Говорити напівправду завжди вважалося гіршим від самої брехні. Тому я стою на позиції повної правди, хоч би якою гіркою вона була. Це я кажу для того, щоб підготувати читача до сприйняття цієї публікації, яка буде не зовсім трафаретною і багато кому може не сподобатися, але... Але нічого не вдієш, правда завжди була і залишиться колючою та неприємною. Тож наберімося мужності й уголос визнаємо: все, що мовилося до сьогодні про звільнення Полтави, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. З тієї простої причини, що Зигін, якого в усіх довідниках називають визволителем Полтави, насправді ніколи її не звільняв. Насправді це є заслугою генерала Кулика. А якщо точніше — маршала Кулика. Все це можна довести конкретними фактами. І я почну з того, що нагадаю: офіційним днем визволення Полтави вважається 23 вересня 1943 року, а не якийсь інший день...
А тепер — по суті. Генерала Кулика (про те, як маршал Радянського Союзу став генерал-майором, ми будемо говорити трохи пізніше) на початку квітня 1943 року призначено командуючим 4-ю гвардійською армією. То була саме та армія, яка звільняла Полтавщину. Однак 22 вересня 1943 року його усувають із цієї посади — на підставі доносу. Наказ про це надійшов о 18-й годині. Прошу запам’ятати цей час. А далі, генерал Зигін, отримавши наказ зі ставки, вирушає до нового місця призначення вранці 23 вересня. Тобто в той день, коли над Полтавою вже майорів червоний прапор. Інакше кажучи, тоді, коли вона вже була звільнена...
Деякі історики стверджують, що Зигін, діставшись до нового місця призначення, прокомандував армією два дні. Якщо навіть так, то все одно за цей час він не зміг би навіть по-справжньому увійти в суть справи.
Але це ще не все. Досліджуючи зазначене питання, я детально опрацював не один десяток документальних джерел, в яких тією чи іншою мірою йшлося про бойові дії на нашому напрямкові. На жаль, нічого вагомого і незнаного раніше не знайшов. А ось у спогадах Хрущова несподівано відкрив для себе таке: «Новопризначений командуючий (генерал Зигін. — К.Б.), отримавши наказ, поїхав у напрямку Полтавської області, але по дорозі туди підірвався на міні. Сталін влаштував мені справжню прочуханку, головним чином за те, що ми не бережемо командуючих арміями. У нас саме перед цим підірвався ще один командуючий...» От тобі й маєш! Виходить, що Зигін не встиг навіть доїхати до Полтави. Але як це перепровірити? Я знову засів за історичну літературу. Перший тиждень пошуків не дав жодних результатів. А ось на початку наступного мені пощастило — натрапив на книжку М. Бірюкова «Важка наука перемагати», в якій прочитав:
«Під вечір у мене пролунав дзвінок.
— Чим порадуєш, Миколо Івановичу? — почув я дуже знайомий голос.
— Зигін? Олексій Іванович? Звідки?
— Призначений командуючим армією замість генерала Кулика, — відповів він.
Я доповів, що 5-та і 7-ма дивізії поки частково вийшли до Дніпра, а 8-ма йде в другому ешелоні.
Коли наступного дня, заїхавши до нас у корпус, генерал Зигін від’їжджав до себе, я попросив його нікуди не звертати з дороги. Оскільки вона перевірена саперами і по ній уже пішли танки й артилерія. А переліски поки що залишаються небезпечними...
— Їду в штаб, в Бирки, і більше нікуди, — відповів він.
Години зо дві дзвонить начальник штабу армії та запитує:
— Куди подівся командарм?
— Поїхав до себе на КП.
— Він ще не приїхав...
Як з’ясувалося пізніше — Олексій Іванович загинув. Він все-таки звернув із кам’янки на польову дорогу — плануючи оглянути висотку поблизу села Кир’янівки Глобинського району, де машина підірвалася на міні з дуже сильним зарядом...»
Отже, як бачимо, свідчення Хрущова підтвердилися. Зигін виїхав до свого штабу, але до нього не доїхав. Утім, на нашій землі загинули тисячі воїнів, не менш достойних. Щоб ви переконалися в цьому, наведу два вислови командувача Калінінським фронтом маршала Радянського Союзу Андрія Івановича Єрьоменка. Цей командарм був надзвичайно вимогливим не лише до підлеглих, а й до самого себе, терпіти не міг жодних зловживань, тому саме на цьому ґрунті у нього не склалися стосунки з генералом Зигіним.
У своїх мемуарах маршал наводить рядки із власного щоденника, зроблені 23 травня 1943 року: «Під час перевірки 39-ї армії виявлено, що її командарм генерал Олексій Зигін страшенно розтранжирював продовольство. Залишається тільки дивуватися, як легко люди втрачають честь командирську і совість партійну. Зигін перебрав однієї горілки 310 літрів (по літру в день випивати — і то на рік вистачить!) а такі продукти, як ковбаса, масло, сир, цукор... брав взагалі без будь-якого ліку. І все це в умовах, коли і в країні тяжко з продовольством, і у військах постачання не налагоджено».
Далі Єрьоменко робить такий висновок: «Такі люди, як Зигін, у справах нікчемні, це ненажери й обивателі, вони випадково потрапляють на високі посади й безславно з них ідуть...». Тут маршал помилився. У Полтаві Зигін найушанованіший з усіх історичних постатей, крім хіба що Петра Першого. Його іменем названо вулицю і площу, встановлено пам’ятник... Але не будемо про це. Краще поговорімо про генерала Кулика. Точніше — маршала Кулика.
Григорій Іванович народився 9 листопада 1890 року на хуторі Дудниково, що неподалік Полтави, у багатодітній селянській родині. Батька свого він не пам’ятав. Той помер у рік його народження. Всім господарством займалася мати. На дев’ятеро людей родина мала дві десятини землі. Коли старші брати одружились і перейшли на самостійне господарство, матері та Грицькові, котрому на той час уже виповнилося шістнадцять років, залишилося півдесятини. Столипінська реформа, яка почала набирати обертів, дала змогу Куликам докупити за рахунок банківського кредиту ще дві десятини. На цій землі Григорій і працював до призову в царську армію, тобто до 1912 року.
Служити йому випало в частині, яка стояла в Полтаві. Тут він вступає в партію есерів, уперше бере участь в підпільній роботі серед солдатів. Після цього був фронт. Хороброго і вдумливого солдата швидко помітило командування і направило в школу підпрапорщиків, яку він закінчив 1916 року, одержавши призначення на посаду командира взводу артилерійської батареї. Під час революційних подій товариші обирають підпрапорщика головою солдатського комітету.
1917 року, після повернення зі з’їзду делегатів Західного фронту, Григорій починає проводити революційну агітацію. Тепер уже за більшовиків. Відтоді його життя різко змінюється. Восени Григорій Кулик з групою солдатів-земляків залишає військову частину. Залишає для того, щоб уже через місяць створити й очолити загін червоного козацтва.
Пройшовши з боями від Полтави через Київ, Харків, Луганськ до Царицина, Григорій Іванович «виріс» на фронтах Громадянської війни до начальника артилерії спочатку 5-ї Української армії, якою командував К. Ворошилов, потім — 1-ї Кінної, якою командував С. Будьонний, і згодом стає начальником артилерії Південно-Кавказького військового округу. В цей час він знайомиться зі Сталіним, на якого справляє вельми позитивне враження.
Тут може постати запитання: чим саме міг захопити вождя наш земляк? Відповідь така: саме Кулик зіграв під Царицином вирішальну роль. Він, фактично, врятував Сталіна від розгрому, завдяки чому за кавказцем — представником Леніна міцно закріпилася слава як про сильну, вольову і талановиту з військового погляду особистість. Хоч ідея розгрому білих під Царицином належала не кому іншому, як Куликові, але той щедро подарував її Сталіну. Той, ясна річ, не міг цього не помітити. Після Царицина Кулик дуже швидко починає підійматися кар’єрними сходинками. Одночасно він навчається у військовій академії РККА, а потім — у військовій академії ім. М.В. Фрунзе.
Настає 1937 рік. Починаються поголовні арешти військових. Особливо так званих неблагонадійних. Кулика теж чекала розправа. Але його не зачепили. Бо його покровителями були Сталін і Ворошилов. Вони не дозволили його заарештувати, хоч в енкаведистів на нього був солідний компромат. «Товаришу Сталін! — писав Кулик своєму патрону, — з другої половини 1937 року на мене навісили клеймо ворога... Я достеменно знаю, що командирів, яких випустили з тюрем, примушували давати на мене свідчення, що я злочинець. Я знаю, що мене навіть хотіли зробити німцем, що я не Кулик, а німець, закінчив німецьку військову школу і посланий в СРСР шпигуном...»
Із цієї ситуації Кулика врятував Сталін. Він добре знав, що цей генерал у політику не полізе і ні до яких заговорів не пристане. До того ж, Кулик був особисто відданий Сталіну, а це оцінювалося вище, ніж оперативно-стратегічні здібності полководців.
13 березня 1938 року Постановою ЦК ВКП (б) і РНК СРСР було створено Головну Військову Раду Радянського Союзу, до якої увійшли К. Ворошилов, В. Блюхер, С. Будьонний, Л. Мехліс, Й. Сталін, І. Федько, Б. Шапошников, Є. Щаденко і Г. Кулик. Для нашого земляка це була справжня перемога, яка піднесла його на один із найвищих щаблів тодішнього політичного олімпу. Йому присвоюють звання Героя Радянського Союзу, він обирається членом ЦК ВКП (б), а невдовзі, 7 травня 1940 року, стає маршалом Радянського Союзу і заступником наркома оборони.
На цій посаді його й застала війна. Перед цим у Кулика було ще п’ять. Які він пройшов із честю і по-геройськи. П’ять разів отримував поранення, тричі — дуже тяжкі, двічі — контузію.
У перший день війни Кулика викликав Сталін і наказав терміново виїхати на фронт для надання дієвої допомоги малодосвідченим командирам. Сідаючи в авто, Кулик ніби між іншим кинув: «Я не збирався воювати 1941року. Я готувався до війни 1942-го». Цю фразу миттєво донесли в Кремль Сталіну, який, як відомо, такого не прощав...
У цей же день Кулик прибуває в штаб 10-ї армії, де застає повну розгубленість генералів. Щоб якнайшвидше виправити становище, він прямує на передову, але було вже пізно. Армію розбили. Ті, хто залишився в живих, почали відходити в білоруські ліси. Ясна річ, що жодного зв’язку із Центром не було. Позбавлений будь-якої інформації та побоюючись, що Кулик може потрапити в полон, Сталін дає наказ за будь-яку ціну його розшукати. Але пошуки нічого не дали. Лише на початку липня Кулик пробивається з оточення. Разом із ним вийшов і начальник 3-го відділу 10-ї армії Лось. Бажаючи зняти із себе будь-яку відповідальність, він пише на ім’я Сталіна депешу: «Маршал Кулик наказав відступаючим зняти нагороди й викинути документи, потім переодягнувся в селянський одяг і наказав це зробити іншим... При собі він не мав жодних документів. Мені особисто наказав викинути зброю...» Насправді ж нічого подібного не було. Маршал дійсно переодягнувся в комбінезон танкіста, який був зручним для пішого переходу і який сховав його маршальські зірки. По-іншому тут не могло й бути. Пробиратися в парадній маршальській формі в тилу ворога було б принаймні нерозумно. Але енкаведист, вочевидь, вирішивши, що Кулик уже не зможе відмитися від Сталінових звинувачень, не пошкодував ніяких фарб. Така ситуація була для Григорія Івановича дуже небезпечною, адже на той час було заарештовано і 22 липня розстріляно все командування Західним фронтом, на допомогу якому він був направлений.
Коли наш земляк постав перед Сталіним, той, ніби бачачи його вперше, кинув:
— Хто ви такий?
— Маршал Радянського Союзу, Кулик по-вашому...
— Де лапті?
— Товаришу Сталін... Дозвольте пояснити...
— Де лапті, де сорочка, в якій ви виходили з оточення?
Розмова була різкою. Сталін сказав, що розжалує Кулика в генерал-майори. Але, коли той пішов, змінив своє рішення, давши колишньому своєму рятівникові шанс на виправлення помилки.
Маршала направили в госпіталь, а через місяць — на Ленінградський фронт, призначивши командуючим 54-ю армією Це був перший в історії випадок, коли армією командував маршал. Незважаючи на це, наш земляк показав себе вмілим та вольовим начальником. Свідченням цього є успішні наступальні бої, які розпочалися 26 вересня і були спрямовані на прорив блокади міста. А ще — грамотні оборонні дії. І все ж, попри це, Кулика відкликають до Москви.
— Північному Кавказу загрожує небезпека,— сказав Верховний. — Терміново виїжджайте на Таманський півострів і допоможіть командуванню 51-ї армії не допустити ворога до форсування Керченської затоки, захоплення Таманського півострова та виходу на Північний Кавказ з боку Криму. Для підсилення 51-ї армії візьміть 302-гу гірську дивізію...
До Тамані (всього триста кілометрів) маршал добрався лише на третій день. Те, що він там побачив, його буквально приголомшило. Все було розбито і розтрощено. На пристані юрбився натовп озброєних і майже некерованих людей, чиєю метою було якнайшвидше потрапити на Таманський півострів. Вони кидали техніку та особисту зброю. Постійний артилерійський обстріл і нальоти німецької авіації сіяли тваринну паніку. Єдиними боєздатними дивізіями тут залишалися 106-та стрілецька (близько півтори тисячі бійців) і 302-га (приблизно така ж сама кількість) гірська дивізії. Оцінивши ситуацію, Кулик зрозумів: більше, ніж два дні, обороняти місто він не зможе. Вихід був єдиний — війська потрібно якнайскоріше перекинути на Таманський півострів, цим самим урятувати і зброю, насамперед артилерію, і техніку. Якщо зволікати з переправою хоч один день, німці розіб’ють залишки дивізії, й усі загинуть.
Вирішивши діяти таким чином, Кулик 12 липня надсилає телеграму в Ставку. Але його повідомлення залишилося без відповіді. Тоді він у ніч із 15 на 16 листопада перекидає головні сили із Керченського на Таманський півострів, де організовує будівництво загороджувальних валів та окопів. І раптом 16 листопада (на четвертий день!) отримує відповідь зі Ставки з наказом за будь-якої ціни утримувати плацдарм на південному березі Керченського півострова. Що робити? Поїзд, як кажуть, уже рушив. Часу для роздумів не було — німці пішли в наступ. Кулик спрямовує основні зусилля на ті ділянки, де ворог вклинювався або проривав оборону. Генерали Ремезов та Мельников були свідками того, як маршал особисто водив піхотні підрозділи в контратаки, відбивав артилерійським вогнем танки противника. До глибокої ночі він перебував на передньому краї, на найнебезпечніших напрямках. Очевидець тих подій, Григорій Сергійович Худенко розповідав, що був свідком кількох ситуацій, коли маршал, піднявшись на весь зріст, біг попереду бійців із пістолетом у руках. Він послав у бій навіть тих солдат, котрі повинні були охороняти штаб армії. Генералів, і тих змусив узяти в руки гвинтівки...
Найрозумнішим за таких умов було б попросити у Ставки дозволу на відступ. Та Кулик не хотів про це навіть думати. Він сподівався на реванш. Кожна відбита атака, кожен незначний успіх видавався йому початком зрушення на його користь. Але трапилося непоправне: вісімдесят німецьких танків на шаленій швидкості прорвали оборону і на ходу увірвалися в місто. Кулик змушений був відступити в Батайськ, де спішно почав готувати план контрнаступу. 29 листопада частини 56-ї армії звільнили від загарбників Ростов. А ще через декілька днів розпочалася Керченсько-Феодосійська операція, внаслідок якої було відбито Керченський півострів.
Однак Кулику не пощастило одягнути лаври переможця. Напередодні контрнаступу радянських військ під Ростовом нашого земляка відкликали в Москву, де у принизливій формі позбавили маршальського звання та всіх нагород, у тому числі — Героя Радянського Союзу.
В історії Великої Вітчизняної війни це був унікальний та єдиний випадок, коли маршала розжалували в рядові. Звільняти з посади — це одна річ, а щоб розжалувати... Упродовж війни, наприклад, Конєва звільняли з командування фронтами шість разів. Десять разів — командуючого фронтами Єрьоменка. Не кажучи вже про Ворошилова та Будьонного... Повторюю, звільняти — звільняли, але щоб розжалувати... Невже Кулик дійсно цього заслужив?
З упевненістю можу сказати — не заслужив. Підтвердженням цього є висновки розслідування Генерального штабу та Головної військової прокуратури. У цьому документі, зокрема, йдеться: «На підставі вивчених матеріалів справи та оперативних документів, які стосуються бойових дій на Керченському напрямку, Генеральний штаб прийшов до висновку, що 11—15 листопада 1941 року сили ворога на цьому фронті кількісно переважали наші війська в кілька разів і що в зазначеній ситуації командування військами Керченського напрямку, в тому числі колишній маршал Радянського Союзу Кулик із наявними, але вкрай ослабленими силами й засобами утримати місто Керч і змінити перебіг бойових дій на нашу користь не могли...»
Отже, як бачимо, Кулика було покарано безпідставно і несправедливо. Відтак постає питання: невже Сталін цього не розумів? Думаю, що більше ніж розумів. Але він знав й інше: для того щоб відвернути увагу громадськості від власного бездарного керування всією обороною країни в перші місяці війни, йому потрібен був «хлопчик для биття». Кулик для цієї ролі підходив просто чудово. За свою прямоту і безкомпромісність, за правдолюбство і принциповість його ненавидів багато хто з підлеглих, а ще більше заздрили його успішній кар’єрі. Що саме так і було насправді, легко простежується на подальшій діяльності Кулика.
У квітні 1943 року Сталін, змилостивившись, призначає його командуючим 4-ю гвардійською армією. Тією самою, яка разом з іншими громила фашистів на Курській дузі та гнала їх із Полтавщини. Кулик цілковито поринув у виконання своїх обов’язків. Йому понад усе хотілося якнайшвидше звільнити рідне село та область від фашистських окупантів. Зранку до ночі він не залишав командного пункту, нерідко стаючи в першу шеренгу наступаючих. Ось що розповідає про нашого земляка колишній штабіст Харківсько-Бухарестської, двічі Червонопрапорної Уральської стрілецької дивізії, майор у відставці Г.О. Стеблін: «Після жорстоких боїв у Чутівському й Полтавському районах ми стали форсувати Ворсклу біля села Нижні Млини. Завдання було таке: вийти на шосе в районі Розсошенців і перерізати відступаючим шлях на Кременчук. О 13-й годині 22 вересня 9-та повітряно-десантна дивізія, яка входила до складу нашої армії, оволоділа станцією Полтава-Київська. Ми ж, перерізавши колону карателів та факельників і давши їм доброї прочуханки, взяли курс на Кременчук. Саме в цей час і прийшов наказ про зняття нашого командарма. Я думаю, що це була велика помилка. Завдячуючи саме таким воєначальникам, як Григорій Іванович, ми й виграли війну...»
На жаль, Сталін мислив по-іншому. А якщо точніше, йому було байдуже, як воює Кулик. Для нього значно важливішим було те, про що він думає і що каже. Ясна річ, знаючи про всі неподобства, які чинилися на фронті і по всій країні з вини Сталіна, Кулик не міг мовчати. В одній з приватних розмов він не втримується і каже вголос: «Риба у нас завжди гниє з голови». Цих слів, які миттєво передали Сталіну, виявилося більше ніж досить, щоб не лише заарештувати Кулика, оголосивши його ворогом народу, а й після війни розстріляти. Єзуїтська машина НКВД, повністю ігноруючи норми людяності, після катувань за лічені години зробила з нього не лише контрреволюціонера і шпигуна іноземної розвідки, а й найнебезпечнішого ворога. Пройшовши через горнило допитів, ізувірств, інквізиційних судилищ і тюрем, цей герой був роздавлений та викинутий на смітник історії. Важко в це повірити, але навіть сьогодні, під час роботи над цим матеріалом, ім’я маршала Радянського Союзу в його рідному селі, не кажучи вже про Полтаву, майже повністю забуте. Чути — чули, що був такий воєначальник, але якими були його заслуги і за що він загинув — порожнє місце в історичній пам’яті більшості його співвітчизників.
Психологи констатують: із будь-якої інформації запам’ятовується остання фраза. Напевно, було б найкраще, якби в пам’яті читачів залишилася ось ця: Кулик був одним із семи довоєнних маршалів, а їх, на момент його арешту 1947 року, в країні налічувалося всього дев’ятнадцять, разом із самим Сталіним.
