4 серпня виповнилось 150 років з дня народження Марії Костянтинівни Заньковецької.
Старовинне фото. Звичайна жінка. Зовсім не красуня. Трохи завеликий ніс з широкими ніздрями. Високе чоло. Рівні брови високо підняті. Виразний чіткий малюнок губів — нижня помітно більша, верхня близько до носа, куточки рота ледь потягнуті донизу. Щоки круглі. Темні очі невеликі, сумні. Закоханим в неї чоловікам і захопленим сучасникам вони здавались великими, — можливо, були виразними, промовистими, вміли випромінювати сильні почуття. В цілому ж обличчя на фото приємне, але звичайне.
І ця звичайність — легендарна артистка? Та сама Марія Заньковецька, досі неперевершена зірка української сцени? Вона. Та, що дала життя практично всім героїням класичної української драматургії від І.Котляревського («Наталка-Полтавка») до М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, П.Мирного. Вона не зіграла Шекспіра і Шіллера, Софокла і Евріпіда, бо, як казала сама Марія Костянтинівна в промові на I Всеросійському з’їзді сценічних діячів 1898 року в Москві, «малоруський народ позбавляється (цензурою. — В.З. ) можливості ознайомитися з творами європейських класиків, з особами своєї історії, а артисти малоруських труп не можуть у достатній мірі розвивати свої сили, змушені діяти в надто вузькій сфері, усунені від тих широких горизонтів, які їм розкривають... твори великих творців інших літератур».
Та самій Заньковецькій вистачило творчої сили досягти вершин трагедії в божевіллі Олени («Глитай, або ж павук»), шаленстві пристрастей циганки Ази, стражданнях скривдженої наймички Харитини, відчаї зраджених Катрі («Не судилось») та Софії («Безталанна»), нещасної Зіньки («Дві сім’ї») і багатьох-багатьох інших образах.
«Талант Заньковецької, — писав Іван Нечуй-Левицький, — ефектний, колоритний, блискучий, показний; на ньому знати одлиск південного колориту... Голос у Заньковецької дзвінкий, альтовий, металічний і голосний; його чути у найдальших закутках театру. Вдача її жвава і дуже нервова, і почутлива, через те й талант її нервовий, маючи найбільш впливову, навіть заразливу силу... Коли вона грає, то ніби сама у своїх почуваннях, у своїй душі особисто перебуває й переживає долю зображуваного через неї типу...
Талант Заньковецької дано їй зроду; його дала їй мати-натура, тим-то вона на сцені грає так натурально, так легко, ніби просто, без найменшої напруги. Але тонке й детальне її грання показує, що вона немало дбала про розвиток своїх природжених скарбів; видко, що вона все обмірковувала, що вона втямлювалась у психічні ситуації зображуваних на сцені типів, доки не втямила їх цілком, до найглибшого зворушення їх думок і гадок, їх вдачі, їх психічних, часом дуже складних і глибоких ситуацій».
Актриса зізнавалась: «Я люблю своїх убогеньких. Якщо я отут (клала руку на серце. — В.З. ) почую роль, то тоді я її зіграю, а як ні, то й братись не хочу». І справді, Заньковецька видобувала свої образи зі свого серця, зі свої душі. Адже в творчому акті артист сам для себе інструмент. У піаніста є струни фортепіано, у маляра — фарби і пензлі. А у артиста — струни його душі, фарби його голосу, скульптурність його тіла, жесту, виразу обличчя, випромінювання очей.
От і Заньковецька на сцені завжди лишалась пізнаваною, але ж якою різною навіть у схожих ситуаціях сюжетів. Бо інструмент актриси — її особистість — була надзвичайно багатою, тонкою, вразливою, жіночою в ідеальному розумінні поняття «Жінка».
Марія Адасовська (за батьком), Хлистова (в шлюбі), Заньковецька (на сцені) — дворянка Ніжинського повіту, пансіонного виховання. Щасливе дитинство і сповнене страждань і випробувань життя. «Страждання граючи, стражданням сама була вона живим» (М.Рильський). Природний талант кликав на сцену, радили вчитись акторству вчителі, громадськість Ніжина... Але для дворян «фіглярство» вважалося ганьбою, батько не пустив, випхавши заміж за нелюба, солідного офіцера Хлистова. Той аматорські виступи дружини ледве терпів. Але... «Я кохалась у мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену».
Заньковецька, як істинна Жінка, побудувала свою особисту і творчу долю на коханні, на любові — до сцени, до своїх «убогеньких», до Миколи Садовського, велетня української сцени і її цивільного чоловіка, до партнерів, до України (багаторазово запрошена на російську імператорську сцену лишилась служити рідному театру, мандрівному, затиснутому в заборонах, приниженого адміністрацією Малоросії).
За кохання це, як частіше і буває, заплатила стражданнями. Чоловік знущався, підписуючи їй дозвіл на самостійне життя лише на короткі терміни. При розлученні церква позбавила її права на другий шлюб і наклала семирічне покутування в монастирі. А це означало — були б діти, мали б нещасну і принизливу долю незаконно народжених. Дітей у неї не було... Покаяння також. Було прокляття батька. Щоправда, через багато років він таки побачив доньку в ролі Олени («Глитай або ж павук») і поцілував свою Марусю. Пихаті градоначальники виганяли хвору, з високою температурою актрису з міста «в 24 години», бо українська трупа грала без дозволу.
Почав зраджувати щедрий на кохання до жінок Микола Садовський. «Скільки страждань випало їй пережити, скільки безсонних ночей провести, скільки пролити гірких сліз!» — свідчить Софія Тобілевич, дружина старшого брата Миколи — Івана Тобілевича (Карпенко-Карого). Після першої зради коханого Садовського Заньковецька мало не викинулась з вікна — за одну ніч отримала пасмо сивини.
Марія Костянтинівна була дуже вразливою, тонкою, нервовою натурою. Інколи непритомніла, як от в своєму дебюті на професійній сцені («Наталка-Полтавка», 1882 рік, Єлисаветград, трупа Марка Кропивницького). Тоді після першої арії Наталки «Віють вітри» за кулісами зло і дико зареготала група недоброзичливих артистів. Заньковецька на сцені знепритомніла, відра і коромисло впали на підлогу. Але вона взяла себе в руки, та після першої дії за кулісами залилася гіркими сльозами і знову знепритомніла. Викликали лікаря, ледве привели до тями. І з величезним успіхом артистка дограла виставу.
Відтоді на сцені часто грала непритомність так переконливо, що навіть партнери жахались і вірили. Згадує Борис Романицький, який молодим дебютантом грав Дмитра у п’єсі М.Старицького «Не судилось», де Заньковецька у віці шістдесяти (!) років чарівно грала молоду Катрю: «Підбігаю до Катрі-Заньковецької, нахиляюсь, щоб узяти й підняти її, беру за руку — рука якась одубіла, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і... буквально злякався... знепритомніла не Катря, а сама актриса... Що ж робити? «Чого ж ти стоїш, дурний, бери!» — почувся шепіт «непритомної» Катрі. В найжахливіших психологічних ситуаціях своїх героїнь актриса ніколи не втрачала самоконтролю, хоч уміла плакати рясними справжніми слізьми і зворушувати глядачів так, що плакали в залі навіть чоловіки.
А в житті... Якось на її очах трамвай відрізав якомусь бідоласі ноги. Марія Костянтинівна заклякла на місці — їй віднялися ноги так само, як і нещасній жертві.
Співпереживання, співчуття, тепер кажуть «емпатія», здатність відчути іншого, як саму себе — чи не найсильніша риса Заньковецької як актриси й людини. «Де горе — там вона», — згадували сучасники. Правдами-неправдами роздобувала гроші арештованим бунтарям. Неодноразово жили в неї молоді актори і актриси. Вона їх годувала (неперевершено варила борщ), одягала, навіть посаг справляла.
А поводилась вона (як і грала на сцені) дуже просто. В ній нічого не було від акторського милування своєю особою. Одягалась завжди скромно, небагато, нічого показного, нічого підкреслено модного, що могло б кидатися в очі і привертати увагу, але з великим смаком. Часто задушевно і заразливо сміялася. В розмові була дотепною, гострою на слово.
Серед друзів Марії Костянтинівни було чимало композиторів, письменників, художників, професорські родини, журналісти, адвокати, лікарі, колеги актори. Це було її життєве коло. І ця дворянка так переконливо грала подруг свого дитинства — простих селянок, наймичок, безталанних бідачок. «М.К.Заньковецька, цей велетень і талант, — писав про свою Марусю Микола Садовський, — розгорнула перед публікою... дивні риси простоти і мистецтва.... Уперше в житті своїм... ситий, блискуче одягнений салон побачив дійсне мужицьке життя. Життя того мужика, якого він бачив тільки з вікна вагона, в якому досі вбачав робочу тварину... Перед ним стояло обідране, забите життям дівча-наймичка. І, незважаючи на дрантя, яким покрито її тіло, вся її істота дихала божественною чистотою і повним любові й муки гарячим серцем».
Любов’ю і мукою повнилося і власне серце артистки. У своїх ролях вона зіграла-прожила мало не всі іпостасі дівочого, жіночого кохання, любовних пристрастей, зрад, ґвалтування і божевілля. І була в тому така переконлива, що є підстава припустити — мало не все це пережито нею в особистому житті. І хоч після розлуки з коханим Миколою траплялися і в її долі молоді чоловіки, кохала по справжньому вона його одного.Розірвала з ним стосунки, не стерпівши численних зрад, але коли чергова «кицюня» не вберегла старого Садовського і його понесли на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія пройшла повз її будинок. І вона, 77-річна красуня, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна вибачити йому все.
А сама користувалася у чоловіків шаленим успіхом. Заради неї меценати давали театрові гроші, створювали антрепризи, дарували лаврові вінки. «Я відчув, що моя нервова система якось підтягнута, напружена... В мене буквально затремтіло тіло», — зізнається один з них на адресу шістдесятирічної (!) актриси.
Усі відзначали чарівну жіночність Заньковецької. І ця чарівність сильніша за класичну красу. А на сцені це величезна сила. І чарівність Заньковецької можна легко уявити за спогадами сучасників. Вони свідчать, що на сцені вона здавалась зовсім юною. На зріст була середня, мала прекрасну, зовсім дівочу постать, тонкі риси обличчя, темні, середні на розмір, надзвичайно виразисті очі, які і в житті, і особливо на сцені яскраво відображали найтонші зміни її внутрішнього стану. Танцювала вільно, легко, ніби жартуючи, з природною грацією. Мала міцний, грудний, оксамитний голос широкого діапазону (в співі меццо-сопрано), яким віртуозно володіла на всіх регістрах — від бурхливо-трагедійних низів до мелодійно-ліричних верхів, з колоритною, властивою українській селянці співучістю.
Недарма перед Марією Костянтинівною схилялись такі велетні, як письменники Л.Толстой, А.Чехов, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, П.Тичина, М.Рильський, художник М.Нестеров, співак І.Козловський, академік О.Богомолець, режисери К.Станіславський і В.Немирович-Данченко... А вона носила перстень Марка Кропивницького, яким він заручив її зі сценою.
Їх по праву ставлять в один ряд величних постатей світової сцени: Елеонора Дузе, Марія Єрмолова, Марія Заньковецька — просто Маруся із села Заньки, що на Чернігівщині.
Р.S. У створенні портрету М.К. Заньковецької «брали участь»: Микола Садовський, Василь Василько, Сергій Дурилін, Варвара Любарт, Григорій Маринич, Іван Мар’яненко, Михайло Нестеров, Іван Нечуй-Левицький, Борис Романицький, Софія Тобілевич, Єлизавета Хуторна та інші.
