«Країна, яка своїм порятунком була б зобов’язана виключно тому чи іншому вождю, не врятується надовго навіть за допомогою цього вождя, а, крім того, і не заслуговує на порятунок»
Бенжамен КОНСТАН, французький письменник ХIX століття
Всесвітня історія надзвичайно багата на приклади героїчної боротьби за свободу — від трьохсот спартанців до лицарів ХХ сторіччя. Але не забудемо і про те, що свобода і демократія володіють однією вкрай небезпечною, підступною властивістю: мутувати, злоякісно видозмінюватися, коли в існуючу, здавалося б, «передову», «звитяжну» форму вкладається далеко не прогресивний (м’яко кажучи) зміст. Як і раковий процес, криза і загибель основ демократії має безліч причин і передумов (демагогічна пропаганда кандидатів у «вожді», озлоблення і втома мільйонів людей на тлі найважчих економічних криз, брехливість і продажність парламентських «обранців народу», що породжують ненависть і зневагу до представницької демократії як такої...), які далеко ще не досліджені з необхідною ясністю і глибиною. Але розбиратись у цій проблемі вкрай необхідно; це потрібно народам (в тому числі й українському, свідченням чому є драматична політична криза останніх тижнів) для засвоєння насущних, вічно актуальних історичних уроків, які дозволили б відрізнити справжню свободу від тоталітарних «отруйних плодів». Ми зараз зосередимося тільки на двох, можливо, найбільш яскравих, прикладах, що прямо стосуються названої теми.
1. ТРІУМФ І ГАНЬБА «НАПОЛЕОНА МАЛОГО». ФРАНЦІЯ. 1848—1870 рр.
«Нужда веде народ до революції, але революція знов ввергає його в нужду!». Ці карбовані слова великого Віктора Гюго (за ними — «зачароване» коло історії) багато чого пояснюють у драматичному перебігу подій у Франції 1848—1852 рр. У гранично короткій, схематичній формі події ці виглядають так. Лютнева революція 1848 року скинула режим «короля-банкіра» Луї-Філіпа і затвердила в країні республіканський лад (про «приховані пружини» революції той же Гюго висловився дуже точно: «Коли натовп бідняків дивиться на багатіїв, то це викликає у нього не просто роздуми — це передвістя майбутніх подій»). Але революція, як дуже швидко з’ясувалося, не виправдала сподівань людей. Як писав один з далекоглядних сучасників (і активних учасників політичних і парламентських боїв) Ламартін, «фанатизм заможних не поступався фанатизму знедолених» — і це стало однією з головних причин подальших трагедій.
У червні 1848 року регулярні війська під командуванням генерала Кавеньяка жорстоко придушили повстання бідноти паризьких передмість. «Кривавий рів розділив власників і знедолених» (Олександр Дюма), засипати його довелося протягом кількох десятиліть. Незважаючи на те, що саме 1848 рік укріпив у Франції основи парламентської демократії (саме тоді вперше було законодавчо оформлене загальне, рівне виборче право, незалежно від розміру майна, що його незабаром скасував бонапартистський режим), дуже скоро в обстановці соціальних протиріч, що наростали, і крайньої політичної нестабільності залунали заклики до обмеження, а може й скасування засад представницької демократії, до введення надзвичайного стану, що спирається на волю і силу «рятівника нації». Гюго (нам доведеться його неодноразово цитувати) заявив з цього приводу таке: «Я в жодному разі не прихильник надзвичайного стану. Бо він завжди кладе початок серії державних переворотів». Як у воду дивився!
«Рятівник», який обіцяв країні «примирити порядок і справедливість», «багатство і милосердя», як і слід було чекати, незабаром з’явився. Ним був Луї-Наполеон Богарне (публічно званий Бонапартом), що іменував себе «небожем» великого імператора (він був сином сестри першої дружини Наполеона — Гортензії Богарне, а батьком його офіційно був рідний брат Наполеона Луї, що, проте, завжди бралося під сумнів). Коли в Національних зборах Луї-Наполеон заявив про намір виставити свою кандидатуру на виборах першого президента республіки в грудні 1848 року, це повідомлення спочатку зустріли заглушливим реготом. Хитрий інтриган Тьер у приватних розмовах іменував принца-племінника «кретином», але швидко дійшов висновку, що «кретином» легше керувати. Тут він помилявся... Новий кандидат виявився дуже спритним демагогом, що обіцяв «усім усе»!
«Фальшивий Бонапарт із тьмяним поглядом», як його називали, що обожнював порівнювати себе з Вашингтоном — зразком усіх республіканських чеснот — переміг на президентських виборах своїх суперників із приголомшуючою перевагою (5,5 млн голосів проти 1,5 млн у Кавеньяка). Новий режим почав своє правління підкреслено скромно, але при цьому (характерно!) постарався негайно усунути зі сцени всіх «ідеологів», які сприяли його приходу до влади. У приватних розмовах Луї-Наполеон Бонапарт відверто зізнавався, що віддає перевагу «людям дії» над «людьми принципів», політикам — над мислителями(!). Гюго, який певний час вважався радником нового правителя, але який швидко розумів, що принц — не той, за кого себе видає, відгукнувся про нього так: «Той, у кого амбіції, завжди ненавидить тих, у кого переконання»...
На шляху до монархічної влади Луї-Наполеону неоціненну послугу надав парламент — Національні збори, які крок за кроком, послідовно віддали свої повноваження на користь принца-президента. Депутати, щоправда, законодавчо заборонили голові держави балотуватися на другий термін — і водночас відправили у відставку командуючого армією, генерала, який поважав Конституцію Шангарнье — єдиного, можливо, хто міг би захистити їх від усе більш помітних диктаторських прагнень принца. Коли восени 1851 року Збори відхилили запропонований Наполеоном Малим (знову гостре слівце Гюго!) проект монархічної конституції — президент зрозумів, що час вдатися до сили. «У разі успіху, — нашіптували йому підлесливі наближені, — вся Франція, втомлена від парламентських чвар, буде біля ваших ніг!». Справедливість вимагає визнати, що популярність депутатів, які загрузали в склоках і корупції, була на нульовій позначці.
Вранці 2 грудня 1851 року парижани побачили в центрі міста регулярні війська й афіші, які сповіщали про те, що парламент розпущений і президент бере на себе всю повноту влади. Біля афіш стояли віддані новому Бонапарту агітатори та популярно роз’яснювали «нетямущим» перехожим: «Реакційна більшість розігнана!» Переворот вдався; Гюго поїхав в еміграцію; рівно за рік Луї- Наполеон проголосив себе імператором Наполеоном III; парламент став «ручним», повністю підконтрольним монарху. Вже в березні 1852 року був виданий «Закон проти зловживань преси» (суть якого зрозуміла і без коментарів!), а у серпні того ж року — закон Федера, що передбачав примусове політичне вигнання для непокірних (його, щоправда, швидко пом’якшили). Новий режим — гібрид військової диктатури, корумпованих кланів, частини «середнього класу», до смерті переляканого і тому раболіпного, і продажних політиків — «зміцнювався і набирав сили серед розкошів і сміху» (Флобер). Наполеон III утримався при владі до 1870 року, аж до ганебної поразки у війні з Пруссією...
2. МОРОК «ТИСЯЧОЛІТНЬОГО РЕЙХА». НІМЕЧЧИНА. 30-тi РОКИ МИНУЛОГО СТОРІЧЧЯ
До чого веде злiсна «політична воля» виняткового талановитого демагога, одержимого до того ж ідеєю влади і геть позбавленого будь-яких моральних гальм і етичних засад, зі страшною наочністю демонструє біографія Адольфа Гітлера. Життю «коричневого фюрера» присвячені сотні томів; ми ж зараз розглянемо лише один аспект його лиходійного шляху — справді зоологічну ненависть до демократії та парламентаризму (що зовсім не заважало йому з диявольською хитрістю, коли було необхідно, використати той же парламент у своїх інтересах!).
«Видалення ракової пухлини демократії — мета нашої партії»; «Представницький парламентський механізм — це демократична дурниця»; «Демократію парламенту, зграї залежних нулів, яких смикають за ниточки з-за лаштунків, замінить істинно німецька демократія вільного вибору фюрерів»; «Якщо люди з жахом виявляють, що, витрачаючи останні гроші, вони вмирають від голоду, то вони повинні зробити такий висновок: ми більше не станемо підкорятися державі, побудованій на шахрайській ідеї більшості. Ми бажаємо диктатури!». Подібні гітлерівські «прозріння» — зовсім не плід запаленої уяви маньяка; вони були покладені в основу політичної практики нацистської партії, що обрала своєю метою знищення демократичної Веймарської республіки зсередини, в тому числі, і з використанням тих самих парламентських механізмів, які так ненавидів Гітлер (коли в 1925 році він несподівано заявив про намір взяти владу «виключно легальним шляхом», то деякі зі спільників навіть охрестили його «Адольфом-законником»!).
Безперечно, коли б не найважча світова економічна криза 1929—1933 рр., яка поглиблювала прірву між багатими й бідними, не імперські великодержавні елементи в світовідчутті тогочасного «середнього класу», до того ж вкрай озлобленого «важкими часами», що настали, і тому жадібно шукаючого ворога (а Гитлер підказував йому зі сторінок «Майн Кампф»: «Демократія насаджується євреями, чужаками, прихованими ворогами Німеччини, щоб влада опинилась у руках тупої маси, якою легко управляти»), то жодні «легальні, парламентські» методи ніколи не дали б нацистам влади. Навіть за всього їх цинізму («Усе, що сприяє катастрофі, добре, дуже добре для нас і для нашої німецької революції», — заявляв в 1931 році лідер «лівого» крила гітлерівської партії Грегор Штрассер). Але історія пішла найтрагічнішим з усіх можливих шляхiв. Не останню роль у такому розвитку подій зіграла величезна внутрішня слабкість Веймарської республіки, особливо слабкість і безнадійна зношеність її парламентської системи, корумпованих, амбіційних, жадібних і короткозорих партій (що Гітлер уповні використав!).
Так, досить сказати, що практично всі уряди Німеччини 1930—1933 рр. не мали більшості в рейхстагу. Зазначимо при цьому, що Конституція 1920 р. наділяла президента країни (а ним був фельдмаршал Гінденбург, військовий герой Першої світової війни, в час, що описується — дуже старий, ультранаціоналіст і монархіст, який не бажав і не здатний був реально протистояти нацистам) необмеженою, майже монархічною владою. Цю владу він використав — і неодноразово! — для частих розпусків рейхстагу з подальшим проведенням позачергових парламентських виборів. Наприклад, за три роки (з осені 1930 р. до листопаду 1932) такі вибори відбулися тричі; причому нацистська НСДАП, за допомогою розгнузданої демагогії та терору проти всіх незгідних, раз за разом збільшувала чисельність своєї фракції, ставши провідною за чисельністю депутатів (але, зазначимо, ніколи, навіть на позачергових виборах 5 березня 1933 р., проведених, коли Гітлер вже став канцлером і «коричнева мафія» підпалила рейхстаг, вона не мала абсолютної більшості! «Наці» отримали тоді лише 288 мандатів із 647).
Отже, НСДАП встановила у Німеччині режим терористичної диктатури, аж ніяк не маючи «законного парламентського мандата» більшості (міркування про «законний» прихід Гітлера до влади — безумовне блюзнірство). Характерно, що ще з 1932 р. Гітлер, крім поста канцлера, постійно вимагав можливості «правити, не озираючись на рейхстаг». У цьому йому чималою мірою сприяв Гінденбург, який скріпив своїм підписом 23 березня 1933 року «Закон про усунення тяжкого становища народу і держави». Перш ніж навести цей (аж ніяк не чисто юридичний) документ, звернемо увагу читача, що цей «плід творчості» нацистських правознавців також відкривав шлях до майбутніх страшних злочинів гітлерівців — без нього не було б ані газових камер, ані спалених живцем сотень тисяч невинних людей, ані сліз вдів і матерів... Вчитаємось уважно (зазначимо: формально все претендує на «законність»!):
«Рейхстаг ухвалив наступний закон, який публікується після того, як було встановлено, що всі вимоги законодавства про порядок зміни конституції додержані.
Стаття 1. Імперські закони, крім передбаченого конституцією порядку, можуть також видаватися імперським урядом (на чолі з Гітлером. — І.С. ).
Стаття 2. Імперські закони, що видаються імперським урядом, можуть мати розбіжності з імперською конституцією, якщо вони не зачіпають становища рейхстагу як такого. Права імперського президента залишаються недоторканними. (Цим самим конституція фактично анулювалася; рейхстаг ставав сукупністю маріонеток, а що ж до 86-літнього президента Гінденбурга, то за рік після його смерті Гітлер «внаслідок народного референдуму» зайняв його пост.).
Велич і гуманізм демократії в тому, що вона за суттю своєю несумісна з гітлерівським канібальським «посилом»: «Сильний має панувати, а не змішуватися зі слабким, жертвуючи власною величчю. Тільки природжений слабак може вважати це жорстоким». Цінності демократії — незламні; долею «фюрера» була куля і щуряча отрута.
