Карибська криза, 40-річчя якої відзначає в ці дні світова громадськість (дещо спрощуючи, можна сказати, що її апогей припав на хронологічний проміжок між 22 і 28 жовтня 1962 року) — подія виняткова в глобальній політичній, дипломатичній і військовій історії другої половини ХХ століття. Явища такого порядку, як це, з бігом часу розкривають дедалі нові і нові свої грані, невідомі або не до кінця зрозумілі сучасникам (до речі, ще живі люди, що були тими жовтневими днями безпосередніми учасниками найдраматичнішого протистояння двох наддержав, зокрема колишній посол СРСР в США Анатолій Добринін; не кажучи вже про те, що один з найактивніших діючих персонажів кризи, Фідель Кастро, був тоді і залишається зараз при владі на Кубі!)
І ось найцікавіший і, мабуть, найбільш важливий приклад «нового прочитання» колізій жовтня 62-го: якщо раніше їх уроки зараховували передусім до сфери міжнародної політики (і уроки ці були досить очевидні навіть для людей, мало знайомих з подробицями подій, головний з них: абсолютне табу на застосування ядерної зброї), то тепер видно не такі очевидні, але не менш життєво важливі уроки кризи для політики внутрішньої. Про них і поговоримо.
Але спочатку коротко нагадаємо канву основних подій. Перший секретар ЦК КПРС і Голова Ради Міністрів СРСР Микита Хрущов, бажаючи рішуче змінити на користь своєї держави стратегічне співвідношення сил в світі, санкціонував в травні-червні 1962 року таємну операцію з розташування кількох десятків — точна кількість залишається предметом суперечок досі — радянських стратегічних ракет Р-12 і Р-14 в Республіці Куба. Планували, тримаючи всі роботи в найсуворішому секреті, завершити їх до середини листопада 1962 року; потім, як вважає більшість істориків, Хрущов мав намір офіційно оголосити «імперіалістичній» державі — США — про наявність на Кубі вказаних ракет і далі вести з Штатами переговори вже зовсім з інших, якісно більш сильних позицій.
Цікаво, до речі, що кубинські представники пропонували оприлюднити факт розміщення нової зброї не в листопаді, а раніше, посилаючись на норми міжнародного права, що дають цілковиту можливість двом суверенним державам — СРСР і Кубі — укладати такі договори; але М. Хрущов відповів Ф. Кастро: «Право правом, а сила силою» (іншими словами, з супротивником, американцями, можна говорити тільки з позиції сили, інша мова тут неможлива; зазначимо, що така філософія панує і у внутрішній політиці ще дуже багатьох країн...)
15 жовтня американська авіаційна розвідка виявила будівельні майданчики для майбутніх ракетних комплексів Р 12 на Кубі. Знімки було наступного дня показано президенту США Джону Кеннеді. 22 жовтня глава американської держави виступив з телезверненням до нації, що було витримане в гранично жорстких тонах. Він рішуче зажадав негайного виведення ракет і оголосив про введення повної морської блокади острова. Радянський лідер в посланнях до Кеннеді наполегливо наголошував на «оборонному» характері ракет, що, проте, не здалося переконливим протилежній стороні. 23 жовтня в останній момент вдалося запобігти прямому воєнному зіткненню американських суден, що здійснювали блокаду, і радянських кораблів, що йшли до Куби. 27 жовтня ( «чорної суботи») ядерні сили двох країн найближче підішли до незримої страшної межі війни («диявол поплескував людство по плечах над краєм прірви», — писав тими днями знаменитий філософ-гуманіст Бертран Рассел). Але до ранку 28 жовтня внаслідок неформальних переговорів між братом президента Робертом Кеннеді і послом Добриніним був намацаний грунт для компромісу: США дають Кубі і СРСР гарантії проти вторгнення на острів, вивозять свої ракети з баз до Туреччини, натомість СРСР прибирає свою зброю, яка так налякала «імперіалістів». Ядерної війни вдалося уникнути.
Які ж загальні висновки (що стосуються сфери внутрішньої політики, сфери запобігання громадянським конфліктам) можна зробити з великої драми 40-літньої давності? Як здається, перший — і найважливіший — з неї такий. Справжня велич політика, що особливо того хто претендує на високий міжнародний статус, визначається не в останню чергу його здатністю протистояти тиску свого оточення, відстоювати і реалізовувати власні, незалежні погляди з принципових питань. Конкретно: існує чимало історично достовірних фактів, котрі підтверджують, який шалений тиск чинили на Хрущова і Кеннеді як їхні політичні соратники, так і ще більше представники військових кіл, що вимагали від своїх лідерів граничної жорсткості «заради честі держави», «рішучих» і «сильних» кроків.
І слід сказати з цілковитою певністю: обидва керівники виявили справжню державну мудрість, зуміли політично і духовно піднятися вище за самих себе (адже той же Хрущов у властивому йому своєрідному стилі ще зовсім нещодавно говорив: «Треба запустити американцям їжака в штани»!) і досягнути рятівного для світу компромісу. Мабуть, особливо важко було Кеннеді: не тільки вищі генерали, але і 70% членів обох палат конгресу, навіть лівий ліберал, сенатор Фулбрайт, вимагали від нього завдати воєнного удару по Кубі з усіма наслідками, що випливають звідси. Легко собі уявити, що було б з людством, якби президент не виявив всю свою стальну волю: жодного пострілу, де б то не було, наголошував він, не здійснювати без мого наказу!
Що це означало для Кеннеді, досить яскраво видно зі спогадів його брата, Роберта: «Чи стоїть світ на межі знищення? Чи з нашої вини? Можливо, ми щось упустили, чогось не доробили? Або зробили не так? Долонею однієї руки він (президент — І. С.) прикривав рота, пальці другої стискалися і розтулялися. Обличчя його витяглося, і погляд немов посірілих очей був сумно-напруженим. Протягом кількох миттєвостей здавалося, що нікого іншого тут немає і що він більше не президент... Президент Кеннеді розв’язав хід подій, але він більше не владний над ними. Йому залишається тільки чекати!»
І останній трагічний штрих до долі двох лідерів: одного з них, Кеннеді, трохи більше за рік після подій, що описуються, позбавили життя (за однією з недоведених версій, до цього був причетний могутній нафтовий бізнес півдня США разом з мафією), а іншого, Хрущова, рівно через два роки після розв’язання Карибської кризи, в жовтні 1964 року — позбавили влади (вже не версія, а історичний факт, що організував його повалення «безсмертний» партійно-радянський апарат, що позбувся дуже непокірного і непередбачуваного лідера...).
Висновок другий , який потрібно зробити з тих, давніх вже, днів. У екстремальній ситуації (а Карибську кризу замало назвати саме так: вирішувалася доля планети) керівник просто зобов’язаний ще раз перевірити, як саме виконують його розпорядження. Оголосивши блокаду Куби, президент США одночасно дав найсуворіший наказ: вогонь по суднах супротивника, що не підкоряються, відкривати не інакше як тільки з моєї особистої санкції! У той же час Хрущов передав радянським кораблям, які йшли до Куби з ракетним вантажем на борту, таку категоричну інструкцію: рух, навіть перед загрозами американців, не припиняти, на провокації не піддаватися, першими зброю не застосовувати... Все це відбувалося 23 жовтня 1962 року, момент був найнапруженіший. І ось у президента США з’явилися сумніви, чи правильно командувач флоту адмірал Джордж Андерсон зрозумів його накази. На прохання Кеннеді міністр оборони Роберт Макнамара передзвонив адміралу і спитав його, що ж конкретно той збирається робити у разі непокори радянських суден? Адмірал Андерсон чітко відповів, що діяти буде суворо за статутом: спочатку попереджувальний постріл попереду по курсу, а потім доведеться перейти до стрільби на ураження і потопити непокірливого... Макнамара був вражений, він з холодною люттю спитав: «Ви розумієте, що тільки що пояснили мені, як ви маєте намір розв’язувати третю світову війну?!» І ще раз повторив адміралу наказ президента. «А якби Кеннеді, — запитував Макнамара в своїх спогадах, що вийшли в світ 80-х років, — не спало на думку перевірити, як його рішення інтерпретували в штабах?».
Третій висновок зовсім короткий, але вагомий по суті. Хрущов розраховував зберегти розташування ракет на Кубі в найсуворішій таємниці — доти, доки сам не вважатиме за потрібне її розкрити. Офіційні особи СРСР, включаючи міністра закордонних справ Громика, все заперечували (саме це особливо образило американців). Але ж ще в Новому Заповіті сказано: немає нічого таємного, що не стало б явним, і те, про що зараз шепочуть, завтра ж з дахів будинків будуть проповідувати...
Четвертий висновок . Завжди (і у внутрішній, і у зовнішній політиці) треба намагатися передбачувати реакцію опонента. Той же колишній міністр Макнамара згадував: «США не мали намірів нападати на Кубу, але дії, які реально робилися, давали протилежній стороні всі підстави думати, що справа стоїть якраз навпаки».
І останній, п’ятий висновок . Ще лідери СРСР абсолютно справедливо (хоч і декларативно) констатували: в ядерній війні перемогти не можна! Додамо: і у внутрішньому громадянському конфлікті також (що, проте, анітрохи не знижує міру відповідальності влади). Тут ми знову виходимо до проблеми нового мислення. А ключ до нього, цього мислення, в простих словах Микити Хрущова, сказаних 1961 року про Джона Фітцджеральда Кеннеді: «З ним можна працювати» .
