Нещодавно у Фастові (Київська область) у присутності численного духовенства, чернецтва та представників місцевої влади було урочисто освячено римо-католицький храм Воздвиження Святого хреста Господнього. Історія фастівського католицького храму сягає ХVI століття — відомо, що перший храм збудував тут ще 1593 року католицький Київський єпископ Йосип Верещинський. Саме про цю людину — активного церковного та громадського діяча свого часу, публіциста, який зайняв певне місце в історії України, а також у роботах багатьох істориків (і не тільки українських) піде сьогодні мова. Намагатимемося сприймати його не за мірками нашого часу, а тієї доби, тих обставин, за яких він жив.
Йосип Верещинський — шляхтич українського роду. Він народився 1533 року в Холмській землі, недалеко від міста Збаража у родинній маєтності Верещин — на території, яка була частиною Польщі. Батько Йосипа Андрій став першим католиком у давньому православному роді Верещинських. У родині матері Андрія православ’я та католицизм уже тоді перемішалися — один із його вуйків був ксьондзом, а другий — православним єпископом. І коли народився Андрій, то православний дядько-єпископ хотів був охрестити його у «грецькій вірі», та спритнішим виявився дядько-католик — він встиг першим охрестити дитину по-католицькі. Як писав пізніше Йосип Верещинський, родичі його батька Андрія були вельми незадоволені тим, що той став «бісовим ляхом», але тоді це ще не призводило до драматичних сімейних розколів (до страшного «Я тебе породив, я тебе і вб’ю» ще не дійшло).
Тож вийшло, що Йосип Верещинський народився в українській католицькій родині — «на розраду світа християнського і на ганьбу поганську», як він сам «скромно» писав пізніше. Здобув духовну освіту та став католицьким священиком, а 1581 року — ігуменом нечисленного, але заможного католицького монастиря у Сецехові над Віслою.
Якби Йосип Верещинський мав інший характер, а також жив у іншу добу, він би, скоріше за все, залишився одним із тих безликих людей минулого, якими не займається історія. Але Верещинський жив і працював у яскравому ХVI столітті — в бурхливі часи європейської Реформації та Контрреформації, великої пошани до освіти та мистецтв, розквіту книгодрукування, запеклих диспутів і публіцистики (якщо вжити сучасне слово), становлення Речі Посполитої, формування українського козацтва, а також розколу українського православ’я (утворення Унійної церкви). А щодо характеру нашого героя, то за своєю природою він аж ніяк не був призначений для тихого монастирського життя, обмеженого виконанням своїх пастирських обов’язків та спілкуванням виключно з ченцями та паствою. Так, наприклад, щойно Верещинський став ігуменом Сецехівського монастиря, він, несподівано не тільки для всіх, але й для себе, захопився військовою справою. Монастир було обнесено мурами, укріплено гарматами: ігумен перетворив його на фортецю за всіма правилами оборонного мистецтва (це був тільки початок).
Подібно до багатьох інших освічених людей того часу, Верещинський невтомно та щедро підтримував науки та мистецтва, був меценатом юридичного факультету Ягеллонського університету в Кракові, допомагав талановитим літераторам. А згодом і сам почав займатися публіцистичною діяльністю, присвяченою, головним чином, державно-політичним проблемам свого часу. Серед його праць чимало також творів дидактично-християнського спрямування (наприклад, «Наука доброго життя кожного християнського короля»), проповіді, в яких він не без гумору описує людські гріхи тощо. Але про це трохи нижче.
Усе це, зрештою, привернуло до скромного ігумена як суспільну, так і церковну увагу. І 1589 року Верещинського було висвячено на єпископа й призначено на Київську кафедру. Це автоматично зробило його також сенатором Речі Посполитої — Київський єпископ отримав трибуну, з якої міг звертатися до найвпливовіших особистостей Речі Посполитої. Історики вважають, що Верещинський вельми швидко вивчив та оцінив ситуацію, в якій опинилися козаки, а також політику щодо них польського уряду. Чимало інформації він отримав від одного із ватажків козацтва того часу — поляка Яна Оришовського, якому вдавалося іноді примиряти інтереси Корони й козаків. І коли розпочалося одне з перших великих козацьких повстань кінця ХVI ст. під проводом Косинського, Верещинський, на відміну від переважної більшості шляхти, часто розумів і навіть виправдовував дії повстанців. Тим більше, що був абсолютно впевнений у тому, що козаки були вкрай потрібні Речі Посполитій для оборони від татарської орди. На його думку, як козаки, так і татари були небезпекою для Речі Посполитої, але врятувати громадянський спокій країни можна було тільки за допомогою козаків.
Верещинський добре проаналізував цю ситуацію та раз й назавжди вирішив, що уряд має поводися із козаками вельми обережно. За будь-яких умов. Як відомо, політика уряду Речі Посполитої була зовсім іншою, а саме — про козаків згадували, з ними рахувалися і їм сплачували зароблене у війнах тільки у випадках воєнної небезпеки для Речі Посполитої. Тобто навали кримських татар чи військ турецького султана. Саме так трапилося 1594 року, коли треба було захищати країну від стотисячної Кримської орди. Тоді нехіть до спілкування з козаками вмить змінилася пошуками контактів із козацькими ватажками. За цих обставин гетьман Жолкевський знову використав лояльного до козаків Київського єпископа. Цікаво, що Верещинський зразу почав запекло «торгуватися» з гетьманом Жолкевським, намагаючись забезпечити козакам якнайвищу платню. Справу примирення він провадив вельми активно, навіть запропонував свою участь в організації козацького війська, й постійно говорив про те, «що люд украйний в бою з ворогом готовий і горло покласти».
Траплялося також, що вже далеко не молодий (особливо за мірками того часу) Київський єпископ разом із козаками та загонами кварцяного польського війська ганявся степами за татарами (наш герой мав натуру діяльну, вразливу, енергійну й зовсім не клерикальну, а скоріше — козацьку. Дарма, мабуть охрестив його католицький, а не православний вуйко).
На основі власного досвіду та контактів із козаками Йосип Верещинський розробив теорію вирішення козацької проблеми, яка вельми перепліталася з проблемою безпеки — захисту від набігів степовиків усієї Речі Посполитої, включно з Києвом. Свої думки він виклав у кількох працях, таких, наприклад, як «Спосіб заселення нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства від будь-якої небезпеки без обтяження його величності короля і без витрат для корони польської, пояснений панам послам майбутнього краківського сейму» та ін.
Але Верещинському йшлося не тільки про нагальну потребу посилити укріплення Києва, але й про заснування в Україні, в Києві рицарсько-козацьких шкіл. Ця ідея привела автора до іншої — до масштабного проекту створення Великого руського князівства у складі Речі Посполитої (Праця «Вірний шлях до більш швидкого і легкого заселення пустель в руських областях Польського королівства, рівно як і до більш розумного захисту всієї пограничної країни від неприятелів Святого хреста»). Велике руське князівство Верещинського мало стати третьою — нарівні з Польщею та Литвою — рівноправною складовою Речі Посполитої (подібний проект був майже через 100 років розроблений Виговським та Немиричем).
Така думка народжувалася не тільки в голові Київського єпископа. Бо, попри покатоличення багатьох впливових українських родин давньоруського походження, деякі їхні представники, контролюючі українську й білоруську частини Речі Посполитої, мріяли про відтворення — хоча б частково — київської державності. Ці ідеї, однак, залишилися на рівні утопії, тим більше, що для козацтва вони були повністю чужі (козацтво тих часів не пам’ятало про Київську Русь).
Не отримавши схвалення своїх ідей і намагаючись знайти якийсь інший вихід для захисту «матки-вітчизни», Київський єпископ навіть надіслав листа турецькому султану Магомету III, красномовно переконуючи його… прийняти християнство, хреститися! Через цей лист деякі історики вважають шановного Йосипа Верещинского недалекоглядним і наївним, як дитина.
Ще один, скажемо без перебільшення, зухвалий проект невгамовного Йосипа Верещинського також стосувався можливих способів назавжди позбавитися набігів мусульман (кримської орди та військ Османської імперії). На цей раз ішлося про організацію всехристиянського хрестового походу, в якому, на думку автора проекту, мали взяти участь всі християнські держави Європи, незалежно від конфесій — католики, протестанти та православні (хоча Верещинський не поважав Московського царя). За своїм звичаєм, Київський єпископ написав листи багатьом європейським правителям, зокрема Німецькому імператору, королю Речі Посполитої та Московському царю. Усім цим достойникам Верещинський написав листи-запрошення до хрестового походу, в яких дав докладні рекомендації щодо стратегії, тактики, чисельності війська, озброєння та припасів. (Як засвідчила подальша історія, ця ідея Верещинського не була аж такою фантастичною). Ідеї, пов’язані з хрестовим походом, Верещинський виклав у творах «Будильник або про початок священної війни проти турків та татар як головних ворогів всіх християнських народів», «Ранішня зоря для цісаря всіх християн, для короля Польщі, також для світлішого великого князя Московського, про початок загальними силами війни проти турків і татар» та ін.
Загалом складається враження, що Київський єпископ ставив духовні обов’язки не на перше місце у своїй бурхливій діяльності: він був вельми зайнятий проектами союзу європейських держав для боротьби з турками, заснуванням лицарського козацького ордена на лівому березі Дніпра, полагодженням стосунків між козацтвом та Короною, складанням публіцистичних брошур, а також об’ємним листуванням «з усім світом». І на краще, бо козацький ватажок Ян Оришовський згадує, наприклад, про намір єпископа Йосипа перетворити на католицький кафедральний собор древній храм святої Софії. На щастя, у Верещинського не вистачило часу на те, аби так чи інакше займатися у Києві кафедральним храмом (його наступник єпископ Кшиштоф Казимирський застав у Києві той же самий дерев’яний домініканський костьол, який там стояв і до Верещинського).
Своєю єпископською резиденцією Верещинський зробив Фастів — маєтність, що перейшла до католицьких єпископів 1560 року. Тут він із великим смаком і знанням справи вибудував укріплений замок, поставив костьол (про який говориться на початку цього матеріалу) і, звичайно ж, обладнав гарну друкарню. Фастів було перейменовано (як виявилося, ненадовго) у «Новий Верещин» — на згадку про родинне гніздо Київського єпископа Йосипа Верещинського. Помер Йосип Верещинський 1599 року.
У матеріалі використані наукові розвідки вчених- істориків Н. Яковенко, А. Стороженка, П. Саса
