Продовження. Початок читайте «День», №№ 176-177, 181-182
Володислав поводився майже як суверенний володар Галичини; він мав власні інсигнії, монету і навіть вживав титул «господар Руської землі, вічний дідич і самодержавець». Однак у 1387 р., скориставшись міжусобицями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною.
Значення Галицько-Волинської держави в українській історії важко переоцінити. На думку С.Томашівського, це була «перша чисто українська політична організація», яка в часи свого найбільшого піднесення обіймала 9/10, а під кінець існування — 3/4 залюднених просторів України. Вона зберегла Україну від передчасного поневолення й асиміляції її Польщею. Разом із тим, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця держава дала змоги уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів, що стало фатальним для суспільно-культурного розвитку Володимиро-Суздальської землі. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовно-творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в наступний історичний період.
Від середини ХІІІ ст. притягальною силою для тих, хто намагався протистояти ординському пануванню, стала Литовська держава, яка почала відігравати дедалі більшу воєнно-політичну роль у Центрально-Східній Європі. До початку ХІV ст. Гедиміновичі посіли престоли основних білоруських князівств, а згодом — українських. Інтегруючись із місцевою елітою, вони швидко засвоювали мову, релігію й культуру своїх підданих і переймалися їхніми державними інтересами не меншою мірою, ніж Рюриковичі. Прикметно, що Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», демонструючи, таким чином, конституювання українсько-білоруської державної традиції. Після перемоги Ольгерда над татаро-монголами у битві на Синіх Водах (1362 р.) цей процес охопив Велику Україну.
Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель — Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини.
Литовські князі майже не змінили суспільно-політичного устрою українських земель, судово-адміністративної і господарської системи, організації війська. Місцеві князі (і Рюриковичі, й Гедиміновичі), бояри повинні були лише служити великому князю литовському і надавати йому дружину і земські ополчення. Нова державно-політична система, в якій етнічні литовські землі становили приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний і культурний розвиток народів, що увійшли до її складу, і насамперед українців та білорусів.
Попри намагання великих князів литовських час від часу проводити жорсткішу унітарну політику, протягом майже двохсот років у Великому князівстві Литовському панувала територіальна децентралізація, яка багато в чому забезпечувала збереження традиційного місцевого укладу українських земель, їх державності у поєднанні із західним вектором розвитку. В Україні на довгі роки утвердилися договірні відносини в суспільно-політичному житті, розмежування державної і церковної влади, обмеження самодержавної влади великого князя, самоврядування територій і міських громад, урахування прав і гідності особи — нехай і в обмеженому соціальному просторі.
Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке до того ж супроводжувалося культурною асиміляцією значних прошарків литовської знаті, тривалий час не перешкоджало державно-політичному буттю українців. Останнє цілком вписувалось у політичний контекст Європи, де значна кількість держав на той час ще розвивалися на династичних та універсалістичних принципах.
Протягом усього ХV ст. тривала боротьба української еліти за збереження давніх державницьких традицій, суверенітету удільних князівств. Вершиною цієї боротьби було суттєве відновлення удільної системи на значній частині території України. На Волинь повернувся Свидригайло Ольгердович, який завершив тут своє життя як повноправний володар із титулом великого князя. На Київській землі відновлюється удільне князівство (1440 р.), де утвердилася династія Олельковичів. Князь київський Олександр (Олелько), прямий нащадок Гедиміна, мав виразні наміри відродити блиск старої столиці Русі-України, що мало бути першим кроком до політичної самостійності. Претензії Олельковичів на більш високий статус, ніж просто удільне княжіння в рамках Великого князівства Литовського, знайшли свій вияв у застосуванні ними титулатури «государ і отчич київський». Олельковичі переймаються амбітними намірами стати спадкоємцями Володимира Великого і Ярослава Мудрого. В цьому зв’язку князь київський Олелько вживав активних заходів щодо відділення Київської церкви від Московської і перетворення Києва на відроджений центр східноєвропейського християнства. Він підтримав унійну ініціативу митрополита Ісидора, спрямовану на об’єднання східної і західної церков, і надав грамоту для «господина отца своего Сидора митрополита Кієвського и всея Руси». Вона підтверджувала давні права митрополита — майнові, судові й фінансові, причому Олелько посилався у грамоті на старе право київської митрополії, визначене їй в Уставі Володимира Великого і Номоканоні Ярослава Мудрого.
Після смерті Олелька на київський стіл зійшов його син — Семен Олелькович, і саме за його князювання Київ знову став столицею митрополії. Це ще більше посилило політичні позиції Київського князя. Спираючись на зрослий авторитет останнього, «руська партія», опозиційно налаштована до Казимира, великого князя литовського і короля польського, надала внесення на сеймі у Вільно щодо кандидатури Семена Олельковича на литовський великокняжий престол.
Посилення польських впливів у Великому князівстві Литовському спричинилося до серйозного послаблення позицій у ньому української аристократії. Однак втрачаючи свої юридичні права князів-володарів, княжа аристократія продовжувала чинити опір, спираючись на зрослу економічну потугу.
З ліквідацією решток удільної системи вчорашні князі-суверени одержували у власність та пожиттєве держання земельні володіння, які нерідко перевищували розміри уділів. Це створювало об’єктивне підґрунтя для живлення державницьких традицій, завжди властивих для князівської верстви.
Укладення Люблінської унії, подальше зближення Литви й Польщі прискорили процеси переходу українських князівських родин у римо-католицьку віру і часткову втрату ними національної ідентичності. Водночас відбувається процес сходження князівської верстви з української політичної сцени, а отже й остаточна втрата решток державності.
Державницькі завдання мусили виконати інші верстви. Таким чином, традиційні форми державності, які беруть свій початок від кінця ІХ ст., продовжили своє існування аж до кінця ХV ст. Естафету національного державотворення в нових історичних умовах переймає у старої феодальної еліти новий клас — козацтво.
Виникнення Запорозької Січі супроводжувалося зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувались феодальна власність на землю, кріпацтво. «В козацьких місцевостях — як наголошує В.Голобуцький — зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення для всіх інших регіонів».
На зламі ХVІ—ХVІІ століть козацтво цілком сформувалось як окремий стан, що не вкладалося в існуючу феодальну систему, й усвідомлювало своє призначення у національно-визвольній боротьбі. Козацтву вдалося адсорбувати рештки феодальної еліти, всі інші державотворчі сили й на довгі роки стати провідною силою в національно-визвольній боротьбі. Приплив до козацтва прошарків службового боярства наприкінці ХVІ ст. суттєво вплинув на формування його класового обличчя і на зміст його політичних і соціальних вимог. «Рицарський фермент», внесений у козацьке середовище представниками шляхетської верстви, пов’язані з ним прагнення козацтва до власної політичної організації дали підстави для проектів організації козацької державності.
У «протестації» українських депутатів, адресованій сейму у квітні 1621 р., козаків, «сих рицарських людей», духовенство характеризувало як продовжувачів старокиївської державності.
«Се ж бо племя славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з його покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю і по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть». Державницькі аспірації козацтва все більш виразно виявляються у діяльності гетьмана П.Сагайдачного, який постійно працював над закладенням фундаменту майбутньої держави.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
