Героєм нашої сьогоднішньої розповіді є видатний діяч єврейського руху, талановитий літератор, гуманіст і публіцист Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880—1940). Все своє життя борючись (не тільки пером, але іноді також зі зброєю в руках) за права єврейського народу, він, на відміну від багатьох українських (і не тільки українських) патріотів, добре розумів також трагічні долі інших пригноблених народів, зокрема, українського, й активно захищав ці права публічно. Варто нагадати, що у часи Російської імперії Жаботинський написав кілька блискучих гострих статей на захист прав українського народу та української мови. Він добре розумів також, що питання національностей є для Росії кардинальним питанням її майбутнього, «важливішим від усіх інших політичних або навіть соціальних проблем. Адже все буття кожної держави приречене обертатися, наче довкола вісі, навколо проблеми національностей». (Як це бачимо сьогодні також в Україні.)
Напередодні Першої світової війни публічним опонентом Жаботинського був, серед інших, відомий Петро Струве — політичний діяч Росії, один із засновників і керівників партії кадетів («Народна свобода»). В передвоєнній і передреволюційній імперській Росії Струве (до речі, німець за походженням) послідовно пропагував тезу «Єдиної руської нації», патетично захищав «вже доконане», на його думку, «злиття» росіян, українців і білорусів у одну націю, а також виступав проти національних рухів неслов’янських народів Російської імперії. У своїх статтях Жаботинський обґрунтовано і гостро полемізував зі Струве, захищаючи так зване «українське питання». За цією полемікою слідкувала тоді вся Росія; до неї включилися також знані тогочасні українські публіцисти й історики.
Чому ми звернулися сьогодні до таких давніх часів — до полеміки, яка велася в Росії на початку минулого століття майже 100 років тому? А через те, що той запеклий двобій Жаботинського і Струве в Україні не вирішений і сьогодні. А серед відомих і впливових сучасних українських політиків, навіть тих, хто засідає у Верховній Раді, в Кабінеті Міністрів або пише книги, можна знайти чимало відкритих послідовників Струве — прихильників «єдиної руської нації» на території України (не згадуючи вже про сучасних послідовників Струве в Росії). І через те глибокі думки та гострі докази Жаботинського є до сьогодні вельми актуальними. (Якось так воно виходить, що чим більш важлива та чи інша суспільна проблема в Україні, тим більше століть іде на її остаточне розв’язання!)
Нижче подаємо уривки з відомої статті Володимира Жаботинського «Про мови та інше», яка вперше була надрукована в 1911 році в газеті «Одесские новости», а невдовзі була передрукована багатьма іншими виданнями Російської імперії. Виходила вона і за кордоном. Маємо надію, що й читач «Дня» віддасть належне автору — людині, яка, постійно відстоюючи права свого народу (це було справою всього життя Жаботинського), захищала також інших пригноблених Російської імперії, зокрема, українців (i це при тому, що на терені України єврейсько-українські стосунки ніколи не були, м’яко кажучи, ідеальними).
Жаботинський був завжди переконаний, що від позиції, яку займе багатомільйонний український народ, цілковито залежить «не тільки доля українців, але й росіян. Адже у тому випадку, коли українці погодяться остаточно обрусіти, Росія піде одним шляхом, якщо ж ні — вона буде вимушена іти іншим шляхом». Пишучи це, Жаботинський спирався на дані загального перепису 1897 року в Росії. Тоді з’ясувалося, що «всемогутні» росіяни складали всього 43% населення імперії. Причина ж поширення впливу великоросів на територіях інших народів Росії полягає, на думку Жаботинського, в «споконвічному насильстві та безправ’ї», які в усі часи практикував уряд Російської імперії. Але так чи інакше, рано чи пізно, Росія опиниться перед дилемою — або вона піде шляхом національної децентралізації, або, як пише Жаботинський, «у ній не буде місця жодній підвалині демократії, починаючи від загального виборчого права». (Принагідно згадаймо останні російські вибори, на які посоромилися приїхати навіть наглядачі.)
Жаботинський добре розумів і те, що «якби українці віднині й назавжди визнали самих себе частиною російської («загальноруської») нації, тоді Струве і його соратники були б праві щодо «злиття» двох слов’янських народів в одну націю. Бо існує загальний закон — якщо те чи інше населення вважає себе частиною більшої нації, то його мова ніколи не підніметься вище звання «місцевої говірки» — хоч би якою значною була різниця між цією «говіркою» та панівною мовою». Такому народу не залишається нічого іншого, як рушити назустріч обрусінню, визнати свою мову як «місцеву говірку» і втопити її у «глибоких тихих ковбанях сільського побуту». Інтелігенти ж українського народу розмовлятимуть, читатимуть і думатимуть «загальноросійською мовою» і все культурне життя такого народу розвиватиметься цією ж мовою.
Російська ж культура багатітиме соками українських талантів, про що зовнішній світ нічого й не знатиме — усю хвалу буде записано до активу російської мови та російської культури. «І лише іноді, — пише Володимир Жаботинський, — якісь прискіпливі науковці, може, згадають, що мова, створена генієм великоросів, поглинула «разом зі всім потрухом» різну іншу дрібноту, включно з якимось там українським плем’ям із його селянською говіркою».
Однак далеко не все в імперії залежить від Росії, від її апологетів, істориків, вчених. «І коли хтось бажає знати, чи дійсно є на світі окрема національна, українська мова, — пише Жаботинський, — то нехай шукає відповіді не в філології, а в політичній чи національній свідомості самого населення». Бо коли те чи інше населення вважає себе окремою нацією, воно нестримно прагне до створення нової і повноцінної культури своєю мовою — навіть у тих випадках, коли ця мова дуже мало відрізняється від мови панівної нації.
Жаботинський спростовує вельми поширений (і сьогодні) доказ «остаточного обрусіння», який спирається на те, що Київ, Одеса, Катеринослав (Дніпропетровськ) та інші великі міста України розмовляють майже виключно російською. Із цього робиться висновок, що такі міста вже ніколи й не заговорять «малоросійською». Але Володимир Жаботинський, ерудит і знавець понад десяти мов, добре знає, що це неправда: «Ще 60 років тому (середина ХIХ століття) як вся Прага, так і майже весь Будапешт розмовляли виключно по-німецькі (бо входили до складу Австро-Угорської імперії). Тодішнім людям — угорцям, чехам, словакам та ін. — здавалася безглуздою і дикою навіть думка, що на цих «чудових бруківках» коли-небудь пануватиме «мужицька» мова. Нині ж не лише Будапешт розмовляє по-мадярському, а й Прага говорить по-чеському. І не лише на бруківках, а й в суді, в театрі, в університетах і в політехнікумі: «Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними!» (Невже у ХХI столітті не заговорить українською Київ?)
Торкається Жаботинський також відомих російськомовних письменників- українців: «Коли хочуть довести, що російська культура є продуктом потрійної взаємодії (росіян, українців, білорусів), а не лише одних великоросів, то на сцену витягають Гоголя, Короленка або інших. Ось, мовляв, малороси, що брали участь у створенні «общерусской литературы» (тепер в Росії навіть про це згадують дуже рідко!) Але хіба, скажімо, німецька культура стала німецько-єврейською завдяки Гейне? Бо загальний характер будь- якої культури не змінюється, коли життя випадково засилає до неї культуру іншої крові й навіть геніальну. То ж десять Гоголів не перетворять російську культуру на «общерусскую» — вона завжди залишиться російською, тобто великоруською. А поруч із нею українська народність, продираючись крізь стрій величезних труднощів, має створювати свою літературу своєю мовою!»
На підтвердження своїх думок Жаботинський цитує Грушевського: «Покінчивши з політичною осібністю України, уряд (царський) цим не задовольнився: він вирішив стерти і знищити всі вияви її національного життя, всі особливості українського національного типу. Бо, як відомо, починаючи від Петра I, для українських видань запроваджено цензуру, метою якої було довести їх до мовної одноманітності з виданнями великоросійськими. Русифікують українську школу, запроваджують великоруську вимову в Службі Божій. Кожний вияв українського патріотизму прискіпливо переслідують і придушують».
Жаботинський пише: «Коли від середини ХIХ століття пожвавився український рух, негайно згори розпочалася ревна боротьба проти «хохломании» та «сепаратизму» (тут йдеться про «сумно- славетні» циркуляри!) А про українську школу і говорити нічого! То ж чого дивуватися тому, що Київ став російськомовним — скільки сумлінних урядників у ньому попрацювало (починаючи з ХVII ст.). І те саме в усій Росії, серед інших народів! Так, у Литві від 1863 року були заборонені польські спектаклі, польські газети і навіть польські вивіски, а литовцям заборонили друкувати литовською мовою будь-що, навіть молитвеники — всюди стараннями ненаситних урядників!» І в результаті Струве мав нагоду похвалятися тим, що й Тифліс (Тбілісі) став містом російської культури! Пишучи про свою шану і любов до російської культури, автор підкреслює: «Але навіщо фальсифікувати історію і запевняти світ, що ніби все обійшлося без кулака урядника, без «височайших указов»?
Між тим загальновідомо, що найкраще у світовій культурі — її різноманітність. Кожна історична нація внесла до неї свої особливі, своєрідні внески, і саме в цьому полягає головне багатство людської цивілізації. Жаботинський наводить приклад Норвегії: «Якби маленький (тоді — двохмільйонний) народ Норвегії послухав би порад якогось свого «Струве» і замість того, щоби витрачати сили на створення власної культури, записався б «до німців», у світі не було б, скажімо, того «Божого букету», який зветься норвезькою літературою».
Закінчуючи свою статтю, Жаботинський знову звертається до України й українців: «Чи вважають себе малороси за членів єдиної російської нації? Чи вважає українець, що російська література є також його літературою? Чи вірить він в те, що російська велич охоплює також українців? Саме тут криється суть проблеми — вся справа полягає у свідомості людей. Саме тут криється критерій, за яким відрізняють національну мову від діалектів та говірок. Інших критеріїв немає, бо з філологічного погляду не можна визначити жодної різниці між «мовою» і «діалектом». І якщо населення України бачить себе як окрему націю, то воно буде нестримно прагнути до створення нової й повноцінної культури своєю рідною мовою, навіть якщо ця мова дуже мало відрізняється від мови панівної (колись!) нації!»
Тієї панівної нації, яка в минулому поглинула Україну — разом із її письменниками, книжниками, друкарями, акторами, співаками, вченими, селянами, вояками! Але й сьогодні, вже в ХХI столітті, деякі діячі Росії продовжують вважати нашу країну й українців тимчасово відторгнутою частиною «Великой и Неделимой». Читаючи «істинно патріотичні» російські видання (друковані як в Росії, так і в Україні), не знаєш чого там більше — загального невігластва, фантастичного незнання історії, ненависті до демократії чи колонізаторського хамства? Скоріше за все, першість посідають імперська пиха та вседозволеність на чужій території. Коли вже ці «сусіди» перестануть нагадувати того відомого Чеширського кота, який начебто й пішов кудись геть, але оскал його посмішки все ще залишається з нами?
