Офіційна радянська історіографія розглядає битву під Курськом як одну з найважливіших битв у ході Великої Вітчизняної війни. Безсумнівно, вона зіграла свою роль у загальній зміні обстановки на користь країн антигітлерівської коаліції.
Радянська пропаганда завжди підкреслювала вирішальне значення радянсько-німецького фронту. Загалом це правильно. Проте з цього не випливає, що можна принижувати значення внеску наших союзників у спільну справу. Під час Сталінградської битви німецько-фашистським військам та їхнім італійським союзникам було завдано важкого удару в Північній Африці. У листопаді 1942 р. союзники розгорнули потужний наступ у Єгипті та Тунісі, внаслідок якого противника було розгромлено, в полон потрапило понад 250 тисяч його солдатів і офіцерів. На завершальному етапі Сталінградської операції за наказом Гітлера п’ять дивізій з угрупування «Дон», яке мала деблокувати оточену 6-ту армію Паулюса, було перекинуто в Італію та на Балкани, що ослабило наступальний порив угрупування. У розпал Курської битви значні сили з групи армій «Центр» було відправлено до Італії, щоб допомогти німецькому угрупуванню в північній частині цієї країни відбити наступ англо-американських військ і запобігти їхньому виходу до Австрії та південної Німеччини.
ПЛАНИ І РЕАЛЬНІСТЬ
Військово-стратегічна і політична криза 1943 р. примусила німецьке командування ретельніше і тверезіше оцінити свої можливості на майбутню літню кампанію. Незважаючи на тактичний успіх німецьких військ у ході битви за Харків узимку-навесні 1943 р., загальна ситуація не провіщала нічого хорошого. Не виправдалися сподівання запобігти за допомогою Японії активній участі США в бойових діях у Європі й Африці. Як перед радянським, так і перед німецьким командуванням постало сакраментальне питання: оборона чи наступ. Як писав фельдмаршал Еріх Манштейн, Гітлер довго вагався. Генерали переконували його перейти до рухомої оборони, скоротивши для цього лінію фронту й ущільнивши тим самим бойові порядки. Генерал-полковник Гейнц Гудеріан писав, що на нараді 10 травня він переконував Гітлера відмовитися від плану наступу на Курськ. Гітлер відповів, що коли він думає про цей наступ, то відчуває сильний біль у животі.
Радянське командування вирішувало не менш складне завдання. У принципі на цій ділянці радянсько-німецького фронту Червона Армія мала перевагу практично за всіма показниками: 2,1:1 за особистим складом, 3,1:1 за артилерією, 1,9:1 за танками та самохідними знаряддями та 1,5:1 за бойовими літаками. Хоч якісний склад озброєння у німців був кращий. У липні вермахт отримав нові «Тигри» і «Пантери», які перевершували радянські танки. Також нові німецькі літаки «ФВ-190А» і «Хе-129» забезпечили якісну перевагу в авіації.
Коли став вимальовуватися задум німецького командування, почали надходити пропозиції від командуючих фронтів. Генерал Микола Ватутін, який командував 1943 року Воронезьким фронтом, був прибічником превентивного радянського наступу. Пропонувалося сконцентрувати зусилля на південь від Курська в напрямку Харкова та Дніпропетровська, а потім Кременчука та Херсона. За сприятливих умов війська могли б досягнути меридіана Черкаси—Миколаїв. При цьому вирішувалися два найважливіші стратегічні завдання: розсікалося угрупування німецьких військ «Південь» і оточувалися війська противника на Таманському півострові й у Криму. Одночасно створювалася загроза балканським сателітам Німеччини. Нафтові промисли Плоєшті опинялися в зоні досяжності й радянської авіації. Ватутін пропонував почати наступ у травні, оскільки в цей період німецькі війська перебували у стадії розгортання, на марші, й їм складно було відбивати радянський наступ. Приблизно такої самої думки дотримувалися командуючий Степовим (Резервним) фронтом маршал Іван Конєв і командуючий Центральним фронтом Костянтин Рокоссовський.
Їхніми пропозиціями знехтували. Керівництво країни і збройних сил відчувало паралізуючий страх перед великомасштабним наступом після жорсткого удару в районі Харкова в лютому—березні. Було прийнято рішення про навмисну оборону, в ході якої передбачається знесилити противника і потім перейти в наступ. При цьому, на відміну від пропозиції Ватутіна, як писав у своїх мемуарах генерал Семен Штеменко, було обрано центральний напрям наступу на Харків, Полтаву, Київ. План наступу, схвалений Сталіним, наближав радянські війська до німецьких і польських кордонів. Причиною того, чому Сталін віддав перевагу центральному варіанту наступу, а не південному, було політичне значення Києва, який він з міркувань престижу намагався до останнього утримати в 1941 р., навіть ціною загибелі цілого фронту. В зовнішньополітичному плані найважливішими ставали польські проблеми. Ними серед союзників пролягла перша лінія розділу. Наближення до польського кордону стало надзвичайно важливою справою. Заради цього варто було навіть дещо відкласти звільнення окупованої території та скорочення строків війни. У результаті Таманське угрупування противника було розгромлено лише у жовтні—листопаді 1943 р., а Крим було звільнено у травні 1944. За планом Ватутіна це сталося б у вересні відразу після завершення битви під Курськом. Втрачені два місяці навесні 1943 р. коштували нам зайвих восьми місяців надзвичайно важкої війни.
Незважаючи на вибудувану жорстку систему оборони та відсутність у противника трикратної переваги в живій силі й техніці, результати оборонного періоду Курської битви були досить драматичними. Всупереч канонам втрати тих, хто оборонявся, були значно більшими, ніж тих, хто наступав. За підрахунками відомого російського історика Бориса Соколова, за весь час битви радянські втрати сягнули приблизно 1 677 000 убитих, полонених, поранених і хворих, німецькі — 360 000. Співвідношення 4,6:1 на користь вермахту. Причин такого становища досить багато. Воювати влітку 1943 р. Червона Армія ще не навчилася. Причому всі — від солдата до генерала й маршала. Не навчилися правильно планувати і реалізовувати свої плани. У результаті оборонялися тоді, коли треба було наступати. А наступати почали тоді, коли противник опам’ятався і вільно маневрував своїми резервами. На відміну від Сталінграда, під Курськом не було оточення, противника просто виштовхували з великими для себе втратами. Невипадково в результаті однієї з найкривавіших битв Великої Вітчизняної звання Героя Радянського Союзу отримали всього 180 осіб. Для порівняння: за форсування Дніпра 2438 осіб було вдостоєно високого звання у жовтні 1943 р.
ПЕРЕМОГА ПІД ПРОХОРІВКОЮ?
На південному фасі Курської дуги відбувалися найбільші танкові битви. Про одну з них багато розповідали, ставили кінофільми, писали і друкували книги. Йдеться про зустрічну битву танкістів 5-ї гвардійської танкової армії (ТА) під командуванням генерал-лейтенанта Павла Ротмістрова з одного боку та 2-го танкового корпусу СС обергрупенфюрера Пауля Хауссера — з іншого. В нашій історіографії цей бій однозначно трактується як безперечна перемога радянських військ. Але це вже потім, після битви. А в ті спекотні дні й ночі те, що відбувалося, виглядало зовсім інакше.
У донесенні 00219, підписаному о 24.00 12 липня 1943 р. командуючий Воронезьким фронтом Микола Ватутін, роблячи, як і належить, висновки з обстановки, що склалася, докладає Сталіну: «...13 липня слід чекати продовження активних дій противника на прохорівському та корочанському напрямах». Якщо генерал Ватутін як і раніше чекає від німців продовження атак на прохорівському напрямі 13 липня, — отже, завдані напередодні контрудари радянських військ на цій ділянці фронту ніяк не можна характеризувати як великий успіх оперативного значення. У кінці донесення Микола Ватутін докладає Верховному про план дій військ фронту на 13 липня 1943 р.: «...частинами 5-ї гв. і 69-ї армій ліквідувати групи противника, що прорвалися в районі Веселий, Риндінка та Ржавець, війська центру й лівого крила фронту продовжують наступ із попереднім завданням». Але якщо завдання «попереднє», то це означає, що напередодні виконати його не вдалося.
Командуючий Степовим фронтом генерал-полковник Іван Конєв 13 липня 1943 р. наступного дня після «звитяжної зустрічної танкової битви» був настільки занепокоєний станом справ у сусідів, що направив Верховному головнокомандуючому пропозиції щодо розгрому угрупування противника, що прорвалося на Обоянському напрямі «...у зв’язку з обстановкою, що створилася на Воронезькому фронті». Іван Конєв, по суті, пропонує термінову допомогу переможцям. Якщо сусідній фронт занепокоєний ситуацією, що складається у смузі дій військ генерала Ватутіна, то цілком очевидно, що йдеться не про великі успіхи, а про вкрай серйозне становище.
Про битву під Прохорівкою дуже скупо пишуть німецькі воєначальники. Знаменита битва не отримала належного відображення в бойових і оперативних документах німецької групи армій «Південь». І це за німецької акуратності й точності! Про неї досить скупо говорить у своїх спогадах фельдмаршал Манштейн і зовсім не згадує генерал Меллентін. Хоч обидва досить повно описують і набагато менш масштабні битви, серед них — і ті, в яких німці зазнали поразки. Вочевидь, противник битву під Прохорівкою не вважав своєю поразкою. Результат битви під Курськом було визначено зовсім іншими подіями й обставинами.
Сталін не був високої думки про дії армії Ротмістрова. У якусь мить він навіть хотів віддати його під суд за великі втрати, але брак командних кадрів врятував танкового командира. День 12 липня 1943 р. був таким самим, як і решта на тій найважчій війні. Міф про перемогу під Прохорівкою створили набагато пізніше. І не фронтовики, а ті, хто був у безпеці в далекому тилу за їхніми спинами.
НАРОДЖЕННЯ ЛЕГЕНДИ
Перед Курською битвою радянське командування не зовсім вірно визначило напрям головного удару противника. Передбачалося, що німці завдаватимуть головного удару проти військ Центрального фронту. Ось чому його оборона була посилена всіма можливими способами і засобами. Насправді основний удар довівся на південний фас Курської дуги, що поставило наші війська і командування в доволі складне становище. Лише безперервне перекидання резервів і не завжди правильно сплановані та з великими втратами контрудари дали можливість утримати фронт і не дозволити німецьким танковим об’єднанням прорватися в наші оперативні тили. Битва була наполегливою з обох сторін. Німці також (за їхніми поняттями) зазнали великих втрат, і до 10—11 липня в битві настала криза. До того ж німецьке командування мало зважати на загальне погіршення військово-стратегічної ситуації на інших фронтах. У ніч на 18 липня танковий корпус СС було відведено від Прохорівки, маючи у своєму складі 203 справних танків, включаючи 23 «Тигра» та 75 САУ, і відправлено до Італії. Зі складу групи фельдмаршала Клюгге три моторизовані дивізії також було відправлено на Апеннінський півострів.
Результати першої фази битви на Курській дузі вельми розчаровували. За рішенням Верховного головнокомандуючого була створена комісія під головуванням Георгія Маленкова для розслідування причин великих втрат, яких зазнала 5-та гв. ТА під Прохорівкою. У звіті комісії, представленому Йосипу Сталіну в серпні 1943 року, бойові дії радянських військ 12 липня під Прохорівкою названо зразком невдало проведеної операції.
Чому ж результати звичайного і не зовсім вдалого бою були визнані перемогою і «зразком радянського оперативного мистецтва»? Микита Хрущов, який дав вказівку наприкінці 50-х років минулого століття писати багатотомну історію війни, був членом Воєнної ради Воронезького фронту. Радянські історики змушені були шукати підтвердження партійного впливу на хід війни. У тому числі й персонального. До того ж на аналогічних хрущовському постах на північному фасі дуги в липні 1943 року були Микола Булганін (Західний фронт) і Лев Мехліс (Брянський фронт). 12 липня 1943 р. ці фронти під командуванням генерала-полковника Василя Соколовського і генерала-полковника Маркіяна Попова почали стратегічну наступальну операцію «Кутузов», ударивши по 2-й танковій армії німців. Першого ж дня наступу німецька оборона була прорвана на трьох ділянках від 10 до 16 км по фронту і завглибшки до 4—9 км. Саме тому день 12 липня по праву може вважатися переломним у ході Курської битви. Того ж дня припинилося просування німецької 9-ї армії проти Центрального фронту Рокоссовського. Та дії на північному фасі Курської дуги до 13 липня координував Георгій Жуков — а у жовтні 1957 року Хрущов зняв його з державних і партійних постів — міністра оборони і члена Президії ЦК КПРС. Трохи пізніше, в березні 1958 р., з постів Голови Ради Міністрів СРСР і члена Президії ЦК КПРС було знято й Булганіна. Натомість Мехліс, хоч і помер 1953 року, також був одним з активних діячів за часів культу особи Сталіна.
І, напевно, тому на догоду Микиті Хрущову переломний день 12 липня стали пов’язувати не з дійсними успіхами на північному фасі Курської дуги, а з Прохорівською битвою, яку було запропоновано вважати увінчаною перемогою Червоної армії, попри те, що саме на цій ділянці німці продовжували наступати і після 12 липня. Однак цей наступ військ Манштейна вже не мав стратегічної мети, таким чином, на південному фасі він лише спробував завдати якомога більших втрат радянським військам, щоб відвести свої сили на вигідні для оборони позиції, вивільнивши частину військ для інших ділянок фронту. Це завдання переважно було ним виконано.
Радянське командування в битві під Курськом діяло шаблонно. Удари завдавалися не у фланг, а в лоб. Противника не оточували, а витісняли. Німецьке командування досить успішно маневрувало військами внутрішніми оперативними шляхами. І навіть зменшення чисельності німецьких військ через відправку кількох дивізій до Італії, на Балкани та до Франції, не було помічене радянським командуванням і не було ним використане. На південному фланзі Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція «Румянцев» на південному фасі Курської дуги почалася лише 3 серпня 1943 року.
Перелом у битві на вогняній дузі стався лише після початку наступу військ Західного і Брянського фронтів на орловському напрямі. Водночас почали наступальні операції в районі Сталіно (Донецьк) і Краматорська війська Південного і Південно-Західного фронтів. Відбити одночасні удари на багатьох напрямках, віддалених один від одного на тисячі кілометрів, німецьке командування було не в змозі й почало відступати.
До кінця липня війська трьох фронтів охопили орловське угрупування противника з півночі, сходу та півдня. Німецько-фашистське командування, аби запобігти загрозі оточення, 30 липня почало відведення всіх своїх військ з орловського плацдарму. Радянські війська перейшли до переслідування. Вранці 4 серпня війська лівого крила Брянського фронту ввірвалися до Орла й до ранку 5 серпня звільнили його. Цього ж дня було звільнено військами Степового фронту Бєлгород. Зі звільненням цих міст з’явилася можливість оточити війська противника на бєлгородсько-харківському плацдармі. Однак вона реалізована не була. Противник наполегливо оборонявся і не допустив оточення своїх військ. У ніч на 23 серпня об’єднання 69-ї та 7-ї гвардійських армій захопили Харків. Саме ця дата вважається завершенням битви під Курськом.
Незважаючи на великі втрати, до осені 1943 р. Червона Армія завершила корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни. Розтягнута безліччю фронтів, німецька армія вже не могла почати і розвивати стратегічний наступ. Тепер напрямок подальшого наступу визначався не стільки військовими, скільки політичними завданнями, що вирішувалися в ході війни.
Було цілком очевидно, що висадка союзників у Європі — справа часу. При цьому для німецького командування було незрозуміло, де ж вона станеться. У зв’язку з цим почалося перекидання частини авіації противника до Німеччини, Франції та на Балкани. В результаті осіннього наступу Червоної Армії було звільнено східну частину України та значну частину північної. Фронт витянувся довгою дугою в західному напрямку. В тилу лишалася таманське й кримське угрупування противника. Здійснений із політичних міркувань наступ у напрямку Києва дав можливість противнику евакуювати своє таманське угрупування спершу до Криму, а потім до Румунії та Угорщини. З цими військами ще належало зустрітися Червоній Армії у лютому 1945 р. в запеклих боях за Будапешт.
