У цей період відбувається складний процес «осідання» князівсько-дружинницької еліти на землі, посилення наступу на общину, формування васальних відносин у середовищі панівного класу, майнових прав різних верств тощо. Починається інтенсивне розростання боярсько-дружинницької верстви феодального суспільства, на яку спиралися місцеві князі-династи.
Старокиївська держава забезпечила розвиток у своєму складі землям-князівствам, які змогли протягом тривалого часу протидіяти тиску кочовиків, відбивати вторгнення західних феодалів. Проте вона виявилася неспроможною здійснити більш глибинну державно-політичну інтеграцію східнослов’янських племен, не кажучи вже про етнічну, наслідком якої могло бути реальне утворення за надзвичайно короткий історичний відтинок єдиної «древнерусской народности». Блискучий знавець українського середньовіччя В.Заїкин у 1920-х роках, підбиваючи підсумок давньої історії східних слов’ян, зазначав, що історичні й правничі дослідження «вже здавна суперечили гіпотезі» про їхню «національно-культурну єдність». Він робить висновок, що «в ІХ-ХІІІ ст. різні сх.-слов’янські землі жили цілком окремим державним життям, не творячи навіть федерації». Спираючись на загальну думку тогочасної історико-правничої науки, В.Заїкин наголошує, що «в політично-суспільнім устрою, в праві та, взагалі, в культурі сх.-слов’янських племен і земель були досить помітні ріжниці». При цьому вчений посилається на узагальнення відомого російського історика професора В.Сергеєвича, який, за його словами, «спростував поширений навіть і тепер погляд на Східну Слов’янщину Х-ХІІІ ст., як на єдину державу, й довів, що «единодержавие Олега, Игоря, Святослава и т.д. было мнимое»: в ті часи навіть не було федерації між сх.-слов’янськими землями; зв’язки ж, які усталювали Олег, Ігор та їхні наступники, були чисто зовнішнього характеру: це була або тимчасова особова унія (яка уривалася зі смертю того князя, що її усталив), або обов’язок платити «дань»». Існуючі в розпорядженні Києва соціально-економічні й політичні механізми, таким чином, не могли створити міцні підвалини для тривалого існування імперії Рюриковичів. Більша частина еліти — місцеве боярство насамперед — потребувало державних структур значно менших масштабів, тісніше пов’язаних із місцевими потребами, здатними більш оперативно забезпечувати йому підтримку в утвердженні домінуючого становища в суспільстві. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, уже не могла існувати. Вона розпалася на півтора десятка самостійних князівств.
Розпад старокиївського державного організму було неможливо зупинити; йшло інтенсивне утворення нових політичних центрів у відокремлених землях, де утверджувалися свої династії, викристалізовувалися нові державні утворення. Розчленування величезних ранньофеодальних імперій на кілька королівств або князівств було неминучим етапом розвитку феодального суспільства, тому феодальну роздробленість не можна трактувати як регрес, рух назад. Процес феодальної роздробленості супроводжувався не занепадом культури, а навпаки — бурхливим зростанням міст, інтенсивним формуванням нових яскравих виявів культурного життя у нових політичних центрах.
Крім зумовлених розвитком феодалізму соціально-економічних факторів у дезінтеграції Старокиївської держави важливу роль відіграв фактор етнонаціональний. Як і скрізь у Європі, в її східнослов’янському ареалі дедалі впевненіше торувала шлях тенденція до формування моноетнічних держав, що вже виразно виявляла себе у західному світі.
Україна-Русь підійшла до нового етапу свого соціально-політичного і культурного розвитку як одна з найбільш розвинених країн тогочасної Європи. Прийняття християнства, засвоєння культурних здобутків Візантії, що переживала тоді бурхливе піднесення, дало тогочасному українському суспільству могутній імпульс для швидкого соціально-політичного і духовного розвитку. Водночас Україна-Русь не була ізольована від Заходу. Вона зуміла сприйняти як візантійську релігійну і культурну традицію, так і західноєвропейські суспільно-політичні інститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя. Візантійський цезаропапізм не був тоді сприйнятий Києвом, проте ця система прищепилася у Володимиро-Суздальській землі, де вона з часом інтегрувалася в нову державну організацію, сформовану значною мірою на зразок орієнтальних деспотій.
В Україні-Русі — як і в Західній Європі — державна і церковна влади, на відміну від Візантії і згодом Московської держави, були розділені, причому кожна з них залишалась автономною в своєму розвитку.
У своєму державному житті Україна багато в чому наслідувала його європейські форми — культивування договірних відносин, обмеження монархічної влади князя, територіальну децентралізацію, близьку до федералістичних засад, самоврядування міських громад тощо. Ці тенденції суспільних відносин знайшли своє більш виразне втілення і розвиток у західних землях України, які першими обірвали державно-правний зв’язок із Києвом. Державність прийшла на галицько-волинський ґрунт, зауважує Я.Дашкевич, ще наприкінці Х ст. У ХІ — ХІІ ст. риси державного ладу цілої низки князівств-держав викристалізувалися, пройшовши «еволюцію від удільного автономізму до самостійницького індепендентизму, гарантуючи, однак, народові власну владу і власне бачення державного життя». Якісно новий імпульс розвитку українська державність отримала від часу політичної злуки Галичини і Волині (1199 р.), яка доповнилася у 1202 р. приєднанням Правобережжя з Києвом.
З утворенням об’єднаного Галицько-Волинського князівства на чолі з новим династом князем Романом Мстиславичем розпочався новий етап в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті.
Засновнику нової династії після здобуття Києва вдалося об’єднати фактично всі українські етнічні землі від Карпат і Дунаю до Дніпра (за винятком Чернігівського князівства) і стати фактично сюзереном майже всієї Русі. Це дало підстави українському історику С.Томашівському назвати Романа «творцем першої національної Української держави», яка проіснувала як окремий політичний організм до кінця ХІV ст. Могутність і авторитет цієї держави, яка дістала загальноєвропейське визнання, стали підставою для тісних політичних зв’язків із папським престолом, результатом яких була пропозиція «самодержцю усієї Русі» Роману королівської корони. Відтоді, попри те, що коронація була відхилена самим галицько-волинським володарем, він увійшов у європейську державно-політичну термінологію як Romanus rex Ruthenorum — «Роман король Русі». За час його правління в Україні-Русі відбуваються важливі модернізаційні процеси, які тісніше зв’язують Русь-Україну із західноєвропейською цивілізацією і послаблюють зв’язки з Візантією і Володимиро-Суздальською землею. Після смерті Романа титул короля Галичини й Володимирії приймає угорський король Андрій ІІ, що підтверджує королівський статус держави, створеної Романом Мстиславичем.
Галицько-Волинська держава фактично зберегла незалежність у внутрішній і зовнішній політиці й після татаро-монгольської навали. Яскравим підтвердженням цього було коронування князя Данила Галицького королівською короною в 1253 р., що стало ще одним важливим кроком України у напрямку до Європи, акцептування її суспільно-культурних цінностей. «Королівство Русь» було тоді загальноприйнятою назвою Української держави в Західній Європі для Галицько-Волинської держави. Прикметно, що від початку переговорів Данила з Романом у 1246 р. він уже титулується в папських документах королем Русі, а його князівство — королівством. Дослідники пов’язують цю обставину з тим, що Рим ще від часів Ізяслава Ярославовича, якого папа Григорій VІІ у своєму листі титулує королем русичів, застосовує і до Русі титул королівства. Більше того, висловлюється також припущення, що ще Володимир Великий був коронований Римом і саме відтоді Русь отримала статус королівства. Тому щоразу, коли папському престолу доводилося вступати у зносини з Руссю, остання титулується королівством. Вручення Данилу королівської корони означало, таким чином, визнання за ним успадкування давнього права на королівство Русь. Ось чому в листі Інокентія ІV до великого магістра Тевтонського Ордену від 22 січня 1248 р. саме Данило називається «достойним королем Руси», а Олександр Невський — лише «шляхетним мужем, князем Суздальським».
Застосування у державі Романовичів титулатури «короля», «самодержця», «господаря», а також вживання західноєвропейських королівських інсигній — королівської діадеми або корони, скіпетра, держави — свідчило про тенденцію зміцнення монархічної влади, що було притаманно в той період більшості країн Європи.
Останній суверен Галицько-Волинської держави Юрій ІІ, попри своє польське етнічне походження, вів активну протипольську політику, намагаючись повернути Люблінщину. Саме з його ініціативи з метою зміцнення суверенності держави відновлюється галицька митрополія, хоча Юрія ІІ аж ніяк не можна зарахувати до ревних прихильників православ’я. В цьому ж контексті слід розглядати користування Юрієм ІІ королівською печаткою свого діда, вживання терміна «королівство» щодо своєї держави, а також титулу «господар з Божої милості» щодо власної особи.
Убивство Юрія ІІ перервало династичне правління Романовичів, що набуло великої сили державної традиції як в очах українського суспільства, так і для іноземних держав. Із втратою династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум, заповнити який намагаються її сильні сусіди — Польща, Угорщина і Литва, які розпочали тривалу боротьбу між собою за українські землі.
До кінця ХІV ст. Галичина була в особливих відносинах із Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією Польської держави, проте була особистою власністю спочатку польського короля Казимира, а потім короля Людовика Угорського. Прикметно, що в традиції країн Західної Європи номінація Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася й після втрати нею політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл — автор «Подорожей», датованих 70-ми роками ХІV ст., — зазначає, що угорському королю поряд з іншими землями належить «велика частина королівства Русі». У 1372 р. Галичина була передана у ленне володіння родичеві Людовика — Володимирові, князю Опольському, і якийсь час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. Володислав Опольський отримав із рук Людовика Угорського сан управителя «Руського королівства».
Початок читайте «День» №№ 176-177. Продовження в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
