В індуських «Паранас» розповідається про епоху «калі» —добу занепаду вищої касти, а також про епоху «кітра» — епоху її відродження. Нині у нас епоха «калі», коли обличчя диявола визирає з облич його слуг...
Так образно трактує Д.Донцов час, в якому він жив, у своїй статті «Криза європейської культури та Україна». Чому ми звертаємося до цього тексту? Тому що в ньому публіцист розглядає не лише українські проблеми (зокрема, проблему інтелігенції, про що також можна прочитати у статтях «Атрофія мозку», «Підстави нашої політики» тощо), а й проблеми Європи. Вважаємо, стаття надзвичайно актуальна в наш час — час, можливо, беззастережного прямування до Європейського Союзу.
Але повернімося до епохи «калі». Дуже прозірливим був Д.Донцов, коли міг так сильно кількома словами описати той час. І нинішній час теж. Бо сьогодні фарисеї й далі розпинають Христа, катують Його не фізично, а зсередини, виймаючи душу, духовне, людське з людини — Богоподібної істоти. І доки це триватиме — невідомо. В Європі нині страх Божий (тобто любов до Бога) замінений на страх людський. Люди надіються на себе. А це — гордість. А гордість — гріх. Російський дослідник Г.Померанц писав: «Людина шукає опору сама в собі...Почуття втрати сенсу дуже загострене».
Але Д.Донцов дав вичерпну відповідь на ці хвилювання ще майже століття тому. Він писав, що кожен має бути з’єднаний з подібними йому. Усе має належне місце й вигляд, поєднане законом гармонії і згоди. Приклади: Біблія, апокрифи, творчість Шевченка і Сковороди тощо. Публіцист був переконаний, що «демократичний європейський хаос» (яке влучне словосполучення!) має певні кордони, і згодом «ця мішанина скінчиться». Поки що «ця мішанина» триває, прибираючи щоразу різні назви: глобалізація, боротьба з тероризмом, демократичне просування, вільні економічні зони та ін. Речник цієї «мішанини» — постмодернізм — веде тотальне оглуплювання, здрібнення і, що найстрашніше, обезбожнення людини, занурюючи суспільство в суцільний матеріалізм, ведучи лінію скепсису й дегуманізації. Але постмодерністи повинні зрозуміти, що гасло «Жити краще!» (тобто якість, а не сенс життя) ніколи не реалізується без Божого благословення.
І Д.Донцов, який пройшов шлях від соціал-демократизму до націоналізму, від соціальної проблематики до національних проблем, від атеїзму до віри в Бога дає гідну відповідь нинішнім розпинателям Христа, «біологізаторам» суспільства, утверджувачам законів ринку як найвищих цінностей, здобувачам системного прибутку, обезцінювачам людської гідності, кажучи, що ми повинні мати беззастережну віру — «підставу того, на що вповаємо, певність речей невидимих». Ця підстава, ця певність має чудодійну силу. Без неї не створити новий світ. Без неї не тріумфує нова ідея. Адже віра — «це є певність чого, чого сподіваємося, це — не сумніватися в тім, чого не бачимо».
Перспективи нашої інтеграції не є безхмарними. Ми можемо говорити і про «плюси» ЄС, і про його «мінуси». Д.Донцов пише, що багато процесів (а чи не всі?) залежить від тих, хто ними керує. На жаль, про них не говоримо позитивно, бо «дух матеріалізму згубив демократичну верхівку в Європі і в нас». Маємо XXI століття, і російський публіцист О.Неклесса майже дослівно зазначає: «Світова еліта робить ставку на тотальну фінансово-правову регуляцію світу для отримання надприбутків». Абсолютним авторитетом стають закони ринку, а не гідність особистості.
Д.Донцов був переконаний, що головне — які люди на чолі. У той час для України найбільшою проблемою була не недозрілість нації, а «відсутність потрібних людей» («З нагоди 5-літніх роковин проголошення незалежності України»). І в статті «Криза європейської культури та Україна» автор зазначає, що культурно-політична криза почалася 1789 року — року Французької революції. Ми знаємо, що цього ж року була проголошена «Декларація прав людини», стаття 11 якої гласила: «Вільне розповсюдження думок і позицій є одним з найдорогоцінніших прав людини». Але ми також знаємо, що ця революція йшла шляхом відкидання релігії (в Англії — навпаки), а, за даними блискучого англійського публіциста Т.Карлейля, протягом революції було вирізано 400 тис. осіб.
Що ж стало причиною європейської кризи? «Бунт мас», — відповідає Д.Донцов словами Х.Ортеги-і-Гассета. Справа в тім, що після 1789 року основну роль в європейському житті почала відігравати не провідна шляхетська каста, а маса. Людям дозволяли голосувати, але за певну партію, основою якої була вулиця.
Видатний захисник консервативних ідей Е.Берк, якого згадує Д.Донцов, у своїх «Роздумах про революцію у Франції» писав, що Третя республіка стала «вицвітом» панування юрби. Люди, що прийшли до влади, були непідготовлені для нової ролі державних мужів, бо не мали хисту, широкого розуму, шляхетної думки. Д.Донцов, як відомо, картав українські політичні партії через їхню орієнтацію на Росію, писав, що українська політична думка не діє, відстає, адже в ній — «мертві слова». Так само і Е.Берк проголосив у парламенті тезу, що зводилась до такого: політики мають об’єднуватися не навколо лідера, а навколо певної ідеї. Для Д.Донцова такою ідеєю було встановлення прапора українського націоналізму. Публіцист переконував, що його не зможуть підняти ні демократи, ні монархісти, ні «ліві», ні «праві» через орієнтацію на Москву. Не здатні стати речниками української національної революції, люди з такою орієнтацією, люди, які самі собі готують «катові вечері», щоб завтра вдосвіта бути страченими, люди, що не працюють на всю силу, а повільно вмирають. Отож Е.Берк також писав, що французи заснували державу на грі, діяли за законами негативізму, а це рівнозначно опусканню нижче своєї гідності. Обоє діячів уболівали кожен за свою державу, за те, щоб вона мала гідних вождів, рисами яких будуть не пацифізм, утопічні ідеали та відсталість, а високі й достойні поняття про обов’язок, надії, звернені до безсмертя, безкорисливість.
У дечому мав рацію Ф.Ніцше, коли картав культуру демократичної Європи, коли називав демократію «історичною формою занепаду держави», а юрбі протиставляв культ великих людей (підлюдині демократії він протиставив свою надлюдину, але ця теорія мала згубні й негативні наслідки).
Д.Донцов роз’яснює, що давній устрій Європи тримався на «трьох китах»: Бог, король, лицар. Існувала каста, для якої високо стояв культ Бога (моралі) і володаря (держави). Усунувши «царів, панів і попів», демократія не поставила на їхнє місце відповідно підготовленої правлячої верстви. Достатньо було, щоб державний муж походив «з народу» і «любив» його. Але це ще півбіди. Бо, усунувши Бога, демократія не створила ніякої нової системи моралі. Християнській моралі протиставили культ пересічної людини і матеріальних інтересів маси. Справді, нині загальнолюдською цінністю є не визнання буття Божого, а теза «Людина є мірою всіх речей» (яку, до речі, проголосив софіст Протагор ще до нашої ери, а софісти вбачали щось несуттєве у моральних цінностях, їх цікавила не істина, а власний егоїстичний інтерес). Російський публіцист О.Панарін вбачає кінець історії в тому, що людина вже не є творцем, а лише споживачем, бо ринок забороняє самостійний розвиток, отже, пригнічує людську гідність. Навіть політика стала ринковою справою, де все продається-купується.
Тож Д.Донцов переносить європейські реалії на український грунт. Коли в Україну прийшов комунізм, то на місці християнської релігії постала «Євангелія» більшовизму, на місці культу держави проголосили культ радянської влади, на місці правлячої верхівки зацарювала партія. Цій диявольській силі наша демократична еліта нічого протиставити не змогла. Проте і більшовизм із своєю «залізною рукою» не розв’язав європейської кризи. Бо замість «вищої касти» прийшли нові визискувачі партії, замість державного авторитету — тиранія й рабство мас, замість ідеї Бога — крайній матеріалізм, «гробокопатель суспільності». Так звана демократична еліта, інтелігенція була лише «маскарадом», бо провідники не мали «серця царського». Доля обернула їх у простонародну голоту. Про це говорив не лише Д.Донцов, а й І.Вишенський, І.Котляревський, Г.Сковорода, І.Франко тощо.
Чому ж так сталося? Чому так є нині? Д.Донцов відповідає. Матеріалістичній демократії, матеріалістичному комунізмові наша демократична верхівка не змогла нічого протиставити, бо не мала сили віри, завзяття і свідомості свого великого покликання. Вона не мала сили Духу. Вона стала на коліна перед матеріальним, вона злякалася матерії.
Ці слова — велика пересторога Україні, українській владі, яка не може зрозуміти, чого вона хоче. Звісно, ми маємо ідеальні передумови для входження в ЄС, які накреслив Д.Донцов: 1. Політичний устрій (тобто аристократично-республіканські тенденції). 2. Церковний устрій. 3. Соціальна організація (поділ на стани). 4. Рівень освіти. 5. Психологія громадян (їхня активність, свідомість своїх прав). 6. Духовна культура (авторитет розуму й етична повага до людини). 7. Красне письменство, музика, релігійне життя (українець живе чуттям і рефлексією, сумом і радістю та ін.). 8. Відношення до чужинців (толерантність). Найважливішу підставу для такого входження ми мали завжди — це поєднання здорового громадянського егоїзму та внутрішньої дисципліни. Також, за Д.Донцовим, Україна виконує місію охорони Заходу від «панмосковітизму».
Але придивімося ближче. Чи ж потрібно нам туди, де нові узурпатори завдяки постмодерністській пропаганді розвінчують державу і вищі духовні цінності? Ми й так Європа споконвіків! А Заходу потрібні для поглиблення нерівності в світі, як пише З.Бжезінський, чи для перекачування нафти й газу зі Сходу. Уже нині ми не витримуємо пресу нової глобальної піраміди, метою якої є, за О.Неклессою, включення всього господарського механізму планети в єдину капіталістичну систему зі встановленим системним контролем. Об’єктом глобалізації є вся планета. І тут зовсім не йдеться про єднання народів і глобальне суспільство, а про здобуття системного прибутку, про що писав і Д.Донцов.
Окрім того, національні держави вже не відіграють виключної ролі, бо всередині держави з’являється ще один суверенітет — система. Тому складається суперечливий світоустрій, коли керують як влада, так і невладні організації. Ось чому в нас постійно точаться суперечки довкола питання влада-бізнес. Справа в тому, що бізнес займає пріоритетні позиції, зокрема, великий бізнес (бо на малий наша влада майже не зважає). А що ж влада? Та вона ж і є отим великим бізнесом, який керує країною! Ми переконані, що державам із сильною національно свідомою небізнесовою владою ніякі глобалізації не загрожуватимуть. Для України це, на жаль, поки що «рожева мрія».
І.Дзюба у книзі «Україна перед Сфінксом майбутнього» зазначив: «Глобалізація — капіталістична альтернатива комуністичної інтернаціоналізації з тією лише різницею, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний зміст. Натомість глобалізація не бачить різниці між ідеалом і практикою, може, тому, що ідеалу просто немає». У цьому матеріалі публіцист висловив основне завдання для України — зберегти за будь-яких обставин свою неповторну ідентичність.
Україна не повинна прагнути за будь-яку ціну в Європу, де проходить крах гуманістичних ідеалів. Україна повинна йти туди, де цінності порятунку вищі за цінності збагачення. Ми не вказали, куди конкретно, а сказали «туди». Так і є, бо поки що нема куди йти. Хіба що до самих себе. Вважаємо, що потрібно тут і зараз працювати для України, для її розвитку, втілюючи в життя такі пріоритети: 1. Суспільство гуманне (відкинути природний відбір). 2. Суспільство соціально-гуманітарне (пріоритет — людина). 3. Національна ідентичність (а не громадянство світу). 4. Збереження консервативних цінностей (іншої країни в нас нема). 5. Мотивація (віра в Бога і в свої можливості). Результатом буде авторитетна і впливова Батьківщина, в якій нарешті з’являться нобелівські лауреати.
