19 листопада 1825 року в Таганрозі несподівано для всіх вмирає російський імператор Олександр I Павлович. Смерть цієї людини, яку за влучним визначенням Петра В’яземського називали «сфінксом, нерозгаданим до домовини», породила дуже привабливу легенду, що має право на життя (але все ж таки дуже хитку), про «старця Федора Кузьмича», імператора, що нібито сховався і до смерті (1864 р.) жив під чужим ім’ям у Сибіру. Легенда ця, як і раніше, хвилює і серйозних дослідників, і белетристів.
Життя і доля другого за віком сина Павла I, Костянтина, також стала справжнім «клондайком» для істориків. З його ім’ям пов’язано найсерйознішу династичну кризу в Російській імперії, яка похитнула самі основи монархії та надала імпульсу повстанню декабристів на петербурзькій Сенатській площі і спричинила появу рідкiсного нумізматичного курйозу — «Рубля Костянтина».
Олександр Павлович, який посiв престол після змови та вбивства його батька в 1801 році, так і не зміг жити в злагоді зі своєю совістю і з кожним роком, особливо перед смертю, все частіше знаходив розраду в релігії. Дітей у нього не було. Тому він замислювався над тим , хто ж успадкує престол. Цесаревич Костянтин (народився в 1779 році, на 2 роки пізніше за Олександра) по праву вважався спадкоємцем. Втім, своєю брутальністю, дикими витівками Костянтин Павлович дуже нагадував свого батька. Він брав участь у походах Олександра Суворова в Італії та Швейцарії, командував гвардією, відзначився в наступних війнах з Наполеоном. Особисте життя цесаревича, дуже бурхливе і цілком безконтрольне, призвело до того, що шлюб його із саксен-кобурзькою принцесою Юліаною-Генрієттою (великою княгинею Анною Федорівною) розпався, і в 1801 році Анна назавжди залишила Росію. Втім, про розлучення і мови бути не могло. Поки що. Поведінка цесаревича і наступні його бурхливі любовні історії завдавали глибокого болю Олександру I. Велелюбний Костянтин не був, на відміну від брата, бездітним — від зв’язку з акторкою Жозефіною Фрідріхс у нього народився син Павло Александров (1808—1857), який став у майбутньому генерал-ад’ютантом; від зв’язку зі співачкою Кларою-Анною Лоран народився син Костянтин Константинов (1818—1871), генерал-лейтенант, і дочка Констанція, що виховувалася у впливових при дворі князів Голициних.
У 1818 році в третього за віком сина Павла I, Миколи (йому виповнилося тільки 22 роки) народився син Олександр, у майбутньому імператор Олександр II. Ситуація змінилася майже миттєво: Олександр I вирішує передати престол Миколі в обхід прав Костянтина. У тому ж році Костянтин, що проживав майже безвиїзно у Варшаві, де командував армією Царства Польського (у складі Російської імперії), отримав нарешті бажаний дозвіл на розлучення з Анною Федорівною. Одночасно йому було дозволено взяти морганатичний шлюб з польською графинею Іоанною Грудзинською, яка багато років жила в розкішному варшавському палаці спадкоємця престолу. Але дозвіл було отримано з однією (але якою!) умовою — передача прав на престол Миколі Павловичу. Член імператорського роду Романов не мав права одружуватися з особою, яка не належала до можновладного дому (нехай навіть бідного — як Саксен-Кобурги, Мекленбурги, Ангальт-Цербстські князі чи герцоги). Згадаймо, що Катерина II була чистокровною німкенею з бідного, як «церковні миші», роду Ангальт-Цербстських князів. Як бачимо, не завжди гроші вирішують, принаймні вирішували, всі проблеми владноможців.
16 серпня 1823 року Маніфест про передачу прав на престол Миколі було складено і залишено на зберігання в Успенському соборі, а три його завірені Олександром I копії відправлені до Синоду, Сенату і Державної Ради. Лише після смерті імператора пакет з копіями мав бути розкритий. Про цю таємницю знали лише кілька осіб — крім імператора, також його мати Марія Федорівна, граф Аракчєєв, князь Голицин і автор тексту Маніфесту — московський архієпископ Філарет. Навіть дружина Олександра I Єлизавета Олексіївна не була посвячена в цю таємницю.
Отримавши ранком 27 листопада 1825 року повідомлення про смерть старшого брата — Олександра І, Микола присягає Костянтинові (той, як і раніше, живе у Варшаві) і приводить до присяги гвардію, Державну Раду і Сенат. Уся величезна країна почала рухатися, ні для кого (крім перерахованих вище осіб) не було секретом, що царем повинен стати Костянтин, і тільки він. На екстреному засіданні державної Ради було зачитано Маніфест, але військовий губернатор Петербурга Мілорадович підтвердив відмову Миколи від своїх прав і його присягу Костянтинові.
Починається бурхливе, але заочне з’ясування стосунків між братами. «Гінцем» був наймолодший син Павла I — Михайло. Костянтин наполягав на своїй відмові від прав на престол; Микола розумів хиткість свого становища і тому запропонував Костянтинові прибути до Петербурга для видання та оголошення нового Маніфесту про зречення і проголошення Миколи спадкоємцем престолу. Нагадаємо, що різниця у віці між братами величезна — понад 17 років! Тому Костянтин і розмовляв у листах з Миколою дуже повчальним тоном, що не дає можливості засумніватися в тім, що він сам собі хазяїн і не хоче-таки бути царем. До речі, Микола до самої смерті Костянтина (1831 р.) не буде себе почувати затишно на троні і не вибачить йому грудневих принижень. Костянтин наче і не чув прохань брата і тільки підтверджував той факт, що поступається Миколі «правом на спадщину імператорського всеросійського престолу», але їхати в столицю категорично відмовлявся.
12 грудня до Петербурга доставляють пакет з Таганрога, в якому був лист начальника головного штабу барона Дібіча. У ньому повідомлялося про розгалужену змову. Також Микола був попереджений про можливий «бунт» у листі Я. Ростовцева — на понеділок 14 грудня було призначено «переприсягу». Доля династії опинилася на волосині.
Повстання декабристів було придушене не в останню чергу завдяки рішучості самого Миколи Павловича. Після того, як він зачитав перед гвардійськими генералами і командирами полків Маніфест про сходження на престол, заповіт Олександра I і документи про зречення Костянтина, розпочалося повстання, підтримане кількома частинами Петербурзького гарнізону. Довгі, багатогодинні переговори, і нарешті, рішення, прийняте Миколою майже в сутiнки — «Картеч!».
У радянській історіографії завжди приділялася велика увага розкриттю планів підготовки повстання декабристів, самому його ходу. Але скоріше мимохіть говорилося про Костянтина Павловича, цього детонатора кризи в грудні 1825 року. Так, він не був революціонером (доказом буде його діяльна участь у придушенні Польського повстання в 1830— 1831 рр.), але результатом його «впертості» ледве не скористалися не менш «вперті» декабристи. Більшість iз них були утопістами, людьми, зовсім відірваними від реалій життя, і тому приреченими на поразку. Монархія в Росії ХIХ століття ще мала могутній ресурс самозбереження.
Два тижні Російська імперія знаходилася фактично в підвішеному стані. І інша, здавалося, менш значима, але як з’ясувалася незабаром, не менш захоплююча драма з продовженням (незакінченим, до речі) розгорнулася на початку грудня 1825 року на Монетному дворі Петербурга.
Закінчення читайте на наступній стор. «Історія та «Я»
