Образне, влучне «ім’я» твору, коли досягнуто «попадання в десятку», — це часто вже половина успіху. Знаючи це, професор Києво- Могилянської академії, доктор філологічних наук, постійний автор і друг «Дня» Володимир Євгенович Панченко дав своїй монографії, котра щойно випущена київським видавництвом «Твім інтер», стислу, піднесену й точну назву — «Неубієнна література» (з підзаголовком «Дослідницькі етюди»).
Якщо читач зацікавиться та запитає, про що ж, власне, йдеться в цій праці, то одна з можливих відповідей була б такою: це натхненна, виношена (вистраждана!) багатьма роками копіткої дослідницької праці вченого, філолога — й водночас письменника — розповідь про те, як українське Слово, як література нашого народу, попри драконівські заборони царського уряду («такого языка, как украинский, не было, нет и быть не может...», — Валуєвський циркуляр), попри єзуїтську політику радянських часів, коли під прикриттям гасел фальшивого «інтернаціоналізму» знищувалась істинна еліта української літератури, знищувалася фізично, на Соловках або в катівнях НКВС чи в пермсько-мордовських таборах, а нерідко й духовно — цензурою, брехнею, моральним терором, «перевихованням» у потрібному владі дусі — попри все це митці українського слова створювали протягом ХIХ та ХХ століть нетлінні духовні цінності, вписуючи нові й нові золоті сторінки у літопис народної душі, яким, власне, і є висока література. І дуже доречним виглядає епіграф, який Володимир Панченко обрав для своєї книги: це слова видатного українського літературознавця, академіка Олександра Білецького: «Одна із чудових властивостей української літератури — це її виняткова стійкість, непереборна живучість в умовах, коли їй з великими труднощами доводилося пробиратися до читача і весь час, протягом усього ХIХ століття, доводити своє право на існування не тільки перед «чужими», а й перед «своїми». Власне, про це і оповідає книга «Неубієнна література».
Варто відзначити, що значна частина дослідницьких есе, що їх Володимир Євгенович включив до книги, свого часу, кілька років або лише кілька місяців тому, друкувалась у «Дні» (приміром, «Випадок Мазепи» — про образ великого гетьмана у мистецькому сприйнятті Гоголя і Шевченка, «Загадковий Костомаров», «Голохвостий іде» — про творчу історію комедійного шедевра Михайла Старицького, «Михайлова гора» — про куточок неподалік Канева, де понад тридцять років жив і творив перший ректор Київського університету Михайло Максимович, «Діамант дорогий» на роздоріжжях історії» — про заборони української мови в добу «царя-освободителя» Олександра II й багато інших). Проте взяті разом, зібрані тепер під однією обкладинкою, ці есе утворюють, безперечно, певну творчу цілісність, і це є важливим для автора й для читача. Оця цілісність, між іншим, однаково цінна і для людини, котра цікавиться власне українською літературою, і для шанувальників української історії. Адже «багатовимірного», глибшого розуміння багатьох больових проблем нашого національного та суспільного розвитку часто можна досягти саме «на стику», на межі різних гуманітарних дисциплін — історії, філології, соціології, філософії... Про це часто говориться та пишеться, проте книга Володимира Панченка є чудовим прикладом реального, практичного втілення цього методу.
Коротко зупинімося на одному з есе, важливому для розуміння загальної концепції «Неубієнної літератури» — «Діамант дорогий» на роздоріжжях історії». Як справедливо вказує автор, в українській історії «кожного разу проблеми лінгвістичні набували гостро політичного характеру. Українська мова оголошувалася результатом польської (чи австрійської) інтриги; спроби відстояти її права ототожнювалися з сепаратизмом і націоналізмом; відмови українців від рідної мови всіляко заохочувалися». Саме тому й пропонує професор Володимир Панченко: «Перегорнімо кілька сторінок цього сумного літопису, знати який варто кожному в Україні сущому». І тут нас чекає чимало несподіваних, драматичних і парадоксальних відкриттів. Наприклад, вже досить широко відомий (нарешті!) брутальний, хамсько-великодержавний характер сумнозвісного Валуєвського циркуляра 1863 року; проте Володимир Євгенович слушно звертає увагу на одну важливу обставину: найзнаменитіша фраза валуєвського листа — «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» (на цей лист була накладена резолюція Олександра II: «Высочайше повелено исполнить. Санкт-Петербург, 18 июля 1863») — цитувалася в українській публіцистиці безліч разів. Проте в самому тексті це начебто не слова особисто Валуєва — він посилається на думку «большинства малороссиян», а сам тільки приєднується до цієї думки, вважаючи її «весьма основательной», по суті — аксіоматичною... Скільки разів (безліч!) це посилання на фальшиву, цинічно сконструйовану «думку українського народу» застосовувалося згодом у нашій історії! І ще — є в цьому ж есе розділ «Бунт Костомарова», повчальний з погляду морально-етичного. Йдеться про лист великого українського історика та письменника Миколи Костомарова до того ж Валуєва, де є, зокрема, такі рядки: «Нет такого постановления, которое бы лишало возможности невинную по мыслям книгу явиться в печати единственно потому, что она написана на том или ином языке или наречии, — переконує Костомаров міністра. — Умоляю Ваше Высокопревосходительство отстранить от вопроса об издании книг научного содержания на малорусском языке бездоказательные и крайне оскорбительные для всех, имеющих честь принадлежать к малорусскому племени, подозрения в солидарности с какими-либо вредными замыслами святого дела народного образования». Дуже показові рядки: тут і «бунт на колінах» європейськи знаменитого вченого («умоляю Ваше Высокопревосходительство» — але тут же слова про «честь принадлежать к малорусскому племени»), і свідома готовність Костомарова піддати себе неабиякому ризику — адже йому могли нагадати про участь у Кирило-Мефодіївському братстві, про саратовське заслання...
Аналітичний струмінь у книзі Володимира Панченка вдало поєднується із, сказати б, «особистісним». По суті, значна частина «Неубієнної літератури» — це своєрідна портретна галерея видатних постатей нашої культури: Івана Нечуя- Левицького та Михайла Коцюбинського, Миколи Куліша та Максима Рильського, Олександра Білецького та Олеся Гончара... Автору цих рядків (і, можливо, не тільки йому) запам’яталося блискуче есе про творчість і трагедію життя найбільшого українського драматурга ХХ століття Миколи Куліша; незвичайна доля цієї людини відтворена яскраво, точно і з абсолютно досконалим знанням предмета. А ще сильне враження справляє й розвідка про творчий шлях Максима Рильського — ліризм і мудрість мистецького пошуку поета донесено до читача без щонайменших сентиментів, жорстко означена проблема: Рильський й сталінський тоталітаризм (так само і проблема — Рильський і осмислення вічної краси!) Багато цікавого знайдуть на сторінках книги і дослідники та поціновувачі творчості Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, інших визначних репрезентантів української літератури новітнього часу.
Не дуже багато (м’яко кажучи) у нас книг, де не на рівні галасливої патетики, а предметно, цікаво, захопливо була б показана історія України, як шлях незнищенного українського Слова. «Неубієнна література» Володимира Панченка належить до їхнього числа.
