Немає нічого дивного у тому, що Кремль активно займається — задіявши для цього найрізноманітніші засоби — своєрідним обрусінням усього культурного й наукового надбання, яке було створено на території Російської імперії та СРСР. Мовляв, усе це наше, російське, невід’ємна частина «Русского мира». І постаті, які ввійшли в історію, — це також «русские». Особливо, коли йдеться про питомих українців. І Сергій Корольов — «человек русской культуры», й Іван Піддубний — «русский богатырь», і Нестор Махно — «типично русский бунтарь»... Кінофільми, телесеріали, книжки... Кремлю потрібна духовна опора — і без суто імперіалістичного підходу до минулого та його «русифікації» ця опора виявляється хиткою. Бо ж, скажімо, перший супутник та Юрій Гагарін не злетіли б над Землею раніше за американців без геніального тандему Корольов —Глушко — головних конструкторів ракетно-космічної техніки. І чи з’явився б уславлений МіГ-21, що і досі перебуває на озброєнні багатьох держав, якби його конструювання не очолив Гліб Лозино-Лозинський? А якщо взяти ХІХ століття, то як обійтися без «великого російського вченого» (як про нього пишуть московські видання) Михайла Остроградського, що насправді був нащадком козацького роду з Полтавщини, другом Шевченка, і за все життя не написав жодної наукової праці російською мовою, бо усіма фібрами душі ненавидів імперську Росію?
Що ж, Кремлю слід віддати належне — він послідовний у своїй імперській політиці. Але що цікаво: не так активно, ясна річ, бо поки що замалі ресурси, тим самим займається і неабияка частина російських лібералів. От який пост розмістив на своїй сторінці у ФБ головний редактор «Русского журнала» Олександр Морозов: «Андрей Тесля совершает необычайно важную работу. С большим упорством он реконструирует реальные истоки русского национализма (приходится тут добавить: «русского национализма в хорошем смысле»). Представим себе, что в России состоялось бы национальное государство. Чьи скульптурные портреты украшали бы тогда, допустим, историческое здание «народного дома» (как это сейчас можно видеть в Праге, например?). То есть кто были бы (если бы не 1917 год) зачислены в пантеон? Кто те, кого через двести лет — уже сидя в современном глобальном обществе — нация называет «а это — наши деятели национального возрождения» (вот Палацкий, вот Масарик)? Ну, понятно, что это были бы вовсе не те персонажи, которых сорок лет уже тянут на это место наши «постсоветские националисты». А чьи портреты? Очевидно, что просветительский национализм XIX века уже был тесно связан с либерализмом, а на рубеже веков он просто принял характер праволиберальной борьбы за институции, обеспечивающие права личности. И вот тут Андрей Тесля довольно убедительно показывает, что портрет Драгоманова (а затем и Струве) был у нас на месте портрета Масарика. (Правда, надо, конечно, со скорбью признать, что это «воображаемый пантеон» несостоявшейся — пока? — нации... Но еще есть шанс. Ведь этот постсоветский олигархат куда-то денется... А это значит, что вопрос о «русском пантеоне» все равно встанет. Не сейчас — так через поколение...)»
Тож, як бачимо, вже і Михайла Драгоманова «русифікували». Що ж, добре, мабуть, уже те, що хоч вказують, кому належать ці ідеї. Бо ж свого часу Олександр Солженицин «творчо запозичив», часом дослівно, у того ж Драгоманова чимало ідей щодо громадського самоврядування, навіть не вказавши першоджерело... А тим часом Михайло Драгоманов не вважав себе великоросом і чітко позиціонував свою проукраїнську настанову — нехай і автономістську, бо на ті часи ідея повної незалежності та її обґрунтування ще не визріли в політично активному українському середовищі. Ба більше: українськість Драгоманова не викликала сумнівів у класика німецької та світової соціологічної та політичної думки Макса Вебера; він був добре знайомий з працями українського мислителя і зазначав, що «велика сила» федералістичної програми Драгоманова стосовно переулаштування Росії «полягає в комбінації ідеалів економічних з національними», оскільки щодо українців імперська влада проводить політику «найлютішого гноблення».
І, до речі, Вебер 1905 року писав, що «проблема автономії приблизно 30 млн малоросів є пункт, на якому перехоплює подих навіть найпослідовнішим російським демократам». А в 1915—1916 роках він дійшов думки, що Україна вже цілком визріла для повної самостійності, ба більше — її незалежність є «центральним пунктом» майбутніх європейських геополітичних трансформацій. Цікаво, чи всі сьогоднішні російські ліберали згодні з цим?
З іншого боку, маємо свідчення не так імперіалістичності, як трагічності російського лібералізму. Хто в Російській імперії у ХІХ і на початку ХХ століття належав до різних відгалужень ліберального табору? Герцен, Драгоманов, Струве, Кістяківський, Вернадський, Петражицький, Вітте, Гессен, Герценштейн... Усе «класично російські» прізвища. Хіба що Мілюков та Маклаков серед них затесалися... Ясна річ, справа тут не у прізвищах і не в етнічних коренях самих по собі, а в тих середовищах, де формувалися і зростали ліберальні мислителі та діячі Російської імперії. Це були середовища чи то нащадків вихідців із європейських країн, чи то власне європейських народів в євразійській імперії; середовища, де був відсутній отой «русский дух», що являв собою дух імперський — через історичні обставини. Можливо, саме через іманентну більшу чи меншу європейськість його носіїв і не прийняла тоді лібералізм «исконная» Росія?
Водночас Михайло Драгоманов не може бути названий ані біпатридом (як-от письменник Микола Гоголь), ані російським ученим українського походження (як-от знаний психолог, у молодості — актор театру «Березіль» Олександр Запорожець). Те, що він народився в Російській імперії і частину своїх текстів написав російською мовою, ще не робить його російським діячем. Бо ж, скажімо, 12 років він жив і працював у Женеві, а останні 6 років життя викладав у Вищій школі болгарської столиці Софії. 1878 року на Паризькому літературному конгресі Драгоманов виголосив доповідь La litterature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»), але цей та інші тексти, написані французькою, не зробили його спадщину частиною французької суспільної думки. І те, що болгарська громадськість 1895 року, відгукнувшись на його смерть, дуже високо оцінила внесок українського мислителя у науку та освіту Болгарії («Професор Михайло Драгоманов був найкращою силою в нашій Вищій школі», — написала одна із софійських газет), звісно, не робить його ані болгарином, ані «болгарським лібералом». Коректно вести мову (і болгари так і роблять) про його вплив на духовний розвиток Болгарії.
Очевидно, так само можна вести мову про вплив Драгоманова на російський лібералізм та на «російський націоналізм у хорошому сенсі» (до речі, Вебер вважав, що Драгоманов наприкінці життя став радше націонал-демократом, ніж лібералом). Так само, як і вплив Богдана Кістяківського (який виступав у російській пресі під промовистим псевдо «Украинец»), і вплив низки інших українських мислителів. Це піде на користь не тільки порозумінню між українськими та російськими демократами, а й сприятиме звільненню лібералів та «націоналістів у хорошому сенсі» Росії від їхніх донині чинних підсвідомих імперських та великодержавних комплексів.
