Закінчення. Початок читайте: «День» № 219
Уява переносила його в чернігівську домівку, — і він щиро переймався більшими й меншими домашніми радощами й клопотами. Радив «дитинці», яка якраз чекала народження «дочечки», пошити «ротонду» (вони не сумнівалися, що це має бути дівчинка, і таки вгадали); просив обов’язково навчати Юрка рідної чистої мови і не вчити «по-московському, бо як звикне, то трудно буде одвикнути»; переживав за сліпу матір, яка одного разу замість ліків випила отрути і дивом урятувалася...
Домівка для Коцюбинського — це острів спокою і взаємного розуміння.
Він ще не знав, які випробування чекають на його родинний корабель.
Наступна частина листів М.Коцюбинського пов’язана вже не зі службою, а з лікуванням, подорожами, відпочинком. Від 1898 р. він остаточно поселився в Чернігові. Працював у земському статистичному бюро. Щоранку о 9-й біля помешкання Коцюбинських на Сіверянській з’являвся візник, який відвозив Михайла Михайловича і Віру Устимівну на протилежний кінець міста, до одноповерхового дерев’яного будинку, в якому розміщувалося бюро. Земство мало репутацію установи достатньо демократичної, а статбюро навіть вважалося «притулком для політично неблагонадійних інтелігентів». Коло близьких Коцюбинському людей — адвокат Iлля Шраг, літератори: Володимир Самійленко, Борис Грінченко, Микола Чернявський. Що ж до служби, то тут він «не любив висловлювати своїх політичних поглядів»; зі співробітниками був дуже чемний, але офіційний. Служба з’їдала час та сили і була для Коцюбинського тяжкою мукою. Почало підводити здоров’я. Непокоїло серце («кажуть, у мене порок серця і грудна жаба, — писав він наприкінці 1910 р. з Одеси. — Заборонили втомлятись, хвилюватись, купатись і т.ін.»). Поїздки на лікування були водночас втечею від суєти й одноманітності. Художня натура М.Коцюбинського потребувала «повноти життя»; їй властива була «невичерпна жадоба зміни вражень» (М.Могилянський). Листи 1905— 1912 рр. — це і є калейдоскоп вражень, здобутих у подорожах. Дрезден з його знаменитою галереєю, катання на гондолах у Венеції, антикваріат і живопис у магазинах та музеях Риму, схожий на «циганський табір»; Неаполь, Везувій і Помпея, чудо-собор у Мілані, Женева і Шільйонський замок, — все це було побачено Коцюбинським і бодай коротко описано в його листах та поштівках, відправлених дружині в Чернігів. Маленькі епістолярні «репортажі» мовби зупиняли мить: «Сховався від дощу в Колізеї і тут на камені пишу до тебе, моя дитино єдина...». Віра Устимівна, прочитавши ці (і подібні до них) рядки, мала пережити ефект своєї присутності в Iталії.
Листи 1905—1912 рр. досить помітно відрізняються від епістолярію Коцюбинського 1896— 1898 рр. Минули роки; багато що змінилося в будинку на вулиці Сіверянській. 1904 року в життя Михайла Михайловича увійшла Олександра Аплаксіна (1880—1973), молода співробітниця чернігівського статистичного бюро, — і далі почалася «драма трьох». 1908 року Коцюбинський мав намір назавжди податися з Олександрою на Кубань. Просив знайомого підшукати там роботу, але той несподівано помер. А головне — Віра Устимівна просила зберегти сім’ю. Конфлікт почуття і обов’язку став для М.Коцюбинського — як і для кожного, хто перебував на гострих кутах цього «трикутника», — нелегким випробуванням.
Епістолярій, як чутливий барометр, фіксує всі ці «зиґзаґи серця». У листах до Віри Устимівни не стало колишнього молодого вогню — він «перекинувся» на територію іншої душі (Коцюбинський там само акуратно писав і до Аплаксіної; інколи сюжети його листів повторювалися, що й зрозуміло, проте емоційний лад його послань до Олександри Iванівни інший — пристрасніший, поривніший, «молодший»). I все ж, не очужілість є прикметою тих рядків, які відправляв Коцюбинський дружині. У них збереглася повага до жінки, «яка йшла поруч», і вдячність їй — матері чотирьох його дітей, людині, яка несла на собі нелегку домашню ношу.
Вельми цікавою для розуміння Коцюбинського-художника є його невеличка «серія» листів, відправлених із Кононівки влітку 1908 р. Це, як трохи згодом виявиться, був критичний для подружжя момент (таємне стало явним). Але справа не тільки в інтимних перипетіях, а й у тому тлі похмурих обставин столипінського 1908 року, які гнітили душу письменника. Восени він напише «Intermezzo». В цій новелі йтиметься про страшну втому митця, який прагне самотності. I все ж імператив обов’язку велить йому залишити розкішні й цілющі, залиті сонцем і музикою сфер, степи, і повернутися туди, де його чекає «залізна рука города». Адже так далі жити не можна! I якщо ти митець, то хрест твій — нести бодай краплю гармонії в цей недосконалий людський світ...
Листи з Кононівки є мовби автокоментарем до «Intemezzo». Вони прояснюють творчу історію новелістичного шедевру М.Коцюбинського, вводять читача в домівку Євгена Чикаленка, а головне — демонструють кардіограму душі письменника, ту «гамсунівську» поезію самотності, якою було оповите його перебування в кононівських полях.
Невдовзі, Коцюбинський відкрив для себе Галичину (хоча літературні зв’язки з галицькими виданнями він мав і раніше, листувався з В.Лукичем, В.Шухевичем, В.Гнатюком). По дорозі на Капрі заїздив у Львів, побував у Карпатах, зокрема на січовому святі біля Коломиї. I був захоплений красою карпатського краю, який пізніше подарує йому ще чимало щасливих днів. У Галичині Коцюбинського зустрічали як визнаного письменника з відповідною шаною й почестями. У Чернігові він до такого не звик; там «багато хто... не знав його як письменника і не читав його творів» (О.Аплаксіна). У листах згадуються зустрічі з В.Стефаником, В.Гнатюком, О.Маковеєм, — то були приємні години спілкування. Зустрічався також з Iваном Франком. Два роки перед тим Михайло Михайлович виголосив на засіданні чернігівської «Просвіти» реферат про нього, в якому згадував: «В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей».
Тепер же все змінилося — поет був «зовсім хорий психічно».
У Львові, по дорозі на Капрі, М.Коцюбинський познайомився з В.Винниченком. Той якраз вступив у полеміку з Горьким з приводу видання своїх творів у російських перекладах: Горький обіцяв, що за них візьметься видавництво «Знание», але щось не склалося, і тепер Винниченко «закипів». Ну, а вже на острові Коцюбинського чекали нові знайомства, передусім з Горьким, його родиною й гостями вілли.
Листи з Капрі, де М.Коцюбинський побував тричі (у 1909, 1910, 1911—1912 роках) — неоціненний матеріал для біографа письменника. На острові він написав новели «Лист», «Коні не винні» та «Подарунок на іменини». Капрійськими враженнями навіяні такі твори, як «Сон», «Хвала життю», «На острові» (новела «Сон» є художнім віддзеркаленням особистої драми Коцюбинського; тут, можна сказати, присутні і «Чернігів», і «Капрі» водночас, причому — в різкому неоромантичному контрасті: як Проза й Поезія, Сірість і Краса, Дійсність і Сон). Листи допомагають увійти в творчу лабораторію митця. Маючи на увазі свою підготовчу літературну роботу, він якось ужив слово «студії». I справді, безпосередній роботі над текстом у нього передував скрупульозний збір матеріалу, власне — дослідницька робота, спостереження «на пленері», численні нотатки, наукові студії. Деякі фрагменти листів до Віри Устимівни читаються як заготовки до новели «Сон» (наприклад, опис блакитного гроту).
«Сон» багато що пояснює в Коцюбинському, його внутрішніх конфліктах. Збереглися зворушливі спогади Iрини Михайлівни, доньки письменника, в яких докладно розповідається про домашню ідилію Коцюбинських, збережену дитячою пам’яттю, а в чомусь і домальовану ностальгією дорослих часів. За твердженням Iрини Михайлівни, батько був улюбленцем усієї родини, і це майже буквально збігається зі спостереженням М.Чернявського: «Коцюбинський ... був центром своєї сім«ї, її душею. Багато він давав сім’ї, але й багато мав од неї. Все було пристосоване для того, щоб «таткові», «Мусі», як називали його мати й дружина, було гарно жити, щоб не заважали йому, не турбували дрібницями, коли він сам не захоче того. Правда, він дуже любив свою сім’ю, й інтереси кожного члена її — дорослого й малого, — горе й радощі він завжди носив у своїй душі. Але його інтереси — інтереси вищого порядку, як людини вищих здібностей, письменника й поета, — свято зберігались сім’єю.
Треба дати йому спокій — подбають, щоб спокій був. Треба щось купити йому — буде куплено. Треба придбати елегантську одіж, взуття, білизну — буде придбано. Утомився «татко» буденщиною життя чернігівського, нудотою бюрової праці, хоче поїхати кудись iз Чернігова — поїде. Чи до Петрограда, чи до Флоренції... Знайдуться й кошти, й безліч делікатного чуття, й чиєїсь самопожертви, може...»
Поруч з домом був прекрасний сад — царство декоративних та фруктових дерев і екзотичних квітів. Коцюбинські віддавали йому багато часу й натхнення. Михайло Михайлович любив тут відпочивати, приймаючи сонячні ванни на зеленій трав’яній канапці, яку придумала Віра Устимівна. Та було в тій ідилії і щось обтяжливе для Коцюбинського. Передовсім — одноманітність буднів. Може, не випадково й новела «Сон» починається словами: «Щодня було те саме...»? Може, Капрі, екзотичні місця Європи, згодом Карпати — то була його втеча від спустошливої сили буденщини, життєвого дріб’язку, обивательщини в інший, досконаліший і принадніший світ? Сказано ж: його душа потребувала краси і «невичерпної жадоби зміни вражень...» Віра Устимівна це розуміла і, як бачимо, із тонкою жіночою дипломатією вела свою непросту роль.
Як і раніше, М.Коцюбинський у капрійських листах виступає в ролі заочного гіда. Багато з них — це своєрідний путівник по острову. Вони дають можливість перейнятися зачаруванням людини, яка опинилася віч-на-віч із капрійською красою. «Се чудо, а не острів», «земний рай», «острів чудес» — захоплювався Коцюбинський, і докладно описував усе, що відкривалося його очам: блакитний та срібний гроти, «дике село Анакапрі» на вершечку гори, кактусові поля, місячні ночі («час безумства природи на Капрі»), найвищу капрійську гору Монте-Соляро, краєвид на море, Везувій, який постав перед ним, коли він піднявся до руїн палацу Тіберія... А один лист до Віри Устимівни цілком присвячений флорі Капрі! Чого тільки не зафіксував погляд Коцюбинського: виноград, помаранчі, цитрини, ліси маслин і мушмули, мигдаль, евкаліпти, пальми, дуби, лаври, італійські тополі, кипариси, оцтові дерева, кактуси, агави, герань, «силу троянд», гранати, мирт, маки, папороть... I все це описано з прискіпливістю художника, одухотворено його любов’ю до краси...
А йому тепер навздогін дорікають за «гастрономічні переліки»! Вони теж трапляються, але було б дивно запідозрити нашого героя в якомусь непомірному «раблезіанстві». Михайло Михайлович, не забуваймо, їхав на Капрі, маючи купу проблем зі здоров’ям, тому й «звітував» Вірі Устимівні про всі подробиці свого життя-буття з властивою йому педантичністю, заспокоюючи тим самим дружину.
Читаючи листи М.Коцюбинського, можна чимало цікавого довідатися про капрійський мікросвіт, епіцентром якого була вілла Горького. Російський письменник поселився на острові ще в 1906 р., невдовзі після свого ув’язнення в Петропавлівці. Родина Горьких орендувала велике приміщення (вілла «Сеттані»), в якому завжди було багатолюдно. «У Горького величезна сім’я, себто у його жінки (Марії Федорівни Андреєвої. — В.П. ), яка має навіть вже внучку, — писав Коцюбинський. — Все це з’їхалось на літо, і вся villa, яку вони займають, 13 кімнат, набита людьми. Як сіли обідати, то наче в готелі. Живуть вони розкішно, по-панськи, видно, мають достатки. Закликають до себе часто приходить, кататися на човні, але я цього не буду робити часто, мені краще бути самотнім. Та ще приїздять на Капрі Амфітеатрів: Бунін, Луначарський і Єлпатієвський. Значить, ще буде чимало знайомих, дуже цікавих» (16 червня 1909 р.).
З Горьким і його дружиною М.Коцюбинський заприязнився: вони часто вирушали разом на екскурсії, ловили рибу, їздили дивитися, як італійці відзначають свої свята. «Все це для мене спеціально», — писав Михайло Михайлович додому, додаючи, що він «просто боїться такої опіки» (себто боїться набриднути, відібрати надто багато часу; з іншого ж боку, було в цих його словах і прагнення заховатися у власну самотність; недарма ж так часто нарікає він на те, що люди втомлюють його). Під час свого третього приїзду на Капрі, Коцюбинський, на настійливе запрошення Горького, навіть поселився у його віллі. У листах досить детально описано побут, щоденний режим, обстановку кімнати, картини, що відкривалися за вікнами. На Капрі цього разу було порожньо. Тривала італійсько-турецька війна, яка відлякувала гостей. Хоча від Капрі вона була так само далеко, жартував Коцюбинський, як і від Чернігова.
Горький цікавився родиною Коцюбинського, обмінявся кількома листами з Оксаною, донькою Михайла Михайловича і Віри Устимівни. У Чернігівському музеї письменника можна побачити «велику морську зірку і кілька дуже гарних великих раковин», — то подарунки Горького дітям Коцюбинського.
Через посередництво Горького почалася співпраця М.Коцюбинського з видавництвом «Знание» та російськими журналами. У 1911—1914 рр. вийшло двотомне видання його «Рассказов» у перекладі М.Могилянського. Журнали «Современник» и «Заветы» друкували нові оповідання українського письменника. Для Коцюбинського це означало, крім виходу на нову читацьку аудиторію, ще й поліпшення своїх матеріальних справ. Видавництво «Знание» сплачувало автору 25 відсотків вартості кожного проданого примірника його книжки. Поява перекладів оповідань М.Коцюбинського спричинилася до зацікавлення українською літературою загалом; на Капрі про неї заговорили. «Все українське неначе в моді», — не без гордості повідомляє Коцюбинський.
Його нові знайомі — родини Буніних, Прахових, видавець К.П’ятницький, письменник Л.Андреєв, знаменитий співак Ф.Шаляпін. Зрідка М.Коцюбинський дає їм у листах характеристики, і то вельми цікаві. Ось враження від I.Буніна: «він доволі симпатичний, трохи сухуватий, як академік, і страшенно працьовитий». А це — про Ф.Шаляпіна, який припливав на яхті з Монте-Карло погостювати в Горького: «Весь час він то розказував (дуже гарно, художньо говорить), то знайомив нас з новою оперою «Хованщина». Він... такий милий і цікавий чоловік, що несамохіть вибачаєш йому всякі його свинства».
Усе частіше в листах виринають згадки про роботу над оповіданнями. Якщо в попередні приїзди на Капрі Коцюбинський більше мандрував і відпочивав, то тепер 7—8 годин щоденно він проводить за письмовим столом. Останні два роки життя його були полегшені тим, що «Товариство допомоги українській науці і штуці», аби вивільнити письменнику час для творчості, виділило йому літературну стипендію (при цьому бралося до уваги й кепське здоров’я Михайла Михайловича). Коцюбинський висилає щойно написані твори дружині — її думка для нього важлива. «Ти — єдиний мій критик, якому я вірю і на смак якого я покладаюсь», — зізнається він, не так уже й рідко змагаючись із власним «самоїдством» і самовимогливістю, яка ставала безжальною.
Якоюсь болісною внутрішньою тривогою й печаллю, «душевною втомою» оповиті листи письменника 1910—1912 рр. Очевидно, це пов’язано з передчуттям свого близького відходу. Збираючись у подорож по Iталії, він не втримується від прощальних інтонацій: «Грішно не заїхати до Неаполя, Рима, Венеції, не оглянути ще раз музеїв. Може, ніколи вже в житті не доведеться побувати там» (30 липня 1910 р.). Запис 12 березня 1912 р.: «Треба попрощатися з Капрі, з морем і з скелями. Може, назавжди».
Наприкінці життя йому ще пощастить кілька разів побувати в Карпатах. Найбільше — в чарівному селі Криворівня, куди його кликали М.Грушевський та В.Гнатюк. Наприкінці ХIХ і на початку ХХ століть Криворівня була для українських письменників Меккою. Без неї ми не мали б «Тіней забутих предків» — повісті М.Коцюбинського і кіношедевру С.Параджанова та Ю.Iллєнка...
В сюжеті ж епістолярного «роману» залишалася остання галузка — лікарняна. Передчуття не обманули М.Коцюбинського. У листопаді 1912 р. він опинився в київській клініці професора В.Образцова. Листи з лікарні друкуються в такій повноті вперше. Читати їх нелегко. Терапевт М.Стражеско, який також лікував М.Коцюбинського, 1954 року опублікує в журналі «Дніпро» (№9) спогади про свого пацієнта під назвою «Великий життєлюб». I справді: життєлюбство було фундаментальною рисою вдачі Михайла Коцюбинського. Він і одну з останніх своїх новел — про трагедію зруйнованого землетрусом італійського міста й поступове його воскресіння — назвав цілком у дусі своєї пронизливо-світлої неоромантики: «Хвала життю».
На коротких листах Коцюбинського, що відбили повільне згасання людини, яку згодом назвуть Сонцепоклонником, зупинятись не буду. В останньому з них є слова: «Здається, що з моїм здоров’ям йде таки на поправку».
Через чотири місяці Михайла Коцюбинського не стало. У вересні 1913-го йому мало б виповнитися 49 років...
Листи М.Коцюбинського хочеться називати «епістолярною прозою». Художник жив у ньому повсякчас, — як у героєві його ж таки новели «Цвіт яблуні». Скалки власне художньої прози легко зауважити в посланнях письменника з Криму, Капрі, Карпат. Втім, їх можна перечитувати і як унікальну людську сповідь. Адже хоч що б писав митець, він завжди сповідається. Перед собою і ближніми. I перед «дальніми» — також.
