Це була незвичайна дитина. У чотири роки він залишився без матері й, по суті, сам собою розпоряджався — сам грався, друзів майже не мав. Ні, не подумайте — батько хлопчика, заможний дворянин Етьєн Паскаль, який жив у столиці наймальовничішої французької провінції Овернь, місті Клермон-Ферран і займав там посади президента палати зборів і податків, а потім міського судді — батько хлопчика обожнював свого сина Блеза, до того ж, не був позбавлений педагогічних здібностей. Овдовівши, Етьєн вирішив не одружуватися вдруге й цілковито віддатися вихованню сина, дивна талановитість якого виявилася дуже рано.
Судіть самі. У 10 років хлопчик, який пристрасно захоплювався математикою, почав наполегливо просити батька розказати йому про основні закони геометрії. Етьєн Паскаль, бажаючи розвинути в синові розум, а не пам’ять (тому й ніколи не вимагав щось завчати), відбувся вельми непевною відповіддю. Тоді хлопчисько Блез самостійно перевідкриває наново (!) закони Евкліда (при цьому пряму він називає палицею, коло — колесом і т.д.). Батько, спостерігаючи за успіхами сина, доходить радісного висновку: він буде великим математиком!
I дійсно. Говорячи про Блеза Паскаля (1623—1662), ми з повним правом називаємо його одним iз творців сучасного природознавства. Йдеться про геніального вченого, який винайшов (у 18 років!) першу у світі рахункову машину — «прабабусю» арифмометрів і комп’ютерів, розгадав загадку атмосферного тиску (при цьому була спростована знаменита істина древніх: «природа не терпить порожнечі»), заклав основу для нових ідей у теорії ймовірностей, про творця теорії рівноваги рідин, про математика, який упритул наблизився до відкриття начал диференціального обчислювання (ще до Ньютона та Лейбніца!).
Але у нас далі піде мова не про Паскаля — корифея математики й фізики, а про його філософські та літературні твори. Після 1648 року (деякі біографи пов’язують це виключно з різким погіршенням здоров’я нашого героя, з поглибленням його духовної кризи, проводячи навіть паралелі з Гоголем, що навряд чи відображає всю складність проблеми) фокус уваги Паскаля поступово зміщується з вивчення кількісних законів матеріального світу навколо нас на пізнання «вічних питань», гранично, життєво важливих для кожної людини у будь-яку епоху, й у ХVII ст., і в ХХI ст.: що таке життя й смерть, добро й зло, як може людина протистояти ворожому світу, в чому сенс істинної віри і пізнання Бога, у чому цінність милосердя? За 350 років, що відділяють нас від часу, коли жив Паскаль, здавалося б, змінилося геть усе: устрій суспільства, політичні режими, звичаї людей, ставлення до релігії, цінність людського життя... I все ж думки, висловлені Блезом Паскалем у дивному творі вільної форми, над яким він працював в останні роки життя (це й філософський трактат, і збірка афоризмів, і нотатки про сенс життя, і своєрідна повість; Вольтер, який опублікував у ХVIII столітті цей твір Паскаля, назвав його просто: «Думки», й дуже скоро Паскаль- письменник прославився на весь світ) — дивно сучасні й нині, як, проте, й завжди. Надамо слово самому Паскалю, щоб прослідкувати за перебігом його роздумів.
Чому таким недосконалим є рід людський, чому він такий підвладний сліпій суєті, нездатен «віддалити хоч на мить свій погляд від низьких речей навколо нього і подивитися на Всесвіт у всій його величі» (і саме із цієї причини, зауважує Паскаль, усе на землі показує або убогість людини, або милосердя Бога)? Тому що людина не в змозі зрозуміти, що й наша земля, й узагалі весь видимий світ — лише непомітна піщинка в нескінченному лоні природи. «Всесвіт — нескінченна сфера, центр якої всюди, а кола немає ніде» — ця формула Паскаля стала класичною.
Що ж таке людина порівняно з всемогутнім Богом і нескінченним Всесвітом? Той, хто приймає «бездомну» (тобто, за Паскалем, таку, що скинула Бога) модель світобудови, переживає — волею-неволею, свідомо чи ні — такі почуття: «Я не знаю, хто мене послав у світ, що таке я. Я в жахливому і повному невіданні; я бачу з усіх сторін тільки нескінченність, яка містить мене в собі, як атом; я, як тінь, що існує тільки мить і ніколи не повертається. Усе, що я усвідомлюю, це тільки те, що я маю скоро померти; але чого я найбільше не знаю, — це смерті, якої не вмію уникнути. Як я не знаю, звідки прийшов, так само точно не знаю, куди піду... Ось моє становище: воно сповнене нікчемності, слабкості, темряви».
Є у Паскаля глибоке і проникливе визначення суті людської природи: «Людина — ніщо порівняно з нескінченністю, все порівняно з нічим — середина між нічим і всім. Вона нескінченно віддалена від розуміння крайніх меж, кінець і начало речей нездоланно приховані від неї в непроникній таємниці: вона однаково не здатна бачити ні те ніщо, з якого витягнута, ні ту нескінченність, якою поглинається». Людина не може, продовжує великий французький філософ, до кінця пізнати ні Всесвіт, ні істину, ні Бога, бо головне у світі — саме по собі просте, а ми, люди, складаємося з двох протилежних, непримиренних начал (душа й тіло), що не може не накладати відбитку на процес пізнання.
Навряд чи можливо зрозуміти повною мірою сенс філософії Паскаля у відриві від живих протиріч епохи, геніальним представником якої він був. ХVII століття — це час, коли буквально «перевернулася» стара, середньовічна картина устрою світу, що ставила Бога в центр всесвітнього порядку (теоцентризм), а на її місце став якісно інший, антропоцентриський світогляд, що проголошував людину мірою всіх речей і всемогутнім творцем і перетворювачем дійсності. Була декларована «велич незалежної людини»; Паскаль же поставився до подібних поглядів вельми скептично, вбачаючи в них, по суті, самообожнювання людини , яке може мати вельми небезпечні наслідки (подальші 300 років розвитку західної цивілізації продемонстрували, наскільки правим він був, і не випадково такі різні філософи ХIХ і ХХ століть, як Микола Бердяєв, Лев Толстой, Карл Ясперс, Карл Густав Юнг заявляли про свою глибоку повагу до Паскаля).
Дійсно, новий світогляд, безумовно, передбачав (явно або неявно), що людина в силах, завдяки своїй власній мудрості, сама визначити й виконати своє призначення, абсолютно розвинути свої здібності й сили — щоб досягти повного й вічного панування над природою і створити довершене суспільство (абсолютно довершене!). Не випадково ХVI століття — це саме та епоха, коли були написані знамениті утопії Томаса Мора і Томмазо Кампанелли, що стали згодом потужним стимулом для соціалістичних вчень Нового часу. Паскаль же ставить питання про межі можливостей людини і, більш того, про її часто вельми сумнівне право втручатися в основи устрою суспільства та природи. Нинішні соціальні й екологічні проблеми людства свідчать, що великий французький мислитель виявився пророком...
Задовго до Гегеля Паскаль продемонстрував блискуче вміння мислити діалектично. Людина в його розумінні одночасно і велика, і нікчемна — залежно від того, наскільки вона виконує волю Творця й долі. Ось знамениті слова філософа: «Людина — найслабша тростина в природі, але тростина мисляча. Нічого всьому Всесвіту поставати, щоб розчавити її; пари, краплі води достатньо, щоб убити її. Але якби Всесвіт розчавив її, то все одно людина була б благороднішою за те, що її вбиває, бо вона знає, що вмирає, знає й про ту перевагу, яку вона має над ним. Всесвіт же нічого про це не знає. Отже, вся наше перевага полягає в думці . Тільки вона прославляє нас, а не простір і час, яких нам не заповнити». I далі йде не менш знаменитий підсумок: «Будемо ж прагнути добре мислити: ось основа моралі» (це — підмурівок філософського напрямку, відомого як «раціоналістична етика», який започаткував іще Сократ; під цими словами, цілком можливо, підписався б і наш Григорій Сковорода).
Великі мислителі минулого — особливо ті з них, хто ставить «вічні питання» етики й совісті, — це наш «золотий запас», що належить не одній конкретній країні або епосі, а всім країнам і епохам. Блез Паскаль, істинний гуманіст і знавець людських сердець, людина, яка не тільки оспівувала милосердя (ось його слова: «Усі тіла, разом узяті, і всі голови, разом узяті, і все, що вони створили, не варті єдиного пориву милосердя — це явище незрівнянно вищого порядку»), а й сама, до останнього дня життя творила добро, роздала майже все своє майно бідним — з числа саме таких мудреців.
