У перших числах жовтня Шведська королівська академія наук щорічно оголошує імена чергових лауреатів Нобелівської премії з фізики, хімії, біології, медицини, економіки та літератури. Природно, що ця подія (яка іменується ще «Нобелівським тижнем») привертає пильну увагу світової громадськості: престиж і вагомість знаменитої нагороди, встановленої ще 1896 року шведським ученим і підприємцем Альфредом Нобелем, загальновідомі.
Дещо осібно в «загальному списку» стоїть Нобелівська премія з літератури. Зрозуміло, присуджуючи її, Нобелівський комітет об'єктивно керується не лише критеріями художньої майстерності та естетичної досконалості творів потенційних лауреатів, але й (хоча б підсвідомо) громадським резонансом — нерідко всесвітнім! — їх творчості, більше того, внеском цих людей у боротьбу за ідеали гуманізму, демократії та соціальної справедливості. Якщо говорити про письменників — Нобелівських лауреатів, які творили на теренах колишнього СРСР, то поки що це — представники лише однієї, російської літератури (Іван Бунін, Борис Пастернак, Михайло Шолохов, Йосиф Бродський). Хоч як би ми ставилися до творчості названих майстрів слова, ясно одне: ці люди були, щонайменше, незручні для тоталітарної влади (а то й ворожі їй).
Але й у цій когорті виділяється ім'я Олександра Солженіцина. Коли 8 жовтня 1970 року було оголошено, що літературну Премію Нобеля присуджено саме йому, це повідомлення викликало справді найширший резонанс у світі. «Ноє Цюрхер Цайтунг» (Швейцарія) писала 10 жовтня, через два дні після офіційного повідомлення про рішення Шведської академії: «Можна передбачити, що СРСР вже ніколи не буде таким, як раніше. Бо Нобелівську премію отримав не просто один із видатних письменників, а колишній в'язень Радянської системи». Сам Солженіцин опинився не лише в центрі уваги, але й у центрі кампанії розгнузданого цькування та наклепу, організованої «чекістами» та їхніми партійними шефами (постійні дзвінки із погрозами, публікації в газетах, у яких Нобелівська премія прирівнювалася «до тридцяти іудиних срібників», гранично жорстке, щохвилинне стеження за ним і його родиною тощо). Звичайно ж, тоді й мови не могло бути про те, щоб новий лауреат, відповідно до традиції, прибув до Стокгольма і виступив би, приймаючи премію, з Нобелівською промовою. Цю промову (вірніше, вона офіційно іменується «лекцією») письменник зміг виголосити вже після вигнання з СРСР, наприкінці 1974 року. І вона була блискучою.
Він говорив від імені цілого покоління — покоління ГУЛАГу. «На цю кафедру, — звернувся до принишклої зали Солженіцин — що надається далеко не всякому письменникові і лише раз в житті, я піднявся не трьома-чотирма намощеними сходинками, але сотнями чи навіть тисячами їх — недоступними, обривистими, обмерзлими, з пітьми та холоду, де було мені призначено вціліти, а інші — можливо, з більшим даром, сильніші за мене, — загинули». Про що думалося в страшні роки таборів? Солженіцин відповідає: «У втомливих табірних перебродах, у колоні ув'язнених, у імлі вечірніх морозів із ланцюжками ліхтарів, які просвічуються — не раз підступало нам до горла, що саме хотілося б вигукнути на цілий світ, якби світ міг почути кого-небудь із нас... Ті думки прийшли не з книжок і не запозичені для доладності: у в'язничних камерах і біля лісових багать вони склалися в розмовах із людьми, які тепер померли, тим життям перевірені, звідти виросли. Виразно був наповнений наш кругозір і тілесними предметами, і душевними рухами, і у світі, що не двоївся (дивовижно точні слова. — І.С.) їм не видно було переваги».
Але не лише про страшний табірний духовний досвід говорив цей незвичайний лауреат. У тій, давній уже, Нобелівській лекції є слова і про безсмертя мистецтва («і помилялися, і помиляться всі провісники, що мистецтво розкладеться, зживе свої форми, помре. Помремо — ми, а воно — залишиться. І ще чи зрозуміємо ми до нашої загибелі всі сторони й усі призначення його?»), і про єдність світу («обнадійливу» і «небезпечну» єдність), і про коток глобалізму, який насувається на людство («зникнення націй збіднило б нас не менше, ніж якби всі люди уподібнилися в один характер, в одне обличчя. Нації — це багатство людства, це узагальнені особистості його; найменша з них несе свої особливі барви, таїть у собі особливу грань Божого задуму»), і про крайнє політичне озлоблення сучасного світу («печерне неприйняття компромісів, піднесене до теоретичного принципу, і вважається доброчесністю ортодоксальності»), і про серйозні проблеми світу «вільної ринкової економіки» («амплітуда кидань західного суспільства, як бачиться з боку, наближається до тієї межі, за якою система стає метастабільною і повинна розвалитися»).
У мотивації присудження Нобелівської премії саме Солженіцину Комітет Шведської академії говорив про «вражаючий розвиток гуманістичних традицій великої російської літератури» в його творчості. Тієї літератури, яка, якщо використати слова самого письменника, вірила, що «одне слово правди весь світ перетягне». Здавалося б, незапитаність Олександра Ісайовича і його ідей у нинішній Росії (для багатьох він — «забутий» або «запізнілий» пророк) — доказ наївності такої віри. Але чи варто поспішати з висновками?
