Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Людина та її місія

Шарль де Голль — великий французький націоналіст
9 вересня, 2006 - 00:00
МОЛОДИЙ ШАРЛЬ ДЕ ГОЛЛЬ — ВІЙСЬКОВИЙ КУРСАНТ. 1911 РІК / ПРЕЗИДЕНТ ДЕ ГОЛЛЬ. ФОТО 1969 р. ПРЕЗИДЕНТ ДЕ ГОЛЛЬ ВИСТУПАЄ ПО ТЕЛЕБАЧЕННЮ ТА ВІДДАЄ НАКАЗ ПРИБОРКАТИ БУНТІВНИКІВ. КВІТЕНЬ 1961 р.

Державний діяч, нехай навіть найвидатніший, на жаль, далеко не завжди може (поки він живий) розраховувати на об’єктивну, а тим більше вдячну, оцінку сучасників. Як правило, це так. Але є й щасливі винятки. Один із найяскравіших прикладів — генерал Шарль де Голль, політичний лідер, який посідає цілком особливе місце у французькій та світовій історії ХХ століття. Співвітчизники, які часто не шкодували на адресу свого легендарного президента уїдливих та гнівних слів, поки він був при владі («узурпатор», «непрошений спаситель», «зарозумілий півень» — це ще порівняно «м’які» випадки критики опозиції), після смерті генерала в листопаді 1970 року віддали, нарешті, йому належне. Нікого вже не дивує порівняння де Голля з найвидатнішим французом ХIХ століття Наполеоном Бонапартом (тут йдеться не про політичні погляди і не про стиль керівництва, а про масштаби особистості!).

Як і Наполеон, де Голль умів, коли це було необхідно, ставитися до своїх критиків зліва або справа з таємним, добре приховуваним, але колосальним презирством. Президент Франції завжди вірив у свою «зірку», свою долю, знав, чого хоче, заради чого живе — як знав і інше: як саме досягти своєї мети , бо був видатним політичним стратегом і не менш блискучим тактиком. У де Голля була ідея, втіленню якої він присвятив життя. Це була велика і сильна Франція. Причому відразу ж слід підкреслити, що вища влада в державі для генерала не була надметою, головним смислом усіх його зусиль; він розглядав її як засіб, нехай абсолютно необхідний, але саме як засіб втілення в життя своєї концепції великої Франції. Не менш важливо й інше. Альфою і омегою світогляду Шарля де Голля завжди була його глибока віра в національний фактор, у пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими ідеологічними або корпоративними інтересами (в тому числі й бізнес- інтересами!). Без цієї віри неможливо повною мірою відтворити політичний портрет найвідомішого президента Франції.

Дуже цікаво, що в роботах про де Голля дозастійної радянської епохи (50—60-х років) цей видатний лідер іменувався «французьким буржуазним націоналістом» (!). І подібне визначення, якщо відволіктися від непохитного сталінсько-брежнєвського пропагандистського сленгу, мало під собою всі підстави. В сучасній Україні досить часто можна зустрітися з твердженням, що нам необхідний свій, український де Голль. Не піддаючи сумніву цю тезу (втім, розмова на цю найскладнішу тему у нас ще попереду!), зазначимо поки, шановні читачі, що появу «свого» де Голля гранично ускладнює не лише деградація нашої політичної еліти, помітна навіть при поверхневому аналізі, але й «неприборкана» ненависть до того, що 70 років іменувалося «українським буржуазним націоналізмом», а по суті — було абсолютно природним почуттям патріотизму, любові до свого народу, його історії, мови та культури... Втім, говорячи про де Голля, варто відразу ж скорегувати тезу про його «буржуазність». Будучи вже президентом Франції, генерал у 1962 році заявив: «Буржуа? Я ним ніколи не був. Буржуазія — це багатство, прагнення до доходів, до власності. Тим часом моя сім’я і я, ми завжди були бідні... Я ніколи не почувався пов’язаним з інтересами та прагненнями цього класу».

СХОДЖЕННЯ

Він міг собі дозволити так стверджувати. Бо знав з дитинства: древність славного, але небагатого роду де Голлів сягала коріннями XIII століття (!). Яка вже тут буржуазність... Його предки століттями служили королям Франції — тим королям, які, на глибоке переконання батька Шарля, викладача філософії паризького Коледжу єзуїтів Анрі де Голля, «і створили Вітчизну». Ось це особливе почуття приналежності до обраної, «патриціанської» династії (де ви, українські шляхетські прізвища з корінням у XIII столітті?..) й визначило назавжди світорозуміння нашого героя, який народився 22 листопада 1890 року в місті Лілль на півночі Франції. Втім, де Голль завжди вважав себе парижанином.

Шарль навчався в тому ж самому Коллежі єзуїтів на вулиці Вожирар, де викладав його батько. Майбутній президент Франції і генерал спочатку дістав духовну освіту — цікавий факт! Найулюбленіший з дитинства предмет — історія Франції; вона давала юній душі маленького патріота свідомість величі цінностей нації, цінностей не скороминущих, одномоментних, але вічних. Забігаючи вперед, скажемо, що саме глибоке, рідкісне знання історії пояснює те незвичайне почуття історичної перспективи Франції (та й Європи), яке так вражає в де Голлі-президентові в його старості. І це — не лише висока гордість француза з древнього роду, з дитинства переконаного, що йому судилася особлива доля — служити Франції, а, можливо, і врятувати її. Це й дуже ясне розуміння того, в чому ж полягає велич Батьківщини — в її присутності в таборі провідних держав світу! І, зрештою, саме досконале знання історії завжди допомагало Шарлю де Голлю вмить розгадувати смисл найскладніших політичних комбінацій, більш того, використовувати у своїх інтересах і правих, і лівих, і центристів, залишаючись самому незалежним арбітром над сутичкою.

Філософ-педагог Анрі де Голль у молодості був хоробрим офіцером, учасником франко- прусської війни 1870 року, був важко поранений. У сім’ї панував культ військової служби Батьківщині. Не дивно, що юний Шарль досить рано обрав для себе кар’єру військового. У жовтні 1912 року він закінчує військову школу «Сен-Сір» — один із найпривілейованіших навчальних закладів у Франції. Але молода людина, якій гостро бракувало «помірності» і «здорового глузду», характеру якої завжди була властива активна непокора (!), не зробила, ясна річ, швидкої кар’єри. Здобувши вищу військову освіту, він почав службу в піхотному полку (не в престижній кавалерії, зазначимо) у скромному званні молодшого лейтенанта. З кар’єрою (у корпоративному розумінні цього слова) у де Голля завжди були проблеми...

Чи легко бути де Голлем? Чи легко було йому, бойовому офіцеру Першої світової війни, винести три поранення (кульове, осколкове і найсерйозніше — штикове в стегно), потім — німецький полон у таборі (тричі втікав, але його спіймали і повернули назад)? Питання риторичне, шановні читачі. Лише у 1919 році, навесні, після закінчення війни, капітан де Голль повертається додому. Потім — дуже цікава сторінка в його біографії: служба військовим радником польської армії на Віслі (а також, зазначимо, і на українській землі, на Волині!) у 1920 році, в момент найгострішого воєнного конфлікту між Польщею Пілсудського, яка щиро захищала свою незалежність, і більшовиками. Зазначимо, що до комуністів де Голль усе життя ставився досить підозріло, але насамперед не через ідеологічну неприязнь, а тому, що вважав: комуністичні партії європейських країн (і французька — також!) не здатні захищати національні інтереси своїх держав, а діють за вказівкою з Кремля. Втім, це не зашкодило прагматику де Голлю (в момент тяжких криз він прекрасно вмів бути саме прагматиком) включити до складу свого уряду, створеного в 1943—1944 роках, в страшну пору війни та окупації, також і комуністів. Бо генерал розумів: і вони боролися з фашизмом!

1920—1930-ті роки в житті майбутнього президента Франції — це два десятиліття многотрудної і чесної (не забудемо: корінь від слова «честь!») служби професійного військового-інтелігента, вкрай відданого інтересам рідної країни, який з величезною гіркотою і тривогою бачив ознаки злоякісного внутрішнього гниття наскрізь корумпованої політичної системи Третьої Республіки на фоні націонал-соціалістської «революції» в Німеччині і приходу до влади Гітлера. Капітан де Голль, викладач військової історії в рідній для нього школі в Сен-Сірі, потім командир провінційного батальйону, пізніше — співробітник апарату Вищої ради національної оборони, не робить блискучої кар’єри — звання майора він отримує лише у 1927, підполковника — в 1934, полковника — в 1937 році (а багато його однокашників по військовій школі — вже давно генерали!). Причина? Ця людина ніколи не була конформістом, ніколи не підкорялася правилам командно- корпоративної «гри», але завжди прагнула діяти і говорити у відповідності зі своїми переконаннями. Це й створило йому незаплямовану репутацію — основу його майбутньої грандіозної політичної кар’єри.

Де Голля надихала, за його власним визнанням, «сувора радість відповідальності» за долю Батьківщини. Всупереч самовпевненості і засліпленню основних парламентських партій він дивився в майбутнє країни без особливого оптимізму (до речі, ставлення де Голля до парламентаризму, коаліцій та партій ми ще стисло висвітимо — це дуже суттєвий момент у поглядах генерала). Мюнхенська змова 1938 року, яка видала Гітлеру на поталу Чехословаччину, з усіма «заколисуючими» фразами про вічний мир, який ніби настав у Європі, викликає різкий протест де Голля. «Я обурювався дурістю роззяв, які вітали Мюнхенську капітуляцію», — пригадував він (звернімо увагу: капітуляція тут названа саме такою; сила де Голля — в умінні називати речі своїми іменами). Президента Лебрена, який підтримав Мюнхен, де Голль назвав «старою черепахою».

Найважливіший рубіж у своєму житті Шарль де Голль, який щойно став генералом (він блискуче командував танковою бригадою, яка завдала чималих втрат гітлерівським військам), перейшов 18 червня 1940 року. Всупереч капітулянтському і зрадницькому курсу «легітимного» та «коаліційного» уряду національної зради маршала Петена, який припинив опір гітлерівським агресорам, а потім і вступив з нацистською Німеччиною в «рівноправний» союз, де Голль закликав до боротьби. «Поки я живий, я боротимуся там, де це знадобиться, стільки часу, скільки знадобиться, доти, доки ворога не буде розгромлено і не буде змито національну ганьбу», — так згадував генерал де Голль про своє рішення, прийняте в ті страшні дні. Закликавши 18 червня 1940 року, в момент повного військового розгрому Франції, запалити «полум’я французького Опору», яке «не має згаснути і не згасне» (виступ передавало з Лондона на Францію радіо Бі-Бі- Сі), де Голль завершив тим самим кар’єру військового і почав життя великого державного діяча. Як і завжди, він ішов проти течії, і в той момент діяв практично наодинці. Воєнний трибунал Петена (до речі, свого часу він підтримував де Голля і сприяв його кар’єрі) заочно засудив генерала до розстрілу.

Перш ніж переможні війська союзників та «Вільної Франції» де Голля увійшли до звільненого Парижа (25 серпня 1944 року), генералу довелося пережити чимало запеклих битв. І не лише на полях битв, але й політичних. На початку майже у всьому перебуваючи в залежності від волі британського прем’єра Черчилля та його міністрів, не маючи ще у 1940 році своєї армії та свого уряду, нехай навіть у вигнанні, генерал буквально не на життя, а на смерть бився, відстоюючи перед Черчиллем (а потім і перед Рузвельтом) суверенні права майбутньої вільної Франції. І все-таки — тимчасовий уряд вільної Батьківщини на чолі з де Голлем було створено. Наприкінці літа 1944 року він приступив до обов’язків.

Фактично знаменитий генерал, який став уже багато в чому символом Опору, отримав прем’єрські повноваження надзвичайного характеру, близькі до президентських. Але де Голль, політичним принципом якого було: «все або нічого» (а не торгівля за «шматочок влади»), з обуренням бачив, як у проголошеній після звільнення від нацистів Четвертій Республіці відроджуються всі системні вади довоєнного державного устрою: гризня безвідповідальних політичних партій, коаліційні уряди праволіберальних партій та соціалістів з середнім строком існування 5-6 місяців(!), безсоромний корупційний розпродаж міністерських портфелів та депутатських мандатів, цинічне ігнорування волі виборців... Не менш важливим було й те, що де Голль бажав ще більшого зміцнення своєї влади, а не участі в ненависній парламентській «грі». Не бачачи в ситуації, що склалася, для себе політичних перспектив, генерал-прем’єр 20 січня 1946 року оголосив про вихід у відставку.

ПРЕЗИДЕНТ ВЕЛИЧІ

Але якщо хтось вважав, що політична кар’єра де Голля завершена, — він гірко помилився. Цей чоловік був наділений однією дивовижною якістю: він умів терпляче чекати, якщо необхідно, то багато років; тим паче, що він був переконаний у неминучості краху структури влади Четвертої Республіки. Хто ж іще, вірив генерал, може в цих умовах зіграти рятівну роль верховного арбітра нації, що стоїть над будь-якими партіями (незалежно від їхньої ідеологічної орієнтації!), хто може забезпечити національну єдність і потужність держави, якщо не він? Де Голля абсолютно не бентежило, що, за даними соціологічних опитувань, лише один француз зі ста (!) бажав у 1955 році його повернення до влади. Він знав: його час прийде, бо «політичні карлики», що задають тон у парламенті й уряді, нездатні вирішити проблеми країни.

А проблем було більше ніж достатньо. Франція, крім хронічної фінансової й економічної кризи, крім величезної «кризи довіри» до влади, а також цілковитої втрати міжнародного престижу (уряд безвільно слідував у фарватері політики США), була ще й розколота політично. Тривала колоніальна війна в Алжирі; прагнучи за будь-яку ціну втримати це колишнє «володіння» Франції, кабінети, сформовані з соціалістів і правих партій, перекидали в Алжир дедалі нові війська, витрачали величезні кошти, а тим часом чимраз більша кількість французів (від 25% у 1955 до 53% у 1958 роцi) засуджувала цю ганебну війну. Виник клубок важко вирішуваних протиріч. Корумпований режим Четвертої Республіки вичерпав себе.

13 травня 1958 року французькі ультранаціоналісти (а в Алжирі проживали до 1 мільйона «корінних французів») підняли заколот проти центрального уряду, звинувативши його в намірі «здати Алжир», створили певну подобу військової хунти та звернулися до генерала де Голля із закликом «врятувати націю». Генерал, який прекрасно знав, що цей, за його словами, «набрід», потребує його незрівнянно більше, ніж він його, прямо не відповів на заклик, але почав (з позиції сили!) переговори з агонізуючим урядом. Він розумів, що наявний кабінет не зможе і не захоче силою зупинити путч, а закличе на допомогу його, де Голля. І тут уже саме він диктуватиме умови. Так і сталося.

31 травня 1958 року парламент затвердив Шарля де Голля прем’єром із величезними повноваженнями, а 21 грудня того ж року його обирають президентом Франції терміном на сім років. Де Голль негайно ініціює розробку нової конституції, що наділяє президента майже необмеженою, мало не монархічною владою, виносить її на референдум і перемагає (79% голосів — за!). Так виникає режим П’ятої Республіки. Багато досить істотних моментів політичної системи П’ятої республіки зазнали з часів президента де Голля певних змін (так, у 2002 році був скорочений із семи до п’яти років термін конституційних повноважень глави держави). Проте основи державного устрою, створеного великим французом, зберігаються в недоторканості від того пам’ятного 1958 року. П’ята республіка де Голля надовго пережила свого творця, її інститути влади незабаром «відсвяткують» свій півстолітній ювілей!

Шарлю де Голлю виповнилося вже 68 років, коли, ставши главою держави з винятковими конституційними повноваженнями, він отримав нарешті можливість проводити свою політику (контролюючи аж ніяк не тільки виконавчу гілку влади, що напряму жорстко підпорядковується президенту, а й багато в чому законодавчу — адже президент, згідно зі статтею 16-ою нової конституції, міг «у надзвичайних обставинах», якщо визнає за потрібне, взяти на себе абсолютно необмежену владу та розпустити парламент). Сам генерал у приватних розмовах, визначаючи свою головну мету таким чином: «Боротьба з хаосом в державі та відродження величі Франції», сумно додавав: «Якби я був на 10 років молодший!..». І проте новий президент зберіг стільки енергії, що дивував і значно молодших людей; аж до добровільного відходу у відставку в квітні 1969 року у віці 78 років де Голль працював по 17-18 годин на день!

Заведено вважати, що видатною заслугою президента де Голля було те, що він зумів консолідувати французьку націю за десять із половиною років свого правління (1958—1969 рр.). Це справді так. Розгляньмо цей аспект трохи детальніше. Генерал насамперед почав із побудови жорсткої, орієнтованої особисто на нього вертикалі влади; в новій конституції особливо наголошувалося, що міністри відповідальні передусім саме перед главою держави (хоч зберігалася і їхня відповідальність перед парламентом). Опір представників колишньої системи було подолано; причому президент, будучи реалістом, пішов на певний компроміс і залучив до свого першого уряду кількох політиків «старої формації». «Звісно, я просувався вперед поетапно, — згадував пізніше де Голль. — Адже політика — це мистецтво, що ґрунтується на реальності».

Але він рухався неухильно вперед! І хоча генерал затвердив у Франції систему, яку історики та політологи назвали «режимом особистої влади» де Голля — треба визнати, що на чолі країни стояла легендарна особистість, наділена легендарними якостями («Я завжди маю звичай брати на себе відповідальність», — цілком справедливо заявляв президент). Найсильнішим інструментом затвердження своєї влади де Голль зробив референдуми (до квітня 1969 року — фатального рубежу для президента — їх відбулося 11). Відкидаючи систему парламентських партій як «самозваних посередників між главою держави та Францією», генерал де Голль апелював безпосередньо до народу, перед кожним референдумом особливо наголошуючи, що в разі негативної відповіді виборців негайно піде у відставку. І аж до квітня 1969 року він незмінно перемагав.

«У політиці, як правило, не буває нічого остаточно досягнутого, є лише нескінченний рух від одного етапу до іншого», — вважав де Голль. Найскладнішим «етапом» для де Голля на його шляху до національної консолідації в перші роки правління (1958-1962) була, безумовно, кривава алжирська війна. Президент послідовно реалізовував свій план виходу з цієї кризи, план, основи якого він бачив дедалі виразніше. У вересні 1959 року генерал висуває проект вирішення алжирської проблеми, що базується на «урочистому визнанні права алжирського народу на самовизначення». Самі посудіть, читачі, чи легко це далося генералу, який завжди свято вірив у цілісність Франції (включаючи, звісно, й Алжир) і до того ж у чималій мірі прийшов до влади завдяки підтримці алжирських французів — ультраколоніалістів! Ці останні тут же оголошують президенту війну; в січні 1960 року і в квітні 1961-го військові двічі починали в Алжирі заколот проти центральної влади.

Розгляньмо, як діяв у цих обставинах президент. Він категорично відмовився, всупереч політичному тиску бунтівників, починати з ними будь-які переговори, організовувати круглі столи та підписувати документи (будь- які!). Натомість де Голль, керуючись знаменитим принципом «Радитися можна багатьом. Діяти треба одному», заявив, що «в результаті мандата, виданого мені народом, і національної законності, яку я втілюю 20 років (тобто ще з 1940 року! — Авт. ), во ім’я Франції я наказую використати всі засоби, щоб перегородити дорогу цим людям. Я забороняю будь-якому французу і насамперед будь-якому солдату, виконувати їхні накази». Заколоти були придушені. А де Голль, визнавши в 1961 році концепцію «алжирського Алжиру» та незалежності Алжирської Республіки, підписавши у березні 1962 року мирний договір з арабськими повстанцями, припинив нарешті згубну війну, подолавши політичний розкол нації.

Колишні прихильники серед алжирських крайніх «ультра» винесли за це президенту смертний вирок. Була сформована група терористів. У канцелярії де Голля знайшовся зрадник, полковник Бастьєн-Тері, який повідомляв потенційним вбивцям про всі пересування генерала. 22 серпня 1962 року в передмісті Парижа, Пті-Кламарі, група автоматників обстріляла президентський кортеж. У «Ситроєн» президента влучають шість куль зі 150-ти, випущених терористами. Водія поранили, але він знаходить у собі сили рвонути вперед на максимальній швидкості й втекти з-під обстрілу. Де Голль потім розказував, що він виразно чув свист куль біля своєї голови. Скло машини було пробите в кількох місцях. Досягши безпечного місця, президент (жоден м’яз не поворухнувся на його обличчі!) уїдливо сказав: «Стріляти ці добродії зовсім не вміють!». І додав: «Я покараю цих нахаб за те, що вони стріляли також і в жінку» (мадам де Голль сиділа поруч із чоловіком). Бандити, зокрема, і зрадник Бастьєн-Тері, були віддані суду та розстріляні. Усього в 1960—1963 рр. на де Голля було скоєно 15 замахів...

Лише до середини 1960-х років президент Франції, стабілізувавши політичну й економічну обстановку в країні, зміцнивши свою владу, зміг повною мірою зайнятися проблемами в тій сфері, яку він завжди вважав головною, — у зовнішній політиці. Ця політика, вважав де Голль, повинна бути абсолютно незалежною та відповідати величі країни, її потенційним можливостям і волелюбності народу («французів ніхто ніколи не примусить зробити те, чого вони не бажають робити!», — любив повторювати генерал). Незалежною — так, але від кого?

«Від будь-яких великих держав», — відповідав президент, але особливо від США, політику яких сліпо копіювали уряди старої Четвертої Республіки. До американців президент де Голль, який пам’ятав ще про свої сутички з Рузвельтом у 1942-1945 рр., ставився вельми критично. «Тільки ми, французи, — наголошував глава держави, — здатні сказати «ні» американському протекторату. Ні німці, ні англійці, ні італійці, ні бельгійці не здатні на це. Лише ми можемо це зробити, і в цьому наш обов’язок». Зважаючи на своє переконання, що «держава, гідна цього імені, не має друзів», президент жорстко та цілеспрямовано захищав інтереси Франції. Заявивши, що «необхідно, щоб оборона Франції була французькою», де Голль створює французькі суверенні ударні ядерні сили (з 1968 року у країни є й воднева бомба!), а в 1965 році виводить Париж із військової організації НАТО, забравши з французької землі бази та штаби Північноатлантичного Договору, що не перебувають під контролем уряду Франції. Президент США був розлючений, обвинувативши де Голля у «вузькому націоналізмі». Ніколи ні до, ні після «північноатлантичної єдності» не було завдано такого удару. Додамо, що президент Франції різко засудив політику США у В’єтнамі, а також рішуче відмовився підтримати дії Ізраїлю у війні 1967 року.

Разом із тим, вражає, що саме де Голль, який воював із Німеччиною в обох світових війнах, став ініціатором історичного франко-германського примирення (спільно з канцлером Аденауером; цей непростий процес завершився у 1963 р.). Таким чином був закладений один із найважливіших наріжних каменів у підмурок майбутньої єдиної Європи, Європи «від Атлантики до Уралу» (також ідея де Голля!), у якій президент Франції вбачав необхідну противагу могутності США. * * *

Ішов 1968 рік. Президент де Голль, один із найавторитетніших політичних лідерів світу, що перебував при владі вже 10 років, був упевнений у собі. Його не дуже насторожили підсумки всенародних президентських виборів 1965 року, коли він не без великих зусиль тільки в другому турі переміг кандидата лівих Міттерана (54,5% голосів і 44,8%). Він вважав загалом правильною свою економічну політику, яка поєднувала консервативну «охорону основ» світу великих грошей, захист прав підприємців із державним (п’ятирічним!) плануванням, й одночасно зі зміцненням французьких національних монополій, їхніх позицій у світовій конкурентній боротьбі.

Але саме економіка та соціальна сфера виявилися ахіллесовою п’ятою режиму особистої влади де Голля. У травні 1968 року в Парижі почався масовий рух протесту проти політики уряду, що поширився потім на всю Францію. Це було складне та неоднозначне явище; тут ми бачимо і «бунтівників»-студентів, які вимагали докорінної реформи освіти і, більше того, тотальної «революції» в усьому; і робочих великих підприємств, які вимагали контролю над виробництвом і прибутками олігархів, підвищення зарплати; й активістів лівих партій. Парижем прокотилася хвиля мітингів і демонстрацій (деякі з кількістю учасників до 200 тисяч осіб). І вперше президент де Голль не зміг знайти правильного виходу з ситуації. Після кількох днів явної розгубленості він розпускає парламент, призначає дострокові вибори та перемагає на них (близька до нього партія разом із союзниками отримала 358 мандатів із 485). Але де Голль відчуває, що це — піррова перемога; його легендарний престиж різко і стрімко падає...

У відчайдушній спробі переламати ситуацію президент призначає на 27 квітня 1969 року новий, 11-й за рахунком, референдум із, здавалося б, не найкапітальнішого для долі країни питання: про реформу Сенату й органів місцевого самоврядування. Як і завжди, президент наголосив, що негативний результат плебісциту означатиме для нього негайну відставку (хоча термін повноважень де Голля закінчувався тільки в грудні 1972 року!). Голосування 27 квітня принесло президенту невтішний результат: 10,5 млн. голосів «за» і 11,9 млн. — «проти». О 2-й годині ночі 28 квітня 1969 року генерал опублікував таку коротку заяву: «Я припиняю виконання функцій президента республіки. Це рішення набуде чинності сьогодні опівдні». Колишній глава держави помер від розриву аорти через 18 місяців, 9 листопада 1970 року, в своєму будинку в містечку Коломбі, за 220 км від Парижа.

ЛІДЕР МАЙБУТНЬОГО?

Історики пояснюють таке раптове завершення президентського мандата великого керівника Франції об’єднанням його постійних старих противників із жорсткими опонентами його політики, які недавно з’явилися. До того ж де Голль — і в цьому його трагедія — виявився покинутим, якщо не зрадженим дуже багатьма зі своїх послідовників, кого він прославив.

Але зараз ми хотіли б поговорити про інше. Генерала Шарля де Голля справедливо зараховують до тих виняткових лідерів, унікальні особисті якості яких особливо яскраво проявляються саме в моменти «зустрічі з долею» всієї нації, коли перед країною стоїть жорсткий і неминучий вибір: бути їй чи не бути? Певна частина нашого правлячого політичного класу, судячи з усього, щиро переконана, що Україна вступила в багаторічний період найміцнішої політичної стабільності, й, отже, проблеми «українського де Голля» в принципі не існує. Але подібна самовпевненість — не більше ніж чергове свідчення надзвичайної недалекоглядності нашої еліти, яку, очевидно, листопадово-грудневі події 2004 року мало чого навчили...

Нам не дано з абсолютною точністю передбачувати майбутнє. Але від найглибших криз (і політичних, і моральних) Україна не застрахована. І якщо нація не висуне зі своїх лав такого лідера, який був би порівнянний за своїми якостями з президентом де Голлем (хоч би зіставимо!) — перспективи демократичної України (саме демократичної, бо той же де Голль зі своїм «режимом особистої влади» не знищив, а змінив основи демократії у Франції, про що писав, зокрема, такий вдумливий історик, як Жан Лакутюр) будуть вельми похмурі. Важко з точністю визначити портрет можливого «де Голля в українських реаліях», але, може, легше, хоч би дуже стисло, сказати, яким він не повинен бути?

Насамперед, він анітрохи не повинен навіть у найскладніших обставинах ухилятися від політичної відповідальності. Він жодним чином не повинен переходити (або розмивати) грань між компромісами, на які де Голль, безумовно, багато разів ішов, поступками та капітуляцією. Об’єднуючи націю (а нам складніше в цьому сенсі, аніж де Голлю — «розділових ліній» розколу більше!), він не повинен забувати одне: інтереси нації — це абсолютний пріоритет по відношенню до будь- яких інших інтересів; де Голль вважав штучним і надуманим зіставлення нації, особистості та держави. І, нарешті, він не повинен знижувати планку інтелектуальних вимог до самого себе! Президент де Голль, який завжди сам писав тексти своїх виступів, мемуарів, заяв і статей, часто повторював помічникам: «Справжня школа, що дає право наказувати, — це висока культура». У цьому був переконаний знаменитий лідер, який мав право говорити про себе: «Я сам визначаю політику і сам несу за неї відповідальність. Тільки мені належить право приймати рішення».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: