«Загибель однієї людини — це трагедія, смерть мільйона людей — статистика», — сказав колись Еріх-Марія Ремарк. З цією страшною істиною людство у двадцятому столітті зжилося й поріднилося. Ми говоримо про Другу світову війну, про десятки мільйонів загиблих і не дуже переймаємося деталізацією тих жахів, які творилися в цивілізованій Європі в середині вже майже минулого сторіччя. Чимраз більше книги і фільми про ту війну нагадують захоплюючі голлівудські бойовики, де «хороші» хлопці борються з «поганими» на тлі річок крові, які красиво протікають через весь екран. Справжня страшна правда про війну відходить від нас. І все-таки вона є, і її пам’ятають.
У цьому автору довелося пересвідчитися, розмовляючи з ветераном війни — відомим рівненським журналістом і краєзнавцем Кімом Закалюком. На моє прохання розповісти про Другу світову війну, він сказав, що його власні спогади мало чим відрізняються від того, що можуть повідомити мільйони людей його покоління. А, проте, є люди, які в той страшний час здійснили справжній громадянський подвиг. Він оповів історію про німця Германа Грабе із міста Золінгена.
Коли почалася війна, Грабе було вже тридцять шість років, і він був успішним інженером, який працював у великому німецькому концерні «Юнг». Напевно, його життя так і пройшло б тихо і непомітно в містечку Золінгені, якби керівництву фірми «Юнг» не прийшло в голову направити Германа Грабе в 1941 році в Україну в місто Рівне створювати й керувати філіалами концерну на окупованій території. Прибувши на місце, ця глибоко віруюча людина (як він сам себе називав) була приголомшена становищем місцевого населення, особливо євреїв. До того часу фашисти вже встигли розстріляти тільки в Рівному двадцять п’ять тисяч чоловік. До речі, до війни в місті проживало ледь більше, ніж сорок п’ять тисяч. Розстрілювали насамперед євреїв. Герман Грабе почав діяти. За допомогою отриманих у Німеччині документів, які зобов’язували власті на окупованих територіях всіляко допомагати в налагодженні роботи фірми «Юнг», він створив з приречених на смерть людей загін робітників. Таким чином німецький інженер сподівався зберегти людям життя.
Однак 11 липня 1942 року один з помічників Грабе, десятник Фріц Ейнспорн повідомив: серед німців ходять чутки, що через два дні рівненське гетто буде повністю знищено. Коли Грабе з’явився в місцеве відділення СД, там йому сказали, що ніякого знищення гетто не буде і він може бути спокійний за своїх працівників. Однак, побачивши, що приготування до розстрілу йдуть повним ходом, почав вимагати від влади документ, який гарантує його робітникам життя. Ті погодилися його дати, але сказали, що навряд чи цей документ справить велике враження на карателів. Коли Герман Грабе прийшов до гетто, там уже господарювали есесівці та місцева поліція. Вони зганяли людей на залізничну станцію, де їх вантажили у вагони і вивозили за кілька десятків кілометрів на одне з місць масового розстрілу. Зібравши вцілілих після погрому людей, німецький інженер повів колону в розташований недалеко великий залізничний вузол Здолбунів. Карателі намагалися завадити порятунку людей. Документ і справді мало допомагав, і тоді Грабе погрожував, що вб’є першого ж карателя, який спробує забрати робітників. Однак, розуміючи, що і в Здолбунові люди не будуть у безпеці, Грабе перевів врятованих ним людей з рівненського гетто на Східну Україну, на один з «липових» філіалів концерну «Юнг». Там їм вдалося дочекатися приходу Червоної Армії. Так німецький інженер врятував від смерті триста п’ятдесят чоловік!
І все-таки це дуже мало порівняно зі ста тисячами розстріляних тільки на Рівненщині. Фашисти були дуже послідовними в проведенні своєї політики «очищення» території України. Вони розстрілювали євреїв, українців, поляків, чехів, військовополонених. Уже після війни Герман Грабе вирішив виступити на Нюрнберзькому процесі і розповісти про ті жахи, яким він був свідком на Рівненщині. Після його свідчення один з обвинувачів спитав головуючого того дня на процесі сера Сторі: «Хто за національністю ця людина?» Той відповів: «Німець». Це викликало загальний подив. Німець, який розповів про злочини свого уряду, виглядав дуже незвичайно.
Однак такий крок круто змінив життя німецького інженера. Його вчинок, м’яко кажучи, не зрозуміли співвітчизники, і він був вимушений залишити Німеччину й емігрувати до США. Там і помер у вісімдесятих роках.
Ця історія справді унікальна. Та й сьогодні, через п’ятдесят п’ять років після закінчення війни, в нашому суспільстві, схоже, вже немає того відчуття трагедії. Навпаки, час від часу пам’ятники, споруджені в Рівному на місцях масових розстрілів, зазнають нападу вандалів. Вони виривають шматки металу з обелісків і здають їх на пункти приймання кольорових металів. І це не якісь акції послідовників фашизму. Просто лом нині в ціні, а загиблі... Для багатьох це вже давня історія, яку мало хто пам’ятає сьогодні. На жаль...
