вона затісна для вашого духу».
Останні слова Розенкранца — явне лукавство; адже суть справи полягає зовсім не в честолюбстві Гамлета. Країна беззаконня і свавілля (королівського, парламентського, суддівського і поліцейського), країна Полоніїв і Розенкранців, які чваняться тим, що зручно влаштувалися на «м’якому череві» в Фортуни (мимоволі здивуєшся тому, як б’є в десятку п’єса, написана 412 років тому!), країна, де порядна, чесна людина прирівняна до недоумкуватої — ця країна є й буде в’язницею доти, доки люди не почнуть обстоювати свою розтоптану громадянську та людську гідність так само твердо і жорстоко, як і своє кровне майно. Ставлячи при цьому гідність вище за «легітимність» і «ненасильственість» (високо, втім, ставлячи ці цінності!) — бо тут дуже важливо визначитися з пріоритетами. Річ у тім, що деградація людської природи, геніально помічена й описана Шекспіром, корениться в системному, глобальному приниженні особистості (і як громадянина, і як суб’єкта економічного та духовного життя — по суті, особистість давно стала «об’єктом»), внаслідок чого людина, одержавши бажану свободу (їй дали свободу — людина за неї не боролася!), поводиться як тупа, злісна, завидюща худобина.
Шекспір, глибоко розуміючи трагізм історії людства (її страшний потік не розрізняє ні винних, ні невинних), вклав у вуста данського принца такі слова: «Звихнувся час... О доле зла моя! Чому його направить мушу я?»
Ось це відчуття розхитаності часу (і країни, і держави), поєднане з почуттям особистої відповідальності за них, хай болісним почуттям, — це і є найцінніше послання Шекспіра і його героя нам, сьогоднішнім. Видатний письменник світу створював трагедії, в яких драма боротьби за владу та драма політичних інтриг виявлялася не менш, а більш важливою, аніж драма любовних почуттів. Геніальний драматург (він міг би, можливо, підписатися під словами відомого японського письменника ХХ століття Акутагави Рюноске: «Неймовірно важко і страшно назвати тирана тираном. Але ще важче — назвати раба рабом») писав правду, не оглядаючись на будь-які догми та канони. Місію мистецтва він бачив так: «Адже всяка надмірність перечить мистецтву гри, що й раніш і тепер мала й має на меті держати дзеркало перед природою, показувати чесноті її власне лице, гидоті — її справжній образ і кожному віку й стану — їхній вигляд і відбиток». Ось чому мав цілковиту рацію Гете, пророчо сказавши про свого вчителя: «Шекспір — і немає йому кінця!».
