Багато років тому, «коли дерева були великими», а заповідний куточок Криму зі спокусливою назвою Коктебель називався селищем міського типу Планерським, я там відпочивала.
Напівдикий пляж, сувора розкіш Кара- Дагу з одного боку, вишукана гора Волошина — з іншого. Несуєтний шепіт теплого моря, гарячий степовий вітер, розводи солі на шкірі. Щастя!
Дещо порушувала цю ідилічну картинку галаслива компанія, що розташувалася неподалік. Оточивши стрункого загорілого журнального красеня, який розповiдав без угаву, вона з дратуючою регулярністю підривала вибухами сміху ліниву дрімоту пляжу. «Московська богема», — подумала я з деяким незадоволенням. (У ті часи Коктебель був своєрідною Меккою для столичних кінематографістів, акторів, письменників, журналістів.) Мій супутник, розплющивши очі після чергової «канонади», привітався з «центровим». І сказав мені: «Запам'ятай цього хлопця, він — київський мультиплікатор. Дуже талановитий. Коли-небудь почуєш про нього». Чудовий художник-аніматор (тоді), сьогодні — метр цього виду кіномистецтва Радна Сахалтуєв («Пригоди капітана Врунгеля», «Острів скарбів» і т.д.) навіть не припускав тоді, наскільки він виявиться далекоглядним. Через декілька років ім'я молодого режисера Сашка Татарського (а це саме він був порушником спокою відпочивальникiв) стане прозивним. Завдяки його чудовому мультику «Пластилінова ворона». Потім були дотепні, чарівливі своєю дитячою безпосередністю й жорстким професіоналізмом фільми «Падав торішній сніг», «Слідство ведуть «Колобки» і багато інших. Уже в Москві, де Олександр Татарський заснував власну мультиплікаційну студію «Пілот». Став лауреатом Держпремії Росії та престижної кінопремії «Ніка». Вигадав Відкритий Російський фестиваль анімаційного кіно в Суздалі, про який із захопленням розповідають його колеги. Останніми роками із захватом, долаючи численні труднощі, займався унікальним 52-серійним проектом «Гора самоцвітів». Закінчити не встиг. Декілька днів тому Олександра Михайловича Татарського, дотепного, іронічного, зухвало талановитого Сашка Татарського не стало. Усвідомити цей факт усім, хто його знав, важко. І абсолютно неможливо уявити, що пошепки промовляє зараз його чарівна дружина (і колега) Аліна однорічному головатому Сашкові, який ще навіть не розуміє татових фільмів…
Ця розмова відбулася в нас рік тому, на 13-му Міжнародному фестивалі анімаційного кіно «Крок». Інтерв'ю друкується вперше.
21 ДОЛАР
— Сашко, років десять тому я з подивом прочитала, що професійних аніматорів у всьому світі не більш як 2000 осіб. Здається, ви всі маєте знати одне одного?
— Наша професія, дійсно, невелелюдна. Однак армія аніматорів зростає з кожним роком. Завдяки розвитку комп'ютерних технологій доступ до виробництва мультфільмів сьогодні є в усіх. На жаль, не поліпшується якість стрічок. Річ у тім, що відбувається природна зміна поколінь. Когось уже немає, а хто уже далеко… І молодь, що вливається в наше інтернаціональне братство, практично не знає нікого із своїх попередників. Не впевнений, якщо я приїду зараз на кінофестиваль в Еннесі або в Загреб, чи будуть там мої ровесники, колеги старшого покоління, які дійсно знали всіх. За нами йде нова генерація, для кого наші імена нічого не говорять. А нам — їхні (крім, звісно, призерів, з чиїми роботами здебільшого знайомимося саме на фестивалях). Дійсно, в мультиплікації панував певний міжнародний клан «вільних каменярів». Сьогодні його немає. Він залишився в минулому столітті. І вже ніколи не відродиться. Не випадково за радянських часів існувала Всесвітня асоціація виробників мультфільмів — АСІФА. Стати її членом було надзвичайно почесно. У нас на фестивалі в Суздалі залишився рудимент цієї організації. Приз, який вручається спонтанно: дитина витягає папірець з назвою одного з фільмів, і переможець отримує нагороду в розмірі… 21 долара США! Екстравагантно? Аж ніяк. Просто ця сума — річний внесок в АСІФА. А у громадянина Країни Рад таких грошей не було. Сьогодні про американську валюту ми вже дещо знаємо, але асоціація втратила престиж і авторитет. Перетворилася (іронічно) на «товариство захисту грибів і черв'яків».
— Як ви вважаєте, можна когось з діючих аніматорів назвати генієм?
— Юрій Норштейн — так! Едуард Назаров, Федір Хитрук. По-своєму, Шура Петров. Великий серб, який нині живе в Хорватії, чиє прізвище нічого не скаже читачам. Кілька англійців.
— Один з ваших іменитих колег неодноразово вживав епітет «геніальний», говорячи про вас.
— Подібні афектовані компліменти сприймаю спокійно. Я та щаслива людина, яка пройшла вогонь, воду й мідні труби. Перший приз (причому це був гран-прі) отримав за «Пластилінову ворону». На фестиваль, однак, мене не запросили. Я навіть не знав, що туди поїхала моя стрічка з якимсь чиновником з Держкіно. Про нагороду дізнався зовсiм випадково. Лежав, розвалившись, на тещиному ліжку (вона поїхала у відрядження) й дивився випуск новин по телевізору. Диктор оголосила про завершення форуму, і я почав міркувати, хто переміг. Вирішив, що Давид Черкаський. Його фільм також був у конкурсній програмі. І раптом диктор каже мені: «Пластилінова ворона»!». У першу мить подумав, що каверза, хтось розігрує мене неймовірним чином. А потім — з положення лежачи зробив переднє сальто на ліжку. Пізніше багато разів намагався повторити цю кульбіт: зламав енну кількість ліжок, поміняв кілька тещ — нічого не виходило.
Тепер іноді буває приємно, коли хвалять або нагороджують, але підстрибувати не хочеться. Мабуть, навіть погоджуся з людиною, яка назвала мене генієм, тому що вигадав щось особливе в мультиплікації. Але, на жаль, не здійснив задуманого.
— Ще не вечір.
— Ні, вже нереально. Проте повторюся: я — дуже щаслива людина. І нещаслива одночасно. Ніколи в житті нічого не робив з-під палиці. Ніхто не міг примусити мене знімати фільми, які були мені не цікаві. І, можливо, саме тому не здійснив багатьох задумів. Два-три проекти точно занапастив з різних причин, не залежних від мене. От якби вони побачили світ, тоді б ми з вами поговорили, наскільки я геній. Усе інше — лише аванс мені.
«ПIЛОТ»
— А якими були причини переїзду з Києва до Москви?
— (Іронічно). Які й у Леніна. Політичні передусім. Потрапив у неприємну ситуацію. За мною рахувався кримінальний злочин, якого я не скоював. Якби мені пред'явили обвинувачення, розвіяв би його за дві хвилини. Але талановита комуністична система цього не робила. Я просто був у немилості, гадки не маючи, за що. Дізнався лише після тріумфу «Пластилінової ворони». За декілька хвилин довів свою непричетність. Пізніше переді мною навіть вибачилися дещо ніяково. Послав усіх… до біса. Як казав один мій знайомий скрипаль: «Якщо чудова флора, то жахлива фауна». Крім того, поїхав тому, що розумів: ще років 10-15 ходитиму в перспективних молодих режисерах. І ніхто не дасть мені самостійної постановки. У Москві ж отримав її одразу.
— А як з'явилася студія «Пілот»?
— З Києва мене не відпускали за кордон. Навіть на анімаційний фестиваль до Болгарії, яка сама по собі мене абсолютно не цікавила. Я хотів дивитися фільми! А з Москви буквально одразу потрапив до Чехії й побачив, як працюють маленькі приватні мультиплікаційні студії. Буквально захворів на ідею створення схожої на батьківщині. І ми зробили немислиме в ті часи. Ще не дозволяли створювати кооперативи, і для реалізації будь-якого почину була потрібна мало не постанова Ради Міністрів СРСР. Однак нам усе-таки вдалося зареєструвати студію «Пілот».
— Ви ж іще були зовсім молоді?
— Мені було 37. Я належу до «затриманого» покоління. Радянська влада відібрала в мене величезний шматок життя. Ніколи їй цього не пробачу.
МРIЯ
— У багатьох відомих нині аніматорів спочатку були інші професії. А як прийшли ви на престижну в радянські часи студію «Київнаукфільм»?
— Не повірите: ніколи не хотів у дитинстві стати мультиплікатором. Мріяв бути клоуном, бо виріс у цирковій сім'ї і практично все дитинство провів на арені. А найближчими друзями батьків були клоуни.
— Нікуліна бачили?
— Не просто бачив. Взагалі, він мій хрещений батько. І якщо щось знаю й умію в цьому житті, багато в чому завдяки дядькові Юрі Нікуліну. І не лише йому. Хто ще може сказати, що спав в одному ліжку з Олегом Поповим? Тільки я. Це довга історія, але так було… А коли мені виповнилося 12 років, батько захопився мультиплікацією. Я почав відвідувати студію «Київнаукфільм». Уявляєте, у 12 років познайомився з Едіком Киричем, Володею Дахно, Давидом Черкаським, Женею Сивоконем! І почав мріяти швидше вирости, щоб потрапити або в цирк, або на студію. Ця мрія була настільки сильною, що абсолютно не пам'ятаю останніх класів школи. Повірте, у мене феноменальна пам'ять на події, звуки, запахи, мізансцени, а цей період випав зі свідомості. Інститут пам'ятаю, школу ні. До речі, в цирку все-таки встиг попрацювати. Півроку. Один сезон. Швидко зрозумів, що нічого не вийде. Що крім бажання стати клоуном, треба вміти жонглювати, ходити по дроту, стояти на голові. Бувають винятки, як Юрій Нікулін, який не користувався цими прийомами, але він — великий артист. А його партнер умів усе. Адже клоуни своїми руками роблять весь реквізит — бомбочки, хлопавки… Багато чого в них навчився. Та й мама в мене була рукодільниця. Вишиваю навіть гладдю. Умію плести шнури, робити помпони на шапки. Багато років, до речі, шив собі брюки. Робив картонні лекала, з паганенької тканини — викрійку. Доводив її до досконалості, й потім уже кроїв з хорошого матеріалу. А Іра Сергєєва завершувала роботу на машинці.
ДЕТАЛI
— Ви так захопливо й детально розповідаєте, що згадала вислів відомого кліпмейкера й режисера Юрія Гримова про те, що він — людина подробиць.
— Я дуже люблю деталі: старі меблі, швейні машинки, праски, сифони для води, монети. Всілякий мотлох… Колекціоную їх не для того, щоб потім перепродати дорожче. Ці подробиці — мій побут. Мені комфортно в ретрооточенні. Я — фетишист. Речі для мене мають знаковий характер. Можу спілкуватися з ними. Мені важливо, якою ручкою пишу. Наприклад, у тата був «Пелікан», привезений з Німеччини. Коли я виріс, з'ясував, що такі ручки виробляються й зараз за старими моделями. Не заспокоївся, поки не купив. Дуже люблю старі речі: вони багато побачили на своєму віку. Я їх поважаю. Ненавиджу пластмасу, всілякий китайський мотлох. У мене й будинок такий, і квартира. (Іронічно). Тільки пиво має бути свіжим. І жінки…
— Чула, що колекціонуєте ще й машини?
— Машина — та сама іграшка, тільки велика. У мене є штук шість в ангарі. Хочу похвалитися: є й такий екземпляр, якого немає навіть у музеї автомобілів у Нижньому Новгороді. До музейних моїм іще, звісно, далеко, але вони — гідні ветерани.
— Ваша феноменальна пам'ять зберігає пісні, ще якісь подробиці дитинства?
— «Чайка крильями машет, за собой нас зовет…». Піонерські пісні пам'ятаю. А взагалі моє комунальне дитинство минуло без музики, без телевізора. Удома не було навіть патефона. Лише приймач-репродуктор, з якого було чути (ущипливо): «Ленін завжди з тобою, Ленін з однією ногою…». Зате в Києві були в ті часи два чудові ресторани — «Зозуля» і «Рiв'єра». Перший існує й понині, «Рiв'єра» згоріла. Нещодавно знайшов у книзі з історії Києва фотографії модерного дерев'яного павільйону — тієї самої «Рiв'єри». Ресторан стояв у Піонерському парку неподалік від нинішнього пам'ятника (скептично) «Не в дугу». Багаті цеховики з грудастими жінками в шовках любили відвідувати «Рiв'єру». А наш будинок — навпроти ресторану, і я увечері прибігав у парк, щоб послухати живу музику. Хітом була «Катюша»: я божеволів, чекаючи, коли хтось замовить пісню… Якби був багатим, неодмінно відновив би «Рiв'єру». Така пам'ятка купецького Києва мусить існувати.
— Ви згадували ще й про запахи.
— Пам'ятаю, хворів на кір і притискав до обличчя жерстяну іграшку, пофарбовану олійною фарбою. Запах не дуже приємний, але вражав… Аромат бузку, що величезними кущами ріс біля будинку… Запах Дніпра й вербових кущів. Специфічний. У Москві верби пахнуть інакше. Я це дуже відчуваю — човняр. Взагалі Москва — місто недружнє. Жити слід було б тільки в Києві. Я дуже довго звикав до столиці. Завжди в розмовах наголошував, що киянин. Почувався, як у відрядженні або засланні. І лише років через 15, зійшовши з поїзда на Київському вокзалі, вперше подумав: «От я й удома». І здивувався. Зараз люблю деякі місця в Москві, свій будинок у Підмосков'ї. Але якщо й сьогодні потрапляю, наприклад, у Чертаново, почуваюся, як у промзоні в Нижньому Новгороді… А в Києві обожнюю Піонерський парк, Володимирську гірку, місця за художнім інститутом. Знаю такі закутки, про які деякі кияни й не чули. Показую їм.
— Можна напроситися на екскурсію?
— Звісно. Є, наприклад, феноменальна місцинка, приголомшливої краси. І там кладовище, де я хотів би бути похованим, але це неможливо здійснити…
ПIСЛЯМОВА
У мене поповзли мурашки по шкірі, коли розшифровувала інтерв'ю. Через декілька хвилин після цих слів закінчилася касета в камері. Сашко продовжував розповідати про те, що любить і ненавидить.
— Не переношу дуростi.
— Дедалі більше ціную розумних людей. Спілкування. Розумію, що це найцінніше в житті. Страшенно люблю Давида Черкаського. Він для мене — живий Бог. Ставлюся до нього так з 12 років. Відтоді як уперше побачив. Його думка з усіх питань для мене надзвичайно важлива. І він мене теж любить. Зараз мрію, як приїдемо до Москви, заберу його до себе за місто, й цілий день ми проведемо разом. Для мене це, мов ковток свіжого повітря…
— Сонце люблю. Жити на природі. Патологічно люблю своїх трьох собак і котів (їх у мене багато). Особливо кота на кличку Миш'як. Він — головний серед усієї цієї зграї. Буцатиметься головою, показуватиме, який радий моєму приїзду…
— Пригодиться матеріал? Я годинами можу розповідати. Обожнюю це заняття. Зараз пишу «Книжку збігів». У ній дуже багато історій, що сталися зі мною й моїми друзями. Нічого вигаданого. Гадаю, до наступного літа закінчу. Тоді й договоримо.
Не договорили…
