«Реабілітований», «поновлений посмертно», «виправданий»... Коли зустрічаєш подібні визначення у біографіях видатних діячів, мимоволі переймаєшся емоційним співчуттям не лише до особистості, про яку так говориться, але й до її родини, оточення, врешті до її батьківщини та навіть доби, в яку їй випало жити.
І мимоволі згадується п’єса німецького драматурга Бертольда Брехта «Життя Галілея», персонажі якої стверджують:
Андреа: Нещасна та країна, котра не має героїв...
Галілей: Ні! Нещасна та країна, котра потребує героїв.
Георгій Гамов не мріяв про героїзм, його мало цікавили будь-які вияви суспільного буття людини. Він просто хотів жити як вільна людина: мандрувати світом і займатися улюбленою фізикою.
«Я був занадто крупний і до того ж неправильно розташовувався в материнській утробі, так що консиліум лікарів вирішив, що наступного ранку мене розділять на частини і так виймуть, щоб врятувати життя моєї матері. Але тут хтось, на щастя, згадав, що відомий московський хірург винаймає дачу біля моря в десяти кілометрах від міста. Його підняли з ліжка глибокої ночі і привезли до нашого помешкання разом з чорним докторським саквояжем. Кесарів розтин був зроблений на письмовому столі в кабінеті мого батька, де всі стіни були в книжкових полицях (може, тому я сам написав так багато книг)».
Так Георгій Гамов розповідав про свою появу на світ американському історикові науки Чарльзу Вайнеру весною 1968 року (восени вчений помер на 64-му році життя).
Місто огортала нічна пітьма, батько на піднятій угору руці тримав гасову лампу, сусідка гріла воду...
До речі, ця сусідка стала хрещеною майбутньому фізику.
Самоідентифікацію Георгій Гамов декларував оригінально — у своїх спогадах «Моя світова лінія: неформальна автобіографія» (1970) помістив репродукцію відомого полотна Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», визнаючи своїм предком священика з родини Лебединцевих, котрий ніс слово Боже хортицьким січовим козакам.
Рід Лебединцевих справді давній: його представники були не лише високими церковними діячами, але й військовими (дід вченого командував військовим округом), юристами. Історик, археолог та церковний діяч Петро Лебединцев у травні 1861 року відслужив у Києві панахиду над труною Тараса Шевченка, залишив спогади про поета.
Проте все це не є підставою вважати, що Георгій Гамов занадто переймався національними проблемами — як фанатично відданий науці дослідник, він більш схилявся до космополітичної ідеології в тій її частині, що твердить: «Усі, хто живе на Землі, є громадянами світу». Можливо, у даному випадку навіть доречно згадати про ботанічний космополітизм стосовно поширення на земній кулі певних видів рослин (на противагу біологічним космополітам є їхня протилежність — ендеміки (рослини, що мають обмежений ареал).
Г. Гамов міг би з повним правом дотримуватися відомого вислову молодого П. Капіци: «Батьківщиною для людини служить те місце, де їй добре працюється».
Поки в СРСР вченому добре працювалося, він був лояльним до влади. Коли ж вона обмежила його життєвий і науковий простори, він кинув їй виклик.
І переміг!
Єдине, що рудиментарно залишалось у серці одесита, то це почуття незборимої ностальгії. Живучи в Америці й зустрічаючи гостей зі своєї батьківщини, він обов’язково запрошував їх до себе додому (це за кордоном не прийнято), був гостинний (на столі, крім горілки, була ікра), говорив не змовкаючи. Щоправда, і без гостей його дім завжди був відкритий, бо господар любив розповідати веселі історії «у вузькій компанії друзів біля каміну після смачної вечері», про що не забував наголошувати.
Г. Гамов мав високий зріст, через що, бувало, потрапляв у кумедні ситуації. Ставши «неповерненцем» (залишивши СРСР й обравши «вільний західний світ»), вчений був запрошений на прийом до бельгійського короля, куди, зрозуміло, треба було явитися у належному костюмі. Пошуки в Брюсселі потрібного розміру одягу ні до чого не привели (штанці в найкращому варіанті ледь прикривали коліна). Довелося не відгукнутися на запрошення гостинного монарха.
Світ фізики та астрономії відкрив синові батько — педагог (мати Г. Гамова теж була педагогом, рано померла). Одна тисяча дев’ятсот десятого року юний одесит на власні очі спостерігав на небі політ комети Галлея й враження від побаченого проніс через усе життя. Вищу освіту майбутній учений спочатку здобував у Новоросійському (Одеському) університеті, а потім продовжив навчання в Петрограді. Після аспірантури стажувався в Англії, Німеччині та Данії, був стипендіатом у Геттингенському, Копенгагенському та Кембриджському університетах. Рідкісним талантом молодого радянського вченого захоплювалися провідні вчені Європи і світу, зокрема Н. Бор, В. Паулі, Є. Вігнер, Е. Резерфорд. Двадцятишестирічний Г. Гамов був одноголосно визнаний провідним фахівцем у галузі теоретичної та ядерної фізики.
Майбутній нобелівський лауреат (1977), керівник відомої Кавендишської лабораторії англійський фізик Н. Мотт у приватному листі писав про одеського фізика: «Гамов, який працює в інституті — приємний і життєрадісний молодий чоловік, котрий розвинув виключно дотепну теорію, що стосується радіоактивних ядер. Ніхто б не подумав, що він росіянин, він — людина типу Олівера Уолкера (популярний персонаж фельєтонів тодішньої англійської преси. — В.А.); часто буває в кіно і любив би мотоцикл, коли б він у нього був. Він читає Конан Дойля і не ходить на концерти, що не заважає йому бути блискучим фізиком. Він одержує результати, не зловживаючи математикою. Він майже ніколи не мовчить і приблизно мого росту (близько 2-х метрів. — В.А.)».
У своїх спогадах Н. Мотт зазначає: «Він часто бере у мене в борг 25 оре (четвертинка данської крони. — В.А.), щоб купити сигарети... він добився великого успіху, продемонструвавши, як нова квантова механіка здатна пояснити явище радіоактивності — як атоми здатні дрімати мільйони років і раптом розпадатися. Я повинен зізнатися, що навіть заздрив йому!».
Точніше визначив портрет Г. Гамова німецький фізик К.фон Вайцзеккер: «Я гадаю, що Гамов належить до числа тих людей, з якими Ви можете обговорювати все, що завгодно. Він цікавився всім, і в нього завжди були нові міркування з приводу різноманітних речей. Ці свої ідеї він передавав іншим — пропонуючи їм вирішити, правильні вони чи ні».
Г. Гамов вільно володів кількома європейськими мовами, але не знав данської. Проте це не заважало йому після кількох днів перебування у Копенгагені читати наукові доповіді данською мовою, і аудиторія його розуміла: вчений жестикулював, супроводжував свою доповідь дотепними малюнками, сипав англійськими й німецькими словами...
До речі, щодо зауваження про скромні знання Г. Гамовим математики, то деякі колеги були жорсткішими й говорили: «Він не вмів ні писати, ні рахувати. Він не міг відразу сказати вам, скільки буде 7х8. Але його розум був здатен розуміти Всесвіт».
У таких випадках, гадаю, коли є абсолютно протилежні оцінки незвичайного таланту людини, здається, треба говорити не про прояви її геніальності, а про рівень сприйняття й розуміння цього оточенням.
Цікаво, що сам Г. Гамов чудово розумів себе й свій науковий потенціал, тому максимально тверезо оцінював власні здібності як джерела оригінальних ідей. Спостерігаючи, як довколишні, використовуючи його спонтанні відкриття, одержують престижні нагороди й вибудовують свої наукові кар’єри, якось він зауважив: «Я й сам міг би тоді передбачити ділення ядер, коли б був розумнішим». Спогади сучасників, котрі намагалися створити правдивий образ одеського Фауста (герой однойменної трагедії Й. В. Гете, написаної 1773 —1832 рр., символ нездоланного потягу до знань), дають підстави вважати, що ці слова були сказані без будь-якого жалю й каяття. Шукаючи смисл людського життя, мудрий Фауст знайшов його у діянні, вчинках. Г. Гамов бачив своє призначення у щедрому роздарюванні своїх геніальних ідей і постійних життєвих мандрах по планеті Земля.
Між іншим, «допомігши» кільком колегам одержати Нобелівську премію, Г. Гамов за своє життя удостоївся лише однієї солідної нагороди — премії Калинги ЮНЕСКО (1956), котрою відзначають популяризаторів науки. Одержавши її, фізик зміг здійснити свою давню мрію — побувати в Індії та Японії. Як популяризатор науки Г. Гамов не мав собі рівних — його книги перевидавалися багато разів у всіх країнах світу (у Росії — лише після розпаду СРСР). В одному зі своїх останніх інтерв’ю Г. Гамов жартував, що написав уже про все — залишилось ще створити кулінарну книгу. Треба зауважити, що саме книги, зокрема серіал про пригоди містера Томпкінса (у Росії видано лише 1994 року), принесли вченому пристойне матеріальне забезпечення, прославили його і стали найвідомішими світовими бестселерами, присвяченими проблемам науки.
На вутлому ненадійному човні через Чорне море в Туреччину
Одна тисяча дев’ятсот тридцять другого року 28-річний Г. Гамов був обраний членом-кореспондентом АН СРСР і став наймолодшим член-кором за всю історію російської Академії наук. Академік А. Йоффе запросив Г. Гамова до Ленінградського Фізико-технічного інституту, де він працював разом з провідними радянськими вченими М. Семеновим, І. Курчатовим, Я. Френкелем, В. Фоком та іншими.
Про успіхи геніального молодого науковця писали навіть радянські прокремлівські байкарі (Д. Бєдний) та інформувала центральна партійна газета «Правда».
А далі в житті фізика сталися радикальні зміни.
Першою причиною їх був новий виток боротьби за владу в комуністичному Кремлі: Й. Сталін розпочав масові репресії в СРСР заради зміцнення своєї диктатури. Більшовицька Москва ховала Радянський Союз за «залізною завісою». Радянські вчені втратили можливість не лише бути учасниками європейських та світових наукових зібрань, але й взагалі контактувати із зарубіжними колегами (стандартною формою переслідування радянських інтелектуалів стало звинувачення їх у шпигунстві та навіть у зраді батьківщини тощо).
Другою причиною стало традиційне й природне зіткнення інтересів поколінь: молоді науковці Г. Гамов, П. Капіца, Д. Іваненко, Л. Ландау та інші, ознайомившись з європейським досвідом організації наукових досліджень, відчуваючи свій невикористаний інтелектуальний потенціал, ініціювали створення нового Інституту теоретичної фізики. Але Метри радянської науки, підтримуючи молодих, не поспішали з реформами.
Одна тисяча дев’ятсот тридцять першого року Г. Гамов не зміг прибути до Риму на Міжнародний конгрес з ядерної фізики — не отримав дозволу на виїзд за кордон (його доповідь все ж була прочитана на зібранні). Відтоді вчений став шукати будь-яких способів залишити СРСР, оскільки, живучи в умовах тоталітарного сталінського режиму, не бачив ніяких перспектив для заняття улюбленою наукою й ризикував бути або розстріляним, або, у кращому випадку, відправленим до таборів сибірського ГУЛАГу.
Г. Гамов виявився прозірливим Нострадамусом: 1935 року було заарештовано Д. Іваненка, й лише завдяки заступництву видатних науковців С. Вавілова, Я. Френкеля та А. Йоффе він не був розстріляний, а відправлений у заслання до Томська; М. Бронштейн розстріляний 1938 року; арештований Л. Ландау врятувався від знищення лише завдяки заступництву П. Капіци.
Макабричні часи, нещасні імена, трагічні долі...
Г. Гамов був сильною натурою й мав твердий характер: якщо вирішив — повинен здійснити задумане. Відпочиваючи на півдні, він разом з дружиною спробував втекти до Туреччини, вийшовши на вутлому човнику в море, бурхливі хвилі якого повернули в СРСР. Пізніше була спроба перейти фінський кордон на лижах під час зимового відпочинку в Карелії.
Нарешті у 1933 році після прийому у В. Молотова (за сприяння М. Бухаріна) було одержано візу для поїздки на Сольвеєвський конгрес до Брюсселя (спочатку дозвіл мав лише Г. Гамов, але він ультимативно домігся візи й для дружини).
Учорашні вірні друзі по-різному оцінили вчинок товариша: їх треба розуміти — усі вони були заручниками жорстокості кремлівського диктатора.
У своїх спогадах Г. Гамов пізніше зізнавався, що він за жодних умов не міг погодитися з долею, яку йому пропонували в СРСР: або стати німим рабом тоталітарного режиму й жити в атмосфері постійних компромісів із власною совістю, лицемірства й фарисейства (у гіршому варіанті невігласи й злочинці могли й позбавити життя), або назавжди розпрощатися з «комуністичним раєм».
«Як Гітлер розділив науки й мистецтва на дві частини — єврейську й арійську, так і Сталін вигадав, що буває капіталістична й пролетарська науки», — зловтішно іронізував вчений.
Крім багатьох інших імен і прізвиськ, Г. Гамов одержав ще й таке — «створювач «відпливу мізків». Ця своєрідна форма інтелектуального опору тоталітарним режимам у нас, незважаючи на потужний потік відповідної літератури, глибоко не вивчена, у всякому разі — всеосяжно не усвідомлена.
Нерідко в сучасній пресі можна прочитати про еміграцію наукової інтелігенції — і в Україні, і в Росії чи будь-якій іншій колишній радянській республіці. Усе подається у стилі холодної фіксації нищівного для держави процесу чи розпачливих зітхань.
І більш нічого.
А це теж інтелектуальний опір політиці, яку проводять тоталітарні режими, потонулі у пристрасних егоїстичних ненажерливості й егоїзмі.
Чим глибше пізнаєш феномен Г. Гамова, тим більше переконуєшся, що його вибір був єдино правильним. Аргументом на користь цього твердження є реакція офіційної Москви на відмову вченого повернутися на батьківщину. Вожді СРСР, зважаючи на талант вченого й, очевидно, сподіваючись на свій «секретний» арсенал впливу та тиску, через 4 роки (у 1938) виключили зі списку членів-кореспондентів Академії наук «відщепенця-неповерненця». Через півстоліття (у 1990) загальні збори АН СРСР одноголосно скасували це ганебне рішення. Проте говорити, що Г. Гамов повернувся на батьківщину, підстав немає: пам’ять про нього не вшановується, книги не видаються...
Ні в Росії, що чомусь вважає вченого «своїм», ні в Одесі — на його батьківщині.
Світова лінія Г. Гамова ділиться порівну між Європою та Америкою і... Всесвітом
Опинившись в еміграції, Г. Гамов спочатку працював у Європі (мав пропозиції від престижних дослідницьких установ).
До речі, вчений намагався переконати керівництво СРСР у доцільності надати йому закордонне наукове відрядження на один рік. Йому було відмовлено, що стало останньою краплею.
Восени 1934 року Гамови прибули до США, де, як законослухняні радянські громадяни, зареєструвалися в Посольстві СРСР.
Як бачимо, вчений до кінця боровся за своє право бути незалежним дослідником і вільним громадянином, але його ніхто не хотів зрозуміти. Навпаки, у СРСР зробили все, щоб знеславити Г. Гамова. Для цього використовували традиційні для Кремля методи, починаючи з тиражування відвертої брехні. Наприклад, йшлося про те, що вчений «залишив напризволяще свого хворого й сліпого батька» тощо. Насправді батько Г. Гамова (хворий, але не сліпий) постійно мав від сина моральну й матеріальну підтримку, регулярно одержував закордонні продуктові посилки, що в умовах перманентних радянських проблем із продуктами харчування відігравало неабияку роль.
Що ж до «згаслого» таланту Гамова-вченого, про що твердили «критики» в СРСР, то участь (щоправда, незначна й непостійна) дослідника у Манхеттенському проекті, а потім активна співпраця з «батьком» американської водневої бомби Е. Теллером — яскравий доказ протилежного.
До столичного Університету Джорджа Вашингтона вчорашній радянський вчений потрапив за рекомендацією фізика-експериментатора М. Тьюва, котрий переконав президента Вашингтонського університету, що Г. Гамов і є та людина, котрій до снаги підняти фізику у Вашингтоні до світового рівня.
У Г. Гамова зі свого боку була єдина умова — запросити до університету Едварда Теллера — викладача хімії (угорця за походженням) Університету Лондона, з яким Г. Гамов познайомився у Н. Бора в Копенгагені (до речі, професорські зарплати в обох мали бути рівними).
Як пишуть дослідники, ініціатори всіх цих подій, очевидно, не здогадувалися, який важливий крок для обороноздатності США вони роблять, адже саме Е. Теллер і Г. Гамов забезпечили реалізацію мілітарного водневого проекту США.
Уже за рік Університет Дж.Вашингтона опинився в центрі уваги інтелектуального світу — тут відбулася Перша Вашингтонська конференція фізиків, у якій взяли участь провідні науковці зі всіх континентів. До Другої світової війни Г. Гамов та його однодумці провели ще п’ять конференцій, учасниками яких стали, зокрема, нобелівські лауреати Н. Бор, Е. Фермі, Х. Бете, С. Чандрасекхар. Таким чином, Г. Гамов у свій спосіб відкрив науковій Європі наукову Америку, що зіграло свою позитивну роль насамперед для останньої. Саме в США зібралися провідні вчені світу, об’єднані Манхеттенським проектом, заради того, щоб випередити гітлерівську Німеччину у виготовленні ядерної зброї.
Що ж до неактивної участі Г. Гамова у Манхеттенському проекті, то тут з ним укотре пожартувала його «щаслива» доля: ще будучи молодим ленінградським вченим, фізик викладав у військовому училищі — обіймав посаду, яка передбачала, що її володар повинен мати військове звання не менше полковника (в армії СРСР не використовувались військові звання Російської імперії, тому вчений, розповідаючи, вживав старі назви військових звань). Інший би забув про все це, але не таким був Г. Гамов. Він часто згадував про свою «військову кар’єру» у «червоних» під час веселих американських застіль.
Саме тому спеціальні служби США, покликані забезпечити секретність Манхеттенського проекту, не рекомендували залучати вченого до роботи. Але коли розпочалася реалізація водневого проекту, заборону вимушені були зняти. Е. Теллер вважав Г. Гамова «вченим, котрий почав у Сполучених Штатах теоретичні праці, що пізніше призвели до створення найбільшого вибухового явища, коли-небудь здійснюваного людиною». Про термоядерні реакції, називаючи їх «гамовськими іграми», Е. Теллер говорив як про предмет особливих досягнень і заслуг Г. Гамова. Взагалі-то вважається, що реалізація водневого проекту США не була б можливою без, щонайменше, 10-ти відсотків внеску одеського Фауста.
Сам Г. Гамов жартував (це він робив дуже часто), що найбільшою його заслугою у зміцненні обороноздатності Америки є те, що він «перетягнув» за океан з Великобританії Е. Теллера.
Коли ж вчений серйозно відповідав на запитання про свій внесок у науку, то говорив про термоядерні реакції; Всесвіт, що розширюється; пояснення джерел енергії Сонця; формули, котрі використовувались для розрахунків водневої бомби...
Історики науки вважають, що Г. Гамову належать три наукових досягнення найвищого — нобелівського- рангу в 3-х фундаментальних галузях науки ХХ-го століття — фізиці, космології та генетиці:
— він сформулював квантову природу альфа-розпаду (1928),
— створив теорію гарячого Всесвіту (теорію Великого Вибуху) і на її основі передбачив існування космічного реліктового випромінювання і оцінив його температуру (1946—1953),
— відкрив структуру універсального генетичного коду.
Повторюся, що, підтвердивши основні ідеї Г. Гамова, кілька зарубіжних науковців (зокрема, А. Пензіас, Р. Вільсон, Р. Холлі, Х. Корана, М. Ніренберг) одержали Нобелівські нагороди в 1968 та 1978 роках.
З двох десятків суперпопулярних книг Г. Гамова назвемо (крім згаданої «Містер Томпкінс у Країні Чудес», 1939) трилогію «Народження і смерть Сонця» (1940), «Біографія Землі» (1941), «Народження Всесвіту» (1952), «Один, два, три... безкінечність» (1947), «Тридцять років, що сколихнули фізику» (1966).
Колишній львів’янин Станіслав Улам (народився у місті Лева, перед Другою світовою закінчив політехніку, емігрував до США) так відгукувався про Георгія Гамова: «У наші дні, коли все більше й більше використовують складну математику, мабуть, витончену понад будь-яку міру, було дивно бачити, як далеко він міг просуватися з допомогою інтуїтивних образів та аналогій, почерпнутих з царини історії чи навіть мистецтва».
Хроніка життя Г. Гамова-вченого — це історія блискучих інтелектуальних злетів, на жаль, не увінчаних гідними їх нагородами. Літопис життя Гамова-людини — це сумний шлях від бадьорої, сповненої оптимістичних сподівань юності до песимістичної мудрої старості.
Віддавши все фізиці, вчений зізнавався у свої останні дні, що найбільшу втіху йому давали заняття біологією: це було щось зовсім нове, і так захопливо було розгадувати коди...
