Коли інші думають, що з тобою покінчено, саме тоді й потрібно почати.
У листопаді 2003 р. німецький суспільно-правовий телеканал ZDF (Zweites Deutsches Fernsehen, Друге німецьке телебачення) провів голосування телеглядачів. У нас аналогічний проект називався «Великі українці». У голосуванні взяло участь понад три мільйони осіб. Політики, королі та військові не користувалися особливою прихильністю телеглядачів. На другому місці опинився видатний фізик Альберт Ейнштейн, на третьому — першодрукар Йоганн ґутенберг, на четвертому — композитор Йоганн Себастьян Бах, великий поет Йоганн Вольфганг ґете завершив першу п’ятірку. Та перше місце, значно випередивши їх, зайняв перший канцлер Федеративної республіки Німеччина Конрад Аденауер. Отто Бісмарк і Мартін Лютер поступилися з великим відривом практично нашому сучаснику, людині, котра вступила в управління країною у віці 73 років. Однак дуже багато чим, що мають Німеччина й німці, вони зобов’язані саме Конраду Аденауеру. Не випадково під час останньої передвиборчої кампанії бундесканцлерін Анѓела Меркель агітаційні поїздки здійснювала у «поїзді Аденауера». Плюшеве, дещо старомодне оздоблення вагонів підкреслювало той факт, що вона вважає себе політичною онукою великого канцлера.
БУРГОМІСТР
У сім’ї судового писаря Йоганна-Конрада Аденауера 5 січня 1876 р. народилася третя дитина — хлопчик, якого назвали Конрад-Генріх-Йозеф. Платня суддівського службовця була не дуже високою, і сім’ю з п’ятьма дітьми утримувати було доволі складно. Батько мав великий вплив на формування особистості майбутнього канцлера. У його спальні завжди висіла фотографія батька.
У гімназії учнем він був старанним, входив до шести кращих учнів класу. Під час випускного іспиту з латини треба було перекласти німецький текст цією давньою мовою, не користуючись словником. Один із його співучнів зумів роздобути екзаменаційний текст. Але абсолютно правильно перекладений усіма текст викликав би підозри екзаменаторів. Тому Конрад запропонував перше у своєму житті управлінське розв’язання виниклої проблеми. Кожен учень у перекладі мав зробити помилки, що відповідали тим оцінкам, які він отримував упродовж року. Витівка вдалася блискуче. Клас був визнаний кращим за десятиріччя.
Двоє старших братів уже навчалися в університеті, й на подальше навчання Конрада сім’я грошей не мала. Потрібно було працювати, і батько влаштував сина стажистом у банківському домі Зеліѓманів. Через короткий час йому вдалося вмовити батька дозволити вчитися далі. За два з половиною роки Аденауер пройшов весь курс навчання, і закінчив Боннський університет, отримавши звання «молодший радник юстиції». На подальшу освіту не було грошей. Як згадував Аденауер, «я повинен був працювати й удень, і вночі... страшенно хотілося спати. Рятувався від сну кавою, та дуже швидко у мене на неї забракло грошей. Тоді я знайшов дешевший спосіб — ставив ноги в таз із холодною водою. Сонливість відступала, і я міг учитися далі». Результатом такої боротьби зі сном став хронічний бронхіт, через що його не взяли до армії. 1901 року Конрад здав іспит на звання асесора з оцінкою «задовільно». Вищої оцінки католикам не ставили.
1902 року 26-річний Аденауер отримав першу оплачувану роботу в прокуратурі міста Кельна. І практично відразу зробив пропозицію Еммі Вейєр. Його обраниця дала згоду, проте батьки були категорично проти. Сім’я нареченої належала до міської аристократії, а дрібний службовець прокуратури з простолюду, на їхню думку, не був гідною партією для дочки. Однак Емма виявила характер і домоглася у батьків згоди. У жовтні молоді одружилися. Приблизно в цей час Конрад узяв на себе керівництво адвокатською конторою ґермана Каузена, який був і керівником кельнської міської організації католицької Партії центру. Так Аденауер зайнявся політикою.
Коли 1906-го звільнилася посада помічника бургомістра Кельна, Аденауер зайняв її. У його обранні вирішальну роль зіграла підтримка депутатів від Партії центру, яку забезпечив його роботодавець Каузен, а ліберали проголосували потрібним чином, тому що їхній лідер Макс Вальраф був дядьком Емми. Конрад керував оподаткуванням і збиранням податків.
Молодий міський міністр працює з натхненням від рання до півночі. Вже наступного 1907 р. міський бюджет став бездефіцитним. І нікого не здивувало те, що у липні 1909 р. його було обрано першим заступником бургомістра. Бургомістр Макс Вальраф містом практично не займався, надаючи перевагу загальнонімецькій політиці та представницьким функціям. Усе господарювання переклав на свого заступника.
Створюється муніципальна кредитна система, відбувається забудова нових районів, розвиваються транспорт і комунальні служби, будується другий міст через Рейн, що на ті часи було доволі складною технічною проблемою та вимагало великих фінансових витрат. Управлінський талант першого заступника бургомістра виявляється повною мірою.
Приблизно в цей самий час йому пропонують стати бургомістром сусіднього Аахена, який менший за Кельн, зате посадовий оклад істотно вищий, що є важливим для голови сімейства, яке швидко збільшується, в якому вже троє дітей: Конрад, Макс і Марія. 1911 року купується земельна ділянка, на якій побудували будинок. У ньому з сім’єю Аденауера живуть його мати й сестра. Відтак пропозиція з Аахена виглядає вельми привабливою. Очолити адміністрацію одного з найбільших міст країни чи віддати перевагу спокійнішій роботі, вдалині від багатьох складних проблем? Слід ухвалити важливе рішення, яке визначить його майбутнє.
Вагання були недовгими. Масштаби діяльності в Кельні, становище, якого він досягнув, зв’язки, що їх йому вдалося встановити, налагоджений сімейний побут. Аденауер відмовляється від привабливої пропозиції. У серпні 1917 р. Макс Вальраф стає статс-секретарем, а у вересні Конрада обирають бургомістром.
Під час Першої світової війни Кельн стає прифронтовим містом. Через нього проходять найважливіші комунікації, постачання військ. Прибувають поранені, яких потрібно розмістити й нагодувати. Продовольче становище погіршувалося з кожним днем. І Аденауер прославився тим, що дав життя «кельнській сосисці», в якій зовсім не було м’яса, а містилося багато сої, та «кельнському хлібу» або «кельнським булочкам», що складалися з суміші кукурудзи, ячменю та рису. А ще заборонив продавати свіжий хліб — лише дводенної давності. Щоб менше їли. Це хоч якось врятувало городян від голоду.
1916 року померла від раку палко кохана Емма. Смерть виявилася сильнішою за любов. На людях він свого горя не виказував, але рідні якось почули його стогін: «За що?». Як відомо, біда одна не ходить. Півроку потому його автомобіль врізався у трамвай, водій загинув на місці, а Аденауер зламав ніс і лицьові кістки, вибив нижню щелепу, пошкодив обидва ока. Йому було зроблено кілька операцій, після яких м’язи обличчя втратили рухливість. Його обличчя стало наче неживим.
У Кельні 9 листопада 1918 р. відбулася масова демонстрація з вимогою проголошення Всенімецької Соціалістичної Республіки. Виникло, як і за рік до цього в Росії, двовладдя: Рада робітників та солдатських депутатів і Комітет суспільного блага, створений Аденауером. У Мюнхені була проголошена Баварська радянська республіка. Її Червона армія розпочала бої за контроль над регіоном. У Кельні кровопролиття й насильства вдалося уникнути. Не останню роль у цьому зіграли своєчасно встановлені контакти бургомістра з одним із лідерів робочого руху Зольманом.
Результатом вірно прийнятих Аденауером рішень і дій, що були за ними, стало переобрання його на посаду бургомістра. Причому за нього проголосували повсталі. Це була важлива і важка управлінська перемога при тій розстановці сил, яка склалися тоді в місті.
В особистому житті Аденауера сталися зміни: він одружився з донькою власника сусіднього особняка Августою (ґуссі) Цінссер. Йому було вже 43 роки, а їй не було навіть 24. Батьки ґуссі так само, як і діти Аденауера, були проти. Аби перешкодити шлюбу Цінссери відправили доньку до родичів до Вісбадена, проте вона втекла звідти через два тижні, і 25 вересня 1919 р. Аденауер повторно оженився. Крім трьох старших дітей від Емми, він мав іще чотирьох із ґуссі. Коли 1931-го народився його наймолодший син Ґеорґ, Аденауеру було 55 років.
У Кельні розташувалися три британські дивізії, діяла комендантська година. Призначений губернатором міста генерал Чарльз Ферґюсон почав з обладнання контрольно-перепускних пунктів і встановлення дротяних огорож.
Важке становище, у якому опинилося місто та його населення, вимагало від бургомістра продуманих і цілеспрямованих дій. Багато в чому завдяки розумній політиці бургомістра ситуація в місті стабілізується, окупаційний режим поступово пом’якшується. Зводиться новий університет, який за задумом бургомістра повинен був скласти конкуренцію прославленому Боннському. На місці зруйнованих фортифікаційних споруд навколо міста створюється «зелений пояс». У Кельні будується новий великий порт, заглиблюється фарватер Рейну. Це істотно поповнює міську скарбницю. До міста приєднується ще один великий район Воррінґен на правому березі Рейну. Починається будівництво великого стадіону. Таким собі символом економічного видужання стала виставка «Тисяча років Рейнланда», що зіграла важливу роль у рекламуванні досягнень міста і його бургомістра. В результаті вірно обраної бургомістром стратегії, Кельн стає одним із найбільш благополучних і перспективних німецьких міст. Заслуги Аденауера визнаються не лише мешканцями міста, але й усією Німеччиною.
Коли навесні 1921 р. вибухнула урядова криза, Партія центру назвала Аденауера кандидатом на посаду канцлера. Це було великою політичною перемогою, та слід було знову ухвалити складне й важливе рішення. Здавалося, що особливо роздумувати нема про що. Не щодня пропонують очолити уряд. І практично кожен відповів би згодою.
З одного боку, стале становище бургомістра Кельна, налагоджена система управління та зростання його рейтингу, яке продовжується на політичній арені. А з іншого боку, вища влада у країні. Та чи довго вона триватиме? Аденауер обумовив свою згоду умовами, які не були прийняті. Не у Веймарській республіці вготовано йому було очолювати уряд. У другій половині 1920 р. його обирають головою Державної ради Пруссії.
В ІМЛІ
З націонал-соціалістами стосунки не склалися від самого початку. Католик, який високо цінував християнські моральні цінності, не міг із ними порозумітися. Під час міської передвиборчої кампанії 1929 р. нацистська «Вестдойчер беобахтер» розгорнула гучну кампанію проти бургомістра. Його звинувачували в надмірно високій платні, великих представницьких витратах. Нацисти почали збирати кошти: «Купи кулю для Аденауера». Коли рейхсканцлер Гітлер 17 лютого 1933 р. відвідав Кельн, бургомістр демонстративно відправив до аеропорту зустрічати його свого заступника, заборонив вивішувати на вулицях міста нацистські прапори, а два вже вивішені наказав зняти. Як голова прусської Державної ради, Аденауер висловив офіційний протест проти «охорони» виборчих дільниць штурмовиками з СС та СА під час виборів до рейхстагу. Нацисти відсторонили його від посади.
З Кельна довелося тікати, оскільки проти Аденауера було розпочато слідство, а його будинок конфісковано. Грошей і роботи немає, даху над головою — також. Матеріально підтримав друг Данні Хейнеман, котрий мав американське громадянство і жив у Брюсселі. Порушену справу довелася закрити за відсутністю складу злочину, і йому як колишньому бургомістрові призначили пенсію. Було придбано будинок на березі Рейну в селі Рендорф неподалік від Бонна. В цьому будинку Аденауер прожив 33 роки — до самої смерті.
Весь період нацизму Аденауер жив відокремлено, вирощуючи квіти та займаючись винахідництвом. Найбільшим його досягненням була насадка для садової лійки, що дозволяла економно розбризкувати воду. Він не підтримував жодних зв’язків з опозицією і не брав участі у змові проти Гітлера, на відміну від свого колеги Карла Ґерделера, колишнього бургомістра Лейпцига. Проте його негативне ставлення до режиму було добре відоме, і репресії зачепили його та дружину.
Давній друг Йозеф Ґіссен, не витримавши гестапівських тортур, назвав так званих співучасників. У «списку Ґіссена» був і Аденауер. Приблизно за місяць після провалу змови його заарештували й відправили до концтабору. Далі відбувається щось схоже на бойовик. Давній друг майор люфтваффе приїхав до концтабору з підробним наказом про «негайну відправку ув’язненого Аденауера до Берліна для допитів». Аденауер сховався в маленькому готелі в горах Ґарца. Ґуссі заарештували й посадили в камеру з повіями. Під загрозою зґвалтування дочок вона повідомила, де ховається чоловік. Ґуссі відпустили, натомість Аденауера відвезли до слідчої в’язниці гестапо в Кельні.
За всієї схожості фашистської Німеччини та сталінського СРСР щось їх відрізняло. Командир танкового батальйону Макс Аденауер, незважаючи на важкі бої, отримав відпустку й домігся прийому в гестапівського генерала. «Як має почуватися солдат на полі бою, якщо дізнається, що в тилу ні з того ні з сього хапають і заарештовують його старого батька?». Уявити таке в Радянському Союзі просто неможливо. Замість розмови з генералом НКВС такий офіцер щонайбільше опинився б в одному з таборів ГУЛАГу. В листопаді Аденауер вийшов на волю. Все ж головним у такому результаті було не лише заступництво синів. Просто розмах репресій, насамперед відносно вищих офіцерів, промисловців і колишніх політиків, почав негативно позначатися на моральному стані фронту й тилу. Задля «відкату» почали звільняти тих, кого не встигли розстріляти, і хто до змови стосунку не мав.
Ґуссі після звільнення психологічно зламалася. Депресія посилювалася усвідомленням того, що вона зрадила чоловіка, видавши місце, де він ховався. Вона перерізала вени, але її врятували. Чоловік, який повернувся, заспокоював дружину, переконував, що вона вчинила правильно. Але це не допомагало. Через деякий час вона отруїлася. Знову врятували, однак інтоксикація організму підточувала її фізично. Ґуссі померла 3 березня 1948 р.
Період відлюдництва був часом величезної внутрішньої роботи. Аденауеру був зрозумілий глухий кут, у який втягували країни та народи тоталітарні вчення комунізму й фашизму. Необхідна була ясна й конструктивна альтернатива. Її він знайшов у християнській соціальній державі.
ТВОРЕЦЬ НОВОЇ НІМЕЧЧИНИ
Військовий розгром гітлерівського рейху означав для Аденауера повернення до активної діяльності. Американська військова влада знову призначає його бургомістром міста. Якщо під час Першої світової війни Кельн майже не постраждав, то тепер він був практично знищений авіацією союзників. Замість довоєнних 790 тис. мешканців лишилося 30. Масштаби діяльності й можливості бургомістра Кельна, що лежав у руїнах, різко скоротилися.
Німеччина була розділена на три, а потім на чотири зони окупації. Причому кожна з союзних країн у своїй зоні проводила власну політику. Американці пішли з Кельна, місто ввійшло в англійську зону. З липня 1945 р. в Лондоні був лейбористський уряд Клемента Еттлі, й окупаційна влада протегувала близьких їй німецьких соціал-демократів. Тому відносини бургомістра з англійцями були вельми напруженими. Створений ним із такою працею та любов’ю зелений пояс вирішено було вирубати, а дрова пустити на опалювання. Конфлікт зайшов настільки далеко, що глава англійської військової адміністрації бригадний генерал Барраклоу викликав Аденауера й повідомив у доволі принизливій формі, що того усунуто від виконання його обов’язків через «політичну й адміністративну некомпетентність». Йому навіть заборонили займатися політичною діяльністю і жити у Кельні. Але скоро він знов очолив місто.
Навчений життєвим і політичним досвідом Аденауер розуміє, що в нього з’явився унікальний і єдиний шанс очолити країну та відновити її економіку. А потім і допомогти їй зайняти гідну позицію серед народів Європи та світу. Він ініціює створення нової партії — Християнсько-демократичного союзу. Останнє слово мало символізувати об’єднання всіх християн, в умовах Німеччини — католиків і протестантів. У країні, що зазнала поразки, почали широко гуляти комуністичні ідеї, та й соціал-демократи намагалися набирати очки. Бургомістром західної частини Берліна довгі роки ставали представники саме цієї партії.
На всезональному з’їзді ХДС йому вдається вивести з гри серйозних конкурентів. Скориставшись тим, що ті, хто приїхав на засідання, погано знали одне одного, й ніхто не наважився зайняти крісло голови, це зробив сам Аденауер. Він заявив: «...серед вас я, напевно, найстаріший. Якщо ніхто не заперечує, то за правом старшинства я беру на себе обов’язки голови». Поважний вік — не найбільш виграшна карта для політика. Проте і її можна ефективно використати.
Вигравши у внутрішньопартійній боротьбі, Аденауер розпочинає атаку на найнебезпечнішого суперника на всенімецькій політичній арені. Це партія соціал-демократів — СДПН, очолювана харизматичним лідером Куртом Шумахером. Американці роблять ставку на правих і центристів, англійці — на соціал-демократів, французи — на сепаратистів. 1946-го Москва заборонила поставки сільськогосподарської продукції зі своєї зони до західних. У відповідь американська військова адміністрація на чолі з генералом Люсіусом Клеєм припинила транзитні перевезення та доставку обладнання з фабрик і заводів Рурської області до радянської зони окупації. Аби запобігти серйозній кризі, американська та британська зони були 2 грудня 1946 р. об’єднані й отримали загальну назву Бізонія. У романі Івана Лазуткіна «Сержант міліції» про правильних радянських міліціонерів є такий епізод. На співбесіді в університеті одна зі вступників на питання «Що таке Бізонія?» ... подумала й відповіла: «Бізонія — це країна, де водяться бізони». Вибух сміху прокотився коридором... На час написання роману це була гостра політична реальність. Після приєднання французької зони в липні 1948 р. було створено так звану Тризонію. У травні 1949 р. на загальних виборах ХДС і його автономне відділення в Баварії Християнсько-соціальний союз, ХСС, отримали 35% голосів. У міру відновлення Німеччини зростало й кількість голосів. На виборах 1953 року ХДС/ХСС отримали 50%. Тоді Аденауер говорив, що в ніч після виборів він спокійно йде спати.
Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій економіці та «новій Німеччині у новій Європі». Основи теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером і його соратниками в Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 року. Головну ідею Аденауер сформулював так: «Капіталістична система економіки не відповідає життєвим політичним і соціальним інтересам німецького народу». Йшлося про гідний рівень життя для німців.
Першим кроком до цього стало соціальне житлове будівництво за рахунок бюджету. Наступним — так звана динамічна пенсія, яка не тільки залежала від пенсійного внеску, але і зростала пропорційно до збільшення ВВП, потім — соціальне страхування за хворобою та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги на внески в банках, підвищуючи відсоткові ставки щодо внесків і виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. За п’ять перших років правління Аденауера ВВП збільшився на 48%, реальна зарплата — на 80%. У світі заговорили про німецьке економічне диво. Наприкінці 50-х років Німеччина володіла найпотужнішою і найбільш динамічною економікою в Західній Європі.
Попри дещо авторитарний стиль управління, Аденауер умів приваблювати таланти. І першим серед них був Людвіг Ерхард. Це був чудовий економіст, почесний професор Мюнхенського університету, заслугою якого було проведення грошової реформи. Незважаючи на жорсткий конфіскаційний характер, вона слугувала підмурком економічного відродження країни. Аденауер не помилився в Ерхарді як у професійному економісті, здатному пожвавити економіку країни. Складніше виявилося з суто людськими відносинами, які згодом складуться між федеральним канцлером і його міністром економіки. Особливо, коли настане час Аденауеру скласти повноваження федерального канцлера. Він активно виступатиме проти призначення Ерхарда своїм наступником. Але до його голосу вже не дослухаються.
Другим і дуже важливим напрямком діяльності федерального канцлера була зовнішня політика. У першому післявоєнному уряді він іще був і міністром закордонних справ.
Сталін 10 березня 1952 р. виступив із так званою мирною нотою до Німеччини. У ній він пропонував створення на основі вільних виборів об’єднаної нейтральної Німеччини, якій буде дозволено мати власні збройні сили, причому всі іноземні війська повинні будуть покинути її територію протягом року. У Німеччині знайшлося чимало прибічників радянської пропозиції, здебільшого серед соціал-демократів. У Франції й Італії багато політиків погоджувалися з об’єднанням Німеччини та її нейтралітетом. Аденауер чудово розумів, у яку пастку під красивим прикриттям заманює Сталін. На думку канцлера, найбільшою помилкою Бісмарка було маневрування між Сходом і Заходом. Він розумів, що сильна Німеччина, яку, проте, кидає на хвилях складних міжнародних відносин, знову являтиме загрозу своїм сусідам і насамперед самій собі через небезпеку нового відродження мілітаризму й реваншизму. Ось чому об’єднанню Німеччині на радянських умовах він віддав перевагу інтеграції на Захід, нехай і ціною тимчасового розколу країни. І його точка зору переважила. Західні держави відповіли відмовою. Цікаво, що після смерті Сталіна Берія спробував реанімувати ідею німецького нейтралітету, однак йому це зарахували як провину до загального списку здійснених і уявних гріхів.
Водночас Аденауер чудово розумів необхідність нормалізації відносин із СРСР. І найголовніше — треба повернути німецьких полонених, котрі залишаються в Радянському Союзі. Тому він у вересні 1955 р. прибув до Москви на чолі доволі представницької делегації у складі 141 особи.
Головними членами радянської делегації були прем’єр-міністр Микола Булганін, перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов. Із Булганіним Аденауер зустрічався на початку 30-х, коли той був головою Московської ради. Хоча при зустрічі в аеропорту «Внуково» ні він, ні Аденауер нічим не виказали, що знайомі. Побачивши на стіні одного з кремлівських кабінетів портрет Маркса, Аденауер зауважив: «Він також із Рейну. А внучатий небіж Енгельса, великий капіталіст Пфердменгес, — мій друг». Радянські співрозмовники в неосяжних штанах із буфами й товстенних піджаках поряд з Аденауером у прекрасно зшитому костюмі, який, усупереч похилому віку та повноті власника, сидів на ньому як влитий, виглядали карикатурно.
Відкриваючи перемовини, Булганін говорив про лиходійства нацистів, про знищення безлічі людей у німецьких концтаборах. У промові у відповідь Аденауер визнав, що німецькі війська напали на СРСР. Але водночас нагадав, що під час вступу радянських військ на німецьку землю відбувалися страшні речі. Аденауер говорив на рейнському діалекті, який важко піддавався перекладу, і слово було перекладене як «лиходійства», що викликало гнів Хрущова, котрий сприйняв це як неприпустиму образу Червоної армії. Хоча канцлер потім уточнив, що сказав інакше: «страшні речі» — виникло напруження. Коли Молотов спробував дорікнути Аденауеру гітлерівським минулим Німеччини, той поставив їдке питання: «А хто підписав договір із Гітлером — я чи ви?». Напруження наростало, хоча його вдавалося трохи пом’якшувати жартами.
Радянські лідери не могли збагнути, чому німецька делегація так старанно наполягає на звільненні полонених. Хрущов кричав, що в СРСР утримуються лише військові злочинці, решта давно лежать у землі. І навіть з іншого боку стола погрозив Аденауеру кулаком, але єхидний канцлер лише сміявся. Переговори загрожували зайти у глухий кут, і Аденауер вдався до хитрощів. У відкритій телефонній розмові він попросив прислати літаки авіакомпанії «Люфтганза», щоб відразу ж вирушити назад. Передчасний від’їзд делегації ФРН залишав радянських лідерів із пустими руками, під загрозою зриву опинявся і великий державний прийом за участю дипломатичного корпусу.
Відразу ж після початку цього прийому, що проходив у Георгієвській залі Кремля за участі 600 осіб, Булганін відвів Аденауера вбік і, витримавши театральну паузу, пообіцяв найближчим часом звільнити всіх німців — військовополонених і відігнаних. Візит закінчився дипломатичною нічиєю і вельми холодним розставанням, попри підписані угоди про співпрацю та встановлення дипломатичних відносин.
Аденауер справив враження на радянських лідерів. У січні 1956 р. Булганін привітав його з 80-річчям. Молотова, як писав Кізінгер, уразив аденауерівський стиль ведення переговорів. Хрущов сказав прес-аташе делегації Екардту: «Ваш канцлер — велика людина». Пізніше Хрущов послав Аденауеру на 85-річчя палехську лакову скриньку з ілюстрацією до поеми «Коник-Горбоконик».
Як нині кажуть, західний вектор на європейську інтеграцію дався також складно. Черчілль говорив: «Першим кроком на шляху відтворення європейської сім’ї народів має бути налагодження партнерства між ФРН і Німеччиною, духовне відродження Європи без участі Франції та Німеччини просто неможливе». Це було завданням для титанів політики. Слід було подолати довічну ненависть між двома сусідніми народами, що так часто воювали один з одним. У романі Ірвіна Шоу «Багач, бідняк» показано, як американці німецького та французького походження ненавидять одне до одного. Під час першої зустрічі Аденауера й де Голля в Рамбуйї поблизу Парижа численні експерти, професори Сорбонни, Боннського університету були налаштовані доволі скептично. «Та хіба можна за одне покоління щось змінити? Багатовікова ненависть, хіба можна її подолати?». Але де Голль і Аденауер опинилися на рівні найскладнішого завдання, виявивши величезну завзятість. Із 1958 по 1962 рр. між ними відбулося 15 зустрічей. Результатом цієї попередньої роботи було підписання 22 січня 1963 р. в резиденції французьких президентів Єлисейському палаці угоди про примирення і дружбу, яка діє досі. Саме ця угода дозволила двом народам залишити минуле історії та відмовитися від багатовікової ворожнечі. Хоча минуле насилу відпускало навіть творців нової Європи. Генрі Кіссінджер у своїй книзі «Дипломатія» пише, що «під час чергової зустрічі (з де Голлем 1969 року. — Авт.) я спитав ...як Франція має намір запобігти пануванню Німеччини у Європі його мрії... Par la guerre («шляхом війни») — коротко відповів він». І все-таки справа європейської інтеграції, біля джерел якого стояв Аденауер, зрушила з мертвої точки і стала швидко просуватися вперед.
Після арешту 1944 року начальник в’язниці говорив Аденауеру: «Будь ласка, не намагайтеся покінчити з собою. У вашому випадку в цьому вже немає необхідності. Вам 68 років, і ваше життя так чи інакше вже закінчене». На щастя, Аденауер після цього прожив іще 23 роки. Доволі скупий на похвали Черчілль назвав його найрозумнішим німецьким політиком із часів Бісмарка. А німці 2003 року оцінили ще вище.
Незважаючи на втрати близьких і негаразди, він вважав себе щасливою людиною. Бо «щастя не в тому, щоб досягти великих успіхів і утримати досягнуте. Щасливий той, хто виконує обов’язок і діє відповідно до своїх принципів, навіть якщо при цьому зазнає поразки».
Старий Конрад, так часто називали його німці, помер 19 квітня 1967 р., в рідному Рендорфі під Бонном. На пенсії він пробув усього чотири роки. «Немає приводу ридати», — були його останні слова.
