Понад шістдесят років тому, 20 серпня 1944 року, куля енкаведиста обірвала життя великого українського патріота, лікаря, письменника і політичного мислителя Юрія Івановича Липи (1900 — 1944). На жаль, ця неординарна постать у нашій історії ще мало відома широкому українському загалові й у світі, на що вона, безумовно, заслуговує. В цій статті ми розглянемо лише одну грань його різнобічної діяльності, яка набула яскравого блиску в останні роки його короткого життя, а саме — дослідницьку працю в галузі геополітики.
Коротко про життєвий шлях. Юрія Липи. Народився 5 травня 1900 р. в Одесі в родині відомого громадського діяча-патріота, лікаря за фахом — Івана Липи. З дитинства відчував гарячу любов до рідного краю і пройнявся ідеями визвольної боротьби українського народу. Коли вибухнула революція 1917 року, він разом з батьком був у лавах тих, хто взявся за розбудову української держави, служив їй у ті буремні роки. На ці часи припадають і його перші журналістські спроби — складав листівки. Після закінчення гімназії вступив на правниче відділення Кам’янець-Подільського українського університету. Опинившись після невдачі української визвольної боротьби на еміграції в Польщі, 1922 року вступає на медичний факультет Познанського університету, який і закінчує 1929 р. як спеціаліст-терапевт. Пройшов він і військово-медичну підготовку. Потім працює асистентом у Варшавській клініці внутрішніх хвороб, стажується за кордоном, а за тим відкриває приватну практику. На початку 30-х рр. випустив кілька посібників з фітотерапії, в якій досяг значних успіхів. Книжка «Ліки під ногами!» про лікування травами і досі користується популярністю.
Відмовившись евакуюватися на Захід у 1943 р., переїжджає з родиною до Яворова, де займається лікарською практикою. Не відмовляв у допомозі й пораненим воякам УПА. І однієї ночі у серпні 1944 р. його кудись повів радянський офіцер, і з тієї подорожі він живим не повернувся. Досі невідомо, чи знали його вбивці, кого вони замордували на смерть.
Бо Юрій Липа, займаючись своїми медичними справами — навчанням, стажуванням, лікарською практикою, — зростав і формувався як громадський діяч- патріот. Людина багатогранна, він не залишав літературної творчості. Писав оповідання, вірші, публіцистичні статті, упорядковував спадщину свого батька Івана Липи. Як вказують деякі автори, ходив на лекції до Варшавської вищої школи політичних наук.
Як людина інтелектуальна, він не міг не бачити, що діялося з початку 30-х рр. у Європі. Як українця, що був небайдужим до долі своєї вітчизни, його це турбувало та хвилювало. І, справді, міжвоєнна Європа стала свідком фундаментальних змін у своєму геополітичному просторі й у світі в цілому. В Італії поступово вибудовувався заснований на лівій фразеології фашизм із особистим культом Муссоліні й експансіоністськими силкуваннями. Йшлося ні багато ні мало про створення нової Великої Римської імперії, завоювання всіх берегів Середземного моря.
У Центральній Європі, у промислово високорозвиненій країні — Німеччині — влада опинилася в руках нацистів, які не приховували свого бажання утвердити «новий порядок в Європі», побудувати «тисячолітній Райх», у якому не-німцям призначалася роль дешевої робочої сили. Німецькі нацисти взяли на озброєння дві «теорії» для виправдання свого тоталітарного режиму сваволі й міжнародного розбою. На перше місце висувалося псевдонаукове твердження про нерівність людських рас — за винятком «раси панів» — арійців, якими вони вважали тільки германців, усі інші проголошувалися неповноцінними, що мали їм служити. Крім євреїв і циган, до неповноцінних залічувалися також слов’яни. Слов’ян Гітлер ненавидів за те, що, як він вважав, з їхньої вини розпалася Австро-Угорська імперія, і це прирекло німецько-австрійську коаліцію на поразку в Першій світовій війні.
Для виправдання політики агресії й анексій щодо сусідніх держав використовували закони нової науки — геополітики, представники якої доводили, що зовнішню політику держав визначають їхні природні умови, географічні фактори. У неабсолютизованому вигляді ця наука, на наш погляд, цілком придатна для визначення й аналізу зовнішньополітичного курсу будь-якої держави: її закони, як вони були визначені її класиками, мають цілком об’єктивний характер. Даремно радянські ідеологи, назвавши геополітику «фашистською наукою», відкинули й її напрацювання, а взяли на озброєння одні ідеологічні марксистські стереотипи. Нацистські верховоди схопилися за так звану теорію «Lebensraum», тобто «життєвого простору», якого нібито не вистачає німецькому народові, бо переможці — країни Антанти — відібрали у нього всі колонії. А це, мовляв, дає Німеччині право загарбувати території інших народів, насамперед, слов’ян. На Захід тиснути нацисти спочатку боялися.
На Сході Європи поступово посилювався ще один тоталітарний монстр — СРСР, що виповз із більшовицького перевороту 1917 року. Під його владою перебувала більша частина українського народу, що став жертвою голодомору, розкуркулювання, чисток, винищення національної інтелігенції. Тоталітарний режим Москви, як і нацистський, не віщував нічого доброго українцям — ослабленій, розірваній на шматки між чотирма чужими країнами, бездержавній нації.
Юрій Липа не міг не замислитися над долею України, яка опинилася на історичному роздоріжжі, й не було видно шляху, який би її вивів на широке поле свободи і поступу. Безперечно, він знав про діяльність ОУН і, мабуть, бачив, як людина аналітичного розуму, всю безпідставність надій на допомогу Україні з боку Райху, хоч той і вів підривну діяльність проти Польщі і на той час нібито протистояв більшовицькій Росії. Забігаючи наперед, скажемо, що Ю. Липа не помилявся: події навколо Карпатської України, а потім і сумнозвісний «пакт Молотова — Ріббентропа» розвіяли останні ілюзії в багатьох українців. Доповнила картину, але вже пізніше, реакція нацистської Німеччини на факт цілком лояльного проголошення самостійної України у Львові 30 червня 1941 р.
А у середині 30-х рр. Ю. Липі стало ясно, що зудар двох тоталітарних гегемоністських режимів при будь-чиїй перемозі волі Україні не принесе, вона може стати тільки ареною руйнувань і людських трагедій. Чужої допомоги очікувати даремно.
Порятунок може прийти тільки із середини, від самих себе, від мобілізації всіх сил, насамперед, духовних, щоб вижити і перемогти. Для цього треба, вважав він, пізнати самих себе, своє «Я», своє минуле, глибини духовності, щоб випростатися і скинути комплекс меншовартості. Мабуть, йому пригадувалися слова І. Франка з «Прологу» до поеми «Мойсей»:
Невже тобі на таблицях
залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
........................................................
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
В усякому разі, таким духом пронизано його книжку, названу «Призначення України», що вийшла 1938 року у Львові. Епіграфом до першої частини взяв він слова англійського письменника Ред’ярда Кіплінга: «Нації проходять, і по них нема й сліду, та історія дає нам нагу причину цього, просту й єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були приготовані».
Ця праця Ю. Липи вийшла у книжковій формі у Нью-Йорку (1953) та передрукована у Львові 1992 року, але, як здається, знайшла небагато поціновувачів і вдумливих послідовників висловлених у ній ідей. Бо, справді, в період «націєтворення» та «державотворення», який ми нібито всі переживаємо, така лектура при всіх її цілком зрозумілих, беручи до уваги час її написання, недоліках, мала б бути обов’язковою для всіх політиків і політологів, та й вищого керівництва держави.
Причина такої відсутності уваги до цього справді унікального твору Ю. Липи полягала, як на нашу думку, в одних — від неприйняття його ідей, в інших — можливо, в складності положень, висунутих автором, а в деяких — у незвичайності вживаної ним термінології. Бо ж слід пам’ятати роки, коли він писав цю книжку та й інші, пізніші, трактати. Наприклад, він оперує словом «раса» — пише: «українська раса». Побачиш і відразу стає не по собі! Та має він на увазі не расу в антропологічному розумінні, а звичне нам сьогодні слово «етнос» чи «нація», залежно від історичної епохи, до якої воно належало. Не менше здивування може викликати слово «імперія», яке вживав Ю. Липа й ще деякі українські автори того періоду стосовно України чи Київської Русі. Дійсно, така термінологія може збити з пантелику непризвичаєного читача. Здається інколи, якби можна було «транспонувати» його текст із використанням теперішньої термінології, все стало б на свої місця. І сама назва книжки «Призначення України» для нас, сучасних, звучить ніби месіанський трактат. Ми, нинішні українці, так далеко не заходимо у своєму думанні. А він пішов... Бо побачив прірву, перед якою стояла Україна. Він вказує, що українці, насамперед, мають самоідентифікуватися як народ, причому великий народ, який по праву займає своє місце на землі, має свою власну та славну історію. Тільки після цього інші народи зможуть ідентифікувати українців і не плутати їх з іншими народами, що має місце, на жаль, і досі.
Із його праці випливає, що українці мають орієнтуватися на свої власні сили і ресурси, для чого треба самим для себе відкрити свої можливості — як матеріальні, так і духовні. Все це, вважає Ю. Липа, допоможе перебороти комплекс меншовартості. Автор вірить у це, бо переконаний, що в глибинах українського етносу таїться велика сила. При цьому він посилається і на трипільську культуру, і на вияви еллінізму, і на «апостольські традиції Києва». Важливе значення для нього має те, й він це не раз підкреслює, що українці є нацією «органічною», яка виникла й укоренилася на своїй власній території, а не є «совєцькою мішаниною» чи «американським конгломератом». Вона має традиції та «відпорність». Слід відзначити, що Ю. Липа виступає критиком тоталітаризму, для нього це — «пониження чужого», «стиль маршових колон», «диктат» (як характер і засіб керування в СРСР), розвінчує якраз тоді вихвалювану кон’юнктурну яфетичну «теорію» академіка Марра. Про це він пише: «... «нова совітська мова» зістанеться не більше як зразком тюремної говірки (арго) велетенської тюрми СРСР. І більш, мабуть, нічого не залишить совітський чудодій Марр по своїй розпачливій і нахабній спробі (тобто спробі творити совєтську мову — Ю. К. ). І це буде ще одним доказом безсилості совітської механічності».
Розглядає він і географічне положення України з погляду вчення класичної геополітики, відзначає роль морських шляхів, рік, засобів сполучення по суходолу і по морю, а також повітряних шляхів. При цьому відзначає важливість території України як транзиту для розвитку торговельних зв’язків з Близьким і Середнім Сходом. «Українські землі не є ніякою закутиною. Під оглядом торговельним і геополітичним — це одна з найвагоміших земель світу. Це значіння України тільки зросте в сучасному.
Бачимо, що Україна від початку існування осілого в ній населення аж донині була краєм, завжди зв’язаним з великими торговельними магістралями. В будучині треба сподіватися скорше збільшення її значіння серед видатних геополітичних одностей світу», — так завершує Ю. Липа другий розділ своєї книги.
Хоч і виступає він, відштовхуючись від розробленої на Заході геополітичної теорії, все ж український мислитель не сліпо йде за західними авторитетами. Третю частину книжки він розпочинає словами (увага до термінів!): «Дивно було б і небезпечно трактувати призначення краю як витвір виключно землі й географічних умовин. Багато може вплинути оточення на поводження якоїсь людської збірноти, але все ж людина не рослина, що її формує земля й підсоння. Шляхи комунікаційні й торговельні шляхи багато значать для розвою народу чи раси, але це ще не все. Самою географічною конечністю не можна окреслити перспектив історії. Історичні напрямні не випливають безпосередньо з середовища».
Далі він досліджує те, що ми сьогодні назвали б «ментальністю», намагається визначити етнопсихологію українців, показати, як вона складалася (з яких елементів «первнів» — у нього) і в якій мірі. Звичайно, не всі його зауваження витримали б співставлення із сучасною наукою, але важливо те, що він високо оцінює характер українців, їхню пов’язаність із землею, розуміння «дому», «хати» як батьківщини, зрештою, здоровий консерватизм. На його думку, «бацила пораженства» проникла в українську духовність зовсім недавно, автор закликає якнайшвидше її позбутися. Ю. Липа засуджує та відкидає всі, як він вважає, накинені українцям ідеї: слов’янофільство, російський соціалізм, комунізм, євразійство та ін.; треба, на його думку, породжувати свої, українські, «генеральні ідеї», для чого треба сягати до глибин українського духу. Це стосується й ідей історії. Він пише: «... коли для здобуття одності з недавньою історією не треба посередників, то для одності з давніми віками треба істориків із суцільними переживаннями історії. Тоді виросте велика історія. Лишень треба визволитись. Треба визволитися від змови істориків. Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви в українському житті, але річ незмірно тяжча дослідити, хто і як, чому і де затроїв українців чужим історизмом». Він вважав нищення самобутності українців, зокрема Москвою, знищенням народу. Закликав до єдності, солідарності, ставати самими собою, відкидати всяке «обезличення», бо ж у нас одна «будучина».
Ніде в його працях, в «Призначенні...» теж, немає жодних проявів релігійної нетерпимості, поділу на «папіжників» і православних, він віддавав належну шану митрополитові Андрію Шептицькому.
Вже в цій, у багато чому історіософській праці, при завершенні він висловлює свої геополітичні погляди. Заявляє, що вісь Схід — Захід є найшкідливішою для українців, бо, рухаючись на Схід через Росію, ми відриваємося від своєї бази і станемо тільки попихачами для сильніших. Він вважає, що «тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель», і тому «геополітично беручи, для української державності потрібні є принаймні Чорне море і верхів’я Дніпра, в усякому разі, завжди південно-північна вісь». Це є не що інше, як «Шлях із варяг в греки». Значення його добре розуміють у Москві, й тому спроби української дипломатії вибудувати Чорноморсько-Балтійську структуру співробітництва ніяк не може реалізуватися. Зате Росія вже розробляє явно конкурентний проект використання транзитних шляхів через Волгу і Каспій. У 2002 р. у Москві було проведено російсько-іранський Міжнародний науковий симпозіум «Діалог цивілізацій: історичний досвід і перспективи ХХI століття», який, між іншим, закликав сформувати Міжнародний транспортний коридор Північ — Південь, відродити «Великий волзький шлях», створити новий туристичний напрям «Шлях із варягів у перси».
Закінчення читайте на наступній сторінці «Історія та «Я»
