Питання, як пишеться історія в нашому заполітизованому суспільстві, цікавить не тільки фахівців, але й звичайних громадян. Особливо це стосується «болючих» тем українського минулого. Доба Мазепи в історії Гетьманщини та перехід українського гетьмана на бік шведського короля Карла ХІІ є однією з таких.
Історія як наука є моделлю минулого, подібно до того, як глобус є схематичною копією Землі. Масштаб будь-якої карти в даному порівнянні є відповідником методів історичної науки, а різноманітні дані про географічний об’єкт — історичні джерела. Щоб збудувати достатньо точну модель історії доби Івана Мазепи та його вчинку в жовтні 1708 р., необхідно хоча б знати джерела, які свідчать про «проект» реформування Гетьманщини Петром І в 1706 — 1708 р., умови переходу Івана Мазепи на бік Карла ХІІ та уявлення української еліти про бажаний їй суспільно-політичний устрій.
Найприкметнішою рисою історії виступу Івана Мазепи проти Петра І є та, що дослідники не мають прямих джерел, які б висвітлювали події «зради Мазепи» не тільки з точки зору російської сторони, але й української. Для порівняння: схожі дії Рейнхольда фон Паткула в Лівонії (1699 р.) стосовно польського короля Августа ІІ та господаря Дмитрія Кантемира в Молдавії (1711 р.) щодо російського царя Петра І відображені в договорах, автентичність більшості з яких не підлягає сумніву.
Значна кількість джерел, за якими ми знаємо відносини Гетьманщини доби Івана Мазепи з центральною російською владою, були написані через значний проміжок часу після подій 1708 — 1709 рр. Вони почали друкуватись ще з середини ХІХ ст. Нові свідчення знаходяться у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Санкт-Петербурзькому філіалі архіву Російської Академії Наук, Відділі рукопису та рідкісних книг Російської національної бібліотеки, Відділі рукопису Бібліотеки Академії Наук в Санкт-Петербурзі, Російському державному архіві древніх актів, у архівах Швеції та країн Західної Європи. Найбільш багатообіцяючими є пошуки в ще невпорядкованих архівосховищах Санкт-Петербурга.
Документи про «проект» реформування Гетьманщини Петром І у 1708 р. Ці свідчення дають змогу відповісти на питання: проти чого, власне, виступив Мазепа 28 жовтня 1708 р.? Важливо, що російський цар до перемоги під Полтавою мав лише одну мету: протистояти непереможному Карлу ХІІ. Петро І розумів, що він зможе здобути успіх у війні з королем, якщо володітиме такою ж організованою військовою силою. Ось чому він так заповзято, часом навіть дивно для сучасного історика, копіював модель армії та політичного устрою Швеції. Російський цар усвідомлював армію та державу як цілісний організм, тому внутрішні адміністративні реформи Петро І проводив разом з воєнними. Ці реформи вилилися в створення губерній (1707 р.) та організацію регулярної армії (з 90-х рр. XVII та протягом першого десятиліття XVIII ст.). Закономірно, що Україна рано чи пізно мала стати об’єктом цих реформ, які мали ліквідувати традиційний козацький устрій.
Український дослідник І. Борщак, спираючись на документ з архіву міністерства закордонних справ Франції, доводив, що в оточенні Петра І з 1703 р. існував план ліквідації козацтва як стану. З «Листа Пилипа Орлика до Стефана Яворського» (1721 р.) випливає, що впродовж 1706 — 1707 рр. російський цар та його оточення мали плани реформування суспільного ладу Гетьманщини. У квітні 1707 р. на військовій раді у Жовкві Петро І виклав Мазепі проект створення «компаній», тобто формування регулярного війська з частини козацтва. Після цього Іван Мазепа вперше не відіслав посланця Станіслава Лещинського до Москви. У вересні 1707 р. Мазепа отримав титул князя Римської імперії, а в травні 1708 р. Петро І порушив дану Мазепі обіцянку збереження Правобережної України за Гетьманщиною, заявивши польській шляхті про повернення Речі Посполитій цих земель України після повторного сходження на польський престол Августа ІІ. Важливо, що до ради в Жовкві Мазепа навіть не наважувався на таємні переговори з представниками Станіслава Лещинського та Карла ХІІ і відсилав їхніх посланців до Петра І. Історичні джерела засвідчують, що він не бачив райдужної перспективи союзу України з Річчю Посполитою та «єретиками»-шведами.
Згідно з «Листом Пилипа Орлика до Стефана Яворського», головною причиною рішення переходу українського гетьмана на бік Карла ХІІ став проект російського царя: «указ царского величества о устроеніи козаков, подобіем Слободских полков, в пятаки, который так устрашил и раздражил был всех полковников и старшину, что целее отчаявшися своих вольностей, ни о чом ином не говорили, токмо что тот выбор пятаков, степень есть до устроенія в драгуны и солдаты...» Проте зазначені джерела є непрямими свідченнями. Як зауважив український історик В. Горобець, дослідникам не вдалось знайти джерел про ліквідацію козацького устрою в Гетьманщині в фондах сенатського архіву та кабінету Петра І Російського державного архіву давніх актів у Москві. Такі обставини дають змогу стверджувати, що письмового проекту ліквідації козацтва в російського керівництва не існувало, однак про це йшлося в усних розмовах між представниками військової еліти, що, в свою чергу, призвело до появи непрямих історичних джерел, часто перекручених та не узгоджених між собою.
Документи, які відповідають на питання, що хотів отримати Іван Мазепа, коли переходив на бік Карла ХІІ? З промови самого Мазепи перед з’єднанням зі шведами (недостовірної, але цінної як непряме джерело): «тільки одне спасіння для нас — приєднатися до шведського короля». Мазепа говорив козакам про ліквідацію усталеного суспільного життя як головну причину переходу на бік короля Карла ХІІ.
Після Полтавської битви Петро І стверджував, що Карл ХІІ та Станіслав Лещинський хотіли «відділити малоросійських людей від Росії та створити окреме князівство під керівництвом Мазепи». Феофан Прокопович свою змушену характеристику Івана Мазепи вилив у слова «понеже намерение его было отторгнуть от Российской державы малую Россию, и паки подвести под иго Полское...» Цим свідченням та оцінкою виступу Мазепи користувалися О. Рігельман в «Літописній оповіді про Малу Росію» (1787 р.), Д. Бантиш-Каменський в «Історії Малої Росії» (1822 р.), М. Маркевич в «Історії Малоросії» та ін. Полковник Гнат Галаган, який залишився вірним цареві, в 1745 р. занотував, що Іван Мазепа перейшов до ворогів «для того, щоб відділити нас від Росії та привести під свою владу». Данило Апостол — прихильник Мазепи, який вчасно зорієнтувався в реальній розстановці політичних сил і тому залишився вірним цареві, на допиті в грудні 1708 р. зазначав: «презентовал нам же зменник Мазепа привілей Кроля Станеслава, и лист приватній Канцлера Великого Яблоновського... упевняюче Украину вольностями, як в короне Польской, так и в Великом Князтве Литовском, жебы такими ж правами Украина щитилася и зоставала...»
Проте найбільше дискусій в українсько-російських взаєминах викликало свідчення, опубліковане 1821 р. у «Військовій історії походів росіян у XVIII ст.», — договір між Іваном Мазепою та Станіславом Лещинським. Цей текст містився в записах невідомого шведського офіцера армії Карла ХІІ та був використаний в праці Густава Адлерфельда. Згідно з документом, Військо Запорозьке повертається до складу Речі Посполитої, а за реалізацію цього «проекту» гетьмана Івана Мазепу польський уряд нагороджував титулом князя та князівством, утвореним з Вітебського та Полоцького воєводств. Однак історики не мають автентичного тексту тих часів. Документ, що дійшов до сьогодення, був пізніше поданий шведським офіцером, який майже 20 років знаходився в російському полоні. Тому справжність цього документу є сумнівною. Він не вписується в контекст відносин Мазепи з протектором (чи потенційним протектором). На думку М. Уманця та М. Грушевського, цей текст може бути наслідком існування попередніх домовленостей Івана Мазепи та Станіслава Лещинського. Але цей документ в якості непрямого джерела свідчить про те, що світогляд Івана Мазепи виходив за межі ідентичності «малоросійської вітчизни», що й виявилось в часи інтелектуальних змагань протягом «війни маніфестів» зими 1708 — 1709 рр.
У цій ситуації корисним є порівняння виступу Мазепи та його оточення з подібними ж акціями Рейнхолдьда фон Паткула, Дмитрія Кантемира та ін. За непідписаною декларацією «12 лівонських патріотів» 28 лютого 1699 р. передбачалося відстоювати свободу вітчизни. За іншим документом, підписаним представниками нобілітету Лівонії Густавом фон Будбергом, Отто фон Вієтингофом та іншими «задля нашого спасіння», Лівонія переходила під протекцію саксонської династії Веттинів, а саме під захист Августа ІІ, короля Речі Посполитої, та курфюрста Саксонії. У третьому документі Август ІІ підтверджував цілковиту автономію Лівонії, свободу та права, передусім, її еліти. Подібно до лівонських договорів, підтвердження молдавської автономії засвідчується угодою між російським царем та молдавським господарем. Цікаво, що шведи, які придушували лівонські вольності, одночасно захищали польські «золоті вольності» від саксонського панування. Тобто, за закономірностями центральноєвропейських суспільств, головною умовою переходу Мазепи на бік Карла ХІІ та Станіслава Лещинського було збереження традиційного козацького устрою — автономії Гетьманщини.
Важливі відомості про «нещасливий шведський рік» знаходяться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, архівах Санкт-Петербурга та Москви. За лейтенантом шведської армії Ф. Вейєм, шведська армія неодмінно мала перемогти. У Відділі рукопису та рідких книг Російської національної бібліотеки є свідчення про те, що літом 1708 р. Мазепа на прохання царя розіслав універсали, в яких лякали людей швидкою появою сильних ворогів та радили заривати в землю хліб, гроші, церковне та приватне майно. Також було наказано відправляти богослужіння за вигнання ворога Росії та православ’я. 9 жовтня 1708 р. Мазепа послав 2 тис. червонців в дар Петру І та одночасно повідомив, що купив землю в Великороссії та питався дозволу заселити її малоросіянами. Із зазначеного випливає, що виступ Мазепи був за «вольності», а не проти Петра І, а тим більше Росії. Про це також свідчать листи Івана Мазепи через Данила Апостола та Гната Галагана до російського керівництва в листопаді 1708 р. За українським істориком Сергієм Павленком, ці листи — провокація Гавриїла Головкіна для дискредитації Мазепи в очах Карла ХІІ. Російський історик Володимир Артамонов інтерпретує їх як спробу Івана Мазепи повернутися до Петра І. Незважаючи на протилежні оцінки одного й того історичного свідчення, факт переговорів між Мазепою та російським керівництвом після 28 жовтня 1708 р. свідчить про домінування в Гетьманщині центральноєвропейських цінностей «вольностей».
Свідчення про устрій, який хотіла мати українська еліта. Зв’язки старшини Гетьманщини з представниками прошведської партії в Речі Посполитій почалися ще в 1703 р. У цьому році литовський магнат та троцький каштелян Михал Казімір Коцєл встановив відносини зі стародубським полковником Михайлом Миклашевським. У ході таємних переговорів між М. Коцєлом та стародубським писарем Опанасом Покорським український представник погоджувався на умови: «Волность украинская будет таковая, какова Речь Посполитая коронная і литовская, и таковая ж будет Речь Посполитая третия украинская, и сколько сенаторей из Литвы и Короны, толко особ годных уверенных, столько ж кресл сенаторских заседати імут в Украине, в коле сенаторском, которых тот час на меморіал присылать надобно, и королю полскому предлагать; [...] шлияхтою прі волностях [...] ями уволены будут. Чин духовный, мещаня прі своих волностях; а где приналежит воеводством, поветом быть і староствами, те городы воеводствами і поветами и староствами, от короля его милости уволены привилиями з сейму будут».
Перед самим виступом козацька старшина уявляла виступ проти Петра І як єдиний шлях до збереження своїх традиційних «вольностей». В Орликовому листі до Стефана Яворського позиція української старшини висловлена так: «Миргородський полковник сказав йому, Мазепі: «Очі всіх на тебе уповають, і не дай Боже для тебе смерті, бо ми дістанемося такої неволі, що нас і кури загребуть». А Прилуцький полковник потвердив такими словами: «Як ми душу Хмельницького завжди Бога молимо та імя його хвалимо, що Україну від лядського іга звільнив, так у супротивний спосіб і ми, і діти наші у вічні роди душу та кістки твої будемо проклинати, коли нас за гетьманства свого після смерті своєї в такій неволі залишиш».
Також Пилип Орлик писав, що «не дерзнув би (Мазепа. — В. К.) з однією моєю головою відійти, коли б інші з генеральної старшини, обозний генеральний Ломиковський, а з полковників — миргородський, прилуцький та лубенський до тієї акції не приєднались, як найперші та найчільніші у Війську Запорозькому особи, і за собою старшину свою із полками своїми не потягли, і тим його Мазепу, в недоброму намірі не утвердили».
Приниження козацької старшини в ході Північної війни призвело до позиції, що передбачала спротив Росії, вона була наведена (від імені Мазепи) в листі еміграційного гетьмана П. Орлика до митрополита С. Яворського: «Якого ж нам добра надалі надіятися за наші вірні служби і хто ж би був такий дурень, як я, щоб під цей час не прихилився до супротивного боку на такі пропозиції, які Станіслав Лещинський до мене прислав?» Для українського гетьмана та еліти реформа нерегулярного козацького війська була шоком, оскільки в їхньому світогляді воєнний устрій був нерозривно пов’язаний з адміністративним, судовим життям Гетьманщини та суспільним ладом у цілому. Причини збройного виступу Івана Мазепи проти Петра І пояснюються тим, що царські реформи ламали політичний світогляд еліти Гетьманщини та підривали саму козацьку ідентичність.
Закономірності історії та збіг обставин підштовхнули Мазепу до переходу на бік Карла ХІІ. Як би не оцінювали цей факт, в той час це було цілком допустимою в очах центральноєвропейського нобілітету поведінкою. Дві яскраві особистості, які не вписувалися в суспільства, що десятиліттями реформувалися під їхнім впливом, знаходили спільну мову. Однак старий гетьман не міг сприйняти нових умов взаємин між централізованою Російською державою та автономною Гетьманщиною.
