Коли Валентина Павленко, яка працює в українській редакції радіо «Свобода» в Києві та з якою ми давно знайомі, запропонувала мені прочитати текст Нонни Ауски, я погодився без найменших вагань і застережень. Для мене як історика немає сумніву у надзвичайній важливості свідчень сучасників подій. Особливо коли йдеться про події інфернальні. Зокрема, коли це ті люди, які пережили Голодомор, на власні очі бачили те, про що ми нині так багато пишемо і дискутуємо (і про що, до речі, не так вже й давно згадувати було просто заборонено). Нонна Ауска саме з таких людей, але вона не просто свідок. Вона змогла блискуче передати те, що відчувала маленька дівчинка у той безжальний час, змогла виразно і талановито артикулювати суть того, що сталося. Ось вона пише: «Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, у них відібрали як покарання за те, що відмовилися вступати до колгоспу. Відібрали у них худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали у них навіть сушені фрукти. Відібрали у них усе і прирекли на смерть голодом».
Тепер, власне, час сказати кілька слів про авторку. Чеська письменниця і публіцистка Нонна Ауска народилась у Харкові у 1923 році в родині професора геології Харківського університету Олександра Федоровського (1885 — 1939), вченого, який зробив значний і помітний внесок у розвиток природничих наук в Україні.
Як відомо, після приходу до влади більшовики прагнули стерти багато чого з пам’яті. До цього кола небажаних згадок потрапило навіть саме слово «університет»: університети почали називати інститутами народної освіти. Щоправда, в жахливому 1933-му режим вирішив повернути назву «університет», але не забув про тих, кого називали «стара професура». Олександра Федоровського витиснули з університету, а родина була змушена еміѓрувати. Нонна Ауска спочатку недовго мешкала в Німеччині, а наприкінці війни опинилась у Чехословаччині. Тут у 1952 році вона закінчила медичний факультет Карлового університету в Празі, почала працювати. Проте в її життя знов втрутилася політика. Серпень 1968-го, інвазія країн Варшавського пакту на чолі з Радянським Союзом до Чехословаччини змінила долю Нонни Ауски.
Вона не змирилася з тим, що сталося, і на знак протесту виїхала до Сполучених Штатів Америки. Там вона склала всі потрібні іспити, щоб займатися повноправною лікарською практикою. Ауска працювала, але водночас роздивлялась, аналізувала те, що бачила, інше життя у «новому світі», порівнювала його з пережитим раніше.
З часом прийшло бажання писати, зафіксувати побачене. Першою й найвідомішою книжкою Нонни Ауски є двотомник «Чеський лікар в Америці», що вийшов друком у 1994 році. У цій публікації дотепно і розкуто розповідається про нові шляхи самовідчуття та самореалізації, відмінні від усього попереднього досвіду. Того самого року Нонна Ауска видає «Спогади про Італію». Це своєрідний путівник, збагачений суб’єктивними, особистісними, але при цьому глибокими й небанальними враженнями про країну, що на кілька років дала притулок авторці.
Та яким би цікавим не було те нове життя у США, Нонна Ауска не позбулася бажання повернутися до Праги. І повернулася. Це сталося у 1989 році, відразу після перемоги демократичної оксамитової революції в Чехословаччині. Ауска активно зайнялася громадською роботою, зокрема, в українській громаді в Празі.
До дуже важливих подій у творчому житті празького періоду належить оповідання «Голодоморня», що ви його маєте можливість нині прочитати. Воно було написане в 1993 році, як і попередні твори Нонни Ауски, чеською мовою, а вперше було видане в Чехії «Українською ініціативою в Чеській Республіці» в 2003 році, до 70-ліття Голодомору. Спогади Нони Ауски віднайшла та переклала з чеської на українську празький журналіст Радіо Свобода Оксана Пеленська.
«Жінки голосили, оплакували своїх мертвих. Було щось невимовно сумне, щось страхітливе в цих жалібних голосах, що лились в тихій темряві. Так століття тому, після наїздів татарських орд, голосили жінки. І тоді, століття тому, високо на небі сяяли ті самі далекі зорі й байдуже споглядали на спустошену і вбиту землю». Так Нонна Ауска описує побачене і почуте на селі вже після Голодомору. Сьогодні ми, згадуючи про трагічні події в Україні у 1932 — 1933 роках та ще й до цього вислуховуючи вербальні викрутаси різних «розумників», яким не подобаються самі поняття «Голодомор» і «геноцид», закликаємо не голосити, а пам’ятати. Буде відповідальність перед минулим, перед пам’яттю про нього, сформуємо належну культуру пам’яті — будемо і ми. Як держава і спільнота, гідні поваги інших держав й інших спільнот. У цьому також пафос тексту Нонни Ауски, який я радий представити читачам «Дня».
доктор історичних наук
ГОЛОДОМОРНЯ
Пам’яті мільйонів змарнованих життів.
«Коли була пробита стіна до середньовічної голодоморні, з’ясувалося, що за час існування в ній загинуло семеро людей», — виголосив наприкінці екскурсовод граду Кршівоклат.
Білим ранком біжу до школи. Від воріт нашого дому її відділяють дві вулиці, але вони видаються мені безконечними. Біжу якнайшвидше і дивлюсь вниз, на сніг, щоб не бачити темні людські постаті вздовж стін, щоб не загледіти простягнуті руки: великі, спрацьовані руки дорослих і дрібненькі рученята дітей. В мене немає чого їм дати. Свій хліб я віддала відразу за воротами, я розділила його і віддала меншу половину жінці, схиленій над загорнутим до лахміття немовлям. Другу я хотіла віддати дівчинці, яка відійшла від своєї мами до другого боку воріт і повільно до мене тягнулась, не спускаючи очей з хліба. Але саме тоді я побачила старого, що сидів на снігу. Він з трудом підняв голову з грудей і дивився прямо мені в обличчя очима, ледь видимими з-під потемнілих, припухлих вік... Я швидко розламала ту половинку, частинку дала дівчинці, а другу встромила до тремтячої старечої руки. Я не подивилась до його очей. Повернулась і бігла далі.
«Дівчинко, — зупинила мене якась пані, — ти б не мала ламати той хліб. Віддай його комусь одному. Інакше це немає сенсу».
Мене залив сором. Так, я веду себе нерозумно. Я це знала. Та що роботи, коли їх стільки ? Кому з них маю віддати свій хліб ? Кому з тих усіх, хто опираються об стіну будинку, хто простягає руки, хто зводить жалісно очі й шепоче:
«Поможіть... Христа ради, добрі люди... зжальтеся !»
Вони стояли на всіх вулицях, на всіх роздоріжжях великого міста. Міліціонери їх розганяли, штовхали в їхні покірні спини.
«Йдіть, ідіть далі !»
Вони відсувались трохи далі, тягнули за собою дітей, ховали їх в під’їздах. І вилазили знову, шматовані нестерпними корчами голоду. Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, у них відібрали як покарання за те, що відмовилися вступати до колгоспу. Відібрали у них худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали у них навіть сушені фрукти. Відібрали у них усе і прирекли на смерть голодом.
На початку не вірили, що може дійти до такої жорстокості. Коли бригади робітничої молоді виводили з їхнього хліву дійну корову, матері перед ними ставали на коліна, пригортали до себе малих дітей:
«Чим я їх нагодую? Зжальтеся хоча б над ними! Чи ж у вас немає серця ?»
Ні, серця вони не мали. Не мали жалю. Стогін матерів і дітей їх не зламав, хоча були між ними також дівчата, комсомолки.
Потім уже люди зрозуміли. Між наїздами комсомольських орд вони почали по ночах таємно ховати і закопувати ті крихти, що в них залишились. На них доносили місцеві активісти, сусіди доносили один на одного. Мені розповідали, як приїжджали бригади, як винюхували і контролювали кожний кут, як відносили останній шматок кормового буряка, мішечок з соняшниковим насінням, прихований у дитинки на грудях під сорочинкою. На заключній стадії вже ці контролери були озброєні, а вози з накраденим майном стерегли вояки. Комсомольці вийшли на бій за щасливе завтра.
Тільки влітку місцеве населення отримало продуктові картки і сміло щось купувати в крамницях, до яких було розділене у відповідності до рівня своєї громадянської важливості. Романтичне гасло рівності й братерства, проголошене Французькою революцією, не годилось державі, що будувала новий рай на землі. «Жодної УРАВНІЛОВКИ!» — було встановлено відразу після революції, ще за Леніна. Це гасло працювало і понині.
Ще перед тим, як випав перший сніг, потягнулась українським селом голодна смерть.
Залізничні й автобусні квитки продавались тільки після пред’явлення паспорту, який СЕЛЯНИ НЕ МАЛИ ПРАВА МАТИ. Раби середньовіччя, невільники феодальної Росії, ті, які годували всіх, не заслужили в нових панів навіть цієї мізерної «бумажки»!
Отвір до голодоморні закрився.
Залишились лише дрібні щілини пішохідних доріг. Ними текли до міст чорні потічки людських постатей. Ті, в кого залишалось хоч трохи сили, за воду і шматок твердого хліба діставали працю на великих будовах соціалізму. Останнім залишалось жебракувати в добрих людей, які самі не мали зайвого, й їхня, отримана час від часу милостиня, врятувати не могла.
Кожного ранку мама мені нагадувала:
«Не звертай ні на що уваги, нікуди не дивись, ні з ким не розмовляй. Мовчи. Інакше татка заберуть».
Значення слова «заберуть» мені було добре знайоме. Скільки сягала моя дитяча пам’ять, хтось когось забирав. За походження, за невіддане золото, за необережне слово, за приналежність до певної професії...
Кого взяли, той мало коли повертався...
Ми сиділи за шкільними партами, навіть не десятилітні діти, примусова криваво-червона хустина навколо шиї, й дивились вперед на чорну дошку і на вчительку, котра нас повчала, яке благополуччя приносить людям колективізація, як щасливо і радісно живеться на селі. Про це все розповідали також наші читанки. Учителька декламувала свої речення і незворушно дивилась поперед себе, понад наші голови. Ніхто з нас навіть не пискнув, ніхто не оглянувся на сусіда. Дорогою до школи кожний з нас перейшов вулицями, повними селян, які вмирали від голоду. Однак батьки попереджали кожного:
«Мовчи, мовчи, мовчи ! Ні з ким ні про що не розмовляй!»
У читанках ми читали про дітей-героїв, як їх називали. Про Павлика Морова та про інших прекрасних дівчаток і хлопчиків. Відзначились вони тим, що доносили на своїх батьків. Ми вивчали віршики і співали пісеньки про «ненаситного ворога». Він повз уночі полем, тягнув за собою мішок і збирав колоски, що залишились після жнив. Відбувалось формування майбутньої гордої радянської людини.
Що ті колоски означають, я розуміла. Не раз я чула уривки розмов нашої домашньої помічниці Шури з її товаришками про те, що і цього, й того з сільських сусідів забрали за колоски.
Сама пісенька називалась «Рапорт товаришу Постишеву». Я не знаю, якою високою була його функція у владній ієрархії України. Але я живо пам’ятаю його розвішані повсюди портрети у псевдо-вишиваній сорочці. Незабаром однак вони зникли. Товариша Постишева забрали. Коло історії рухалось до світлих цілей комунізму і на своєму шляху чавило не тільки мільйони безіменних, але стягало під себе також десятки перед тим прославлених імен з партійної верхівки.
Одного разу вранці, коли якраз я збиралась до школи, почула, як в кухні плаче Шура. Перед цим промовляв заспокійливий голос мами, а потім знову схлипувала Шура і щось переривчасто розповідала. Я наблизилась до дверей, і з жаху в мене підломились коліна.
«Це правда! Це мені сказав Васька-міліціонер, він знає... Вночі збирають по вулицях. Мертвих, а також тих, хто вже не може встати... Їх повні вантажівки. Їх везуть за місто і там звалюють на купу. А живі... живі з купи вигребуться і повзуть назад до міста. Ніколи не долізуть, замерзають по дорозі... Їх знову збирають ...»
Шура голосно схлипувала і причитала, як то роблять на селі. Мама сиділа коло неї й тихо плакала.
Я бігла до школи. Свіжий сніг весело скрипів під ногами, мороз щипав обличчя, а на кожушку коміра, піднятого аж до носа, збиралась пара і перетворювалась у лід. Темні постаті опирались об стіни... Коли вони вже більше не втримаються на ногах, аж впадуть на цей білий скрипучий сніг, їх відтягнуть на вантажні вози, відвезуть разом з трупами і десь за містом скинуть. Ми, всі інші, ми будемо спокійно спати у своїх теплих ліжках, а в той самий час у нічній пітьмі по замерзлих дорогах плазуватимуть люди, вони будуть з трудом зводити тяжкі голови, вглядатись в електричне сяйво віддаленого міста, хапатись розтерзаними, скривавленими руками за змерзлі груди і намагатись підтягнути на шматочок далі своє неслухняне, туге і обтяжене тіло. Ще шматочок далі, й ще шматочок аж до миті, коли їм востаннє впаде голова на сніг і коли вони вже її більше не зведуть.
Нарешті та страшна зима скінчилась. Настала сонячна, тепла українська весна і гаряче літо. Почались шкільні канікули. Та батьки мене не відправили, як звичайно, до родичів на село. Я мусила залишитись у місті й ходити до скучного оздоровчого табору в міському парку. Одного разу, коли ми шеренгами виходили з воріт, я побачила обдерту дівчинку, що стояла на дорозі. Вона навіть не простягала руки, адже жебракування було суворо заборонено, вона тільки так тихо стояла і дивилась на нас. Внизу її ноги були обмотані лахміттям, над яким блистіли здуті пухлини, а з потрісканої шкіри витікала мутна рідина. Я вийшла зі строю і швидко їй встромила до руки пиріжок, який завжди залишала від сніданку. З-під запухлих вічок на мене дивились коричневі очі.
«Нонночко, — тихо сказала дівчинка, — це я, Маня».
Маня! Моя товаришка з села, з якою я бавилась кожного літа.
Маньо! Маньо! Це ти? Боженько, це ти!
Вихователька кричала, навіть не глянувши назад.
«Діти, в шеренгу! Бо від’їде трамвай !»
«Будь тут завтра, — прошепотіла я Мані, — принесу більше».
Кілька днів вона на мене чекала. Я носила їй їжу, загорнуту до газетного паперу. Вона встигла мені розповісти, що батько знайшов у місті роботу, що мама повернулась до села, щоб займатись городом, що сусіди померли. Потім вона зникла.
Я зустріла її знову наступного року, коли відмовилась ходити до оздоровчого табору, і батьки вирішили мене наприкінці літа відправити на село, в час, коли людям вже виросли овочі, а в садах доспівали фрукти. Мені було десять років. Всупереч всьому, що я вже бачила і знала, мій дитячий розум не міг поєднати вмираючих людей на вулицях зі спогадами про зелене село моїх канікул, повне тінистих садів і солов’їного співу. Тому мене так потрясло те, що я побачила на залізничній станції, куди ми з тіткою дістались після двогодинної трясанини поїздом. Невеличка площа перед станцією вразила пусткою. Раніше тут завжди було жваво і гамірно. Довгі ряди сільських возів чекали на пасажирів, а дядьки з батогом у руках пропонували свої послуги. Зараз там стояла одна-однісінька підвода, до якої був запряжений худий волосатий коник з сухорлявою шийкою і сумно звислою головою. Тітка приглядалась до нещасного сотворіння.
«Чи він матиме силу нас везти тих двадцять кілометрів?» — допитувалась із сумнівом.
Власник, також ослаблений і сумний, нас запевняв: «Довезе. Повільно і з відпочинком».
Оскільки іншого возу не було, ми рушили. Дуже повільно. Коник ледь сунув. Він віз тільки торбину з харчами і мене. Візник ішов поруч, також ледь пересуваючи ноги. Співчутлива тітка теж не сіла на підводу. Час від часу коник від безсилля зупинявся.
«Він мусить відпочити, — казав дядько, — знаєте, без вівса в нього немає сили».
Я зістрибнула з возу, рвала лопухи і годувала ними убогого, щаслива, що можу хоча б чимось допомогти. Він жував і дивився на мене мирним, сумним оком.
Ми їхали повз лан золотистої пшениці. З якою радістю я б нарвала для зголоднілого коника доброго сніданку ! Та, хоча й дитина, я добре знала, що пісня про колоски є аж надто твердою реальністю. За колоски йшлося на Сибір.
Лани закінчились. Ми доїхали до першого села. Тут мене чекав справжній шок. Село опустіло. Мертва, гнітюча тиша володарювала там, де наші попередні приїзди викликали велике пожвавлення. Перед конем з переляканим кудкудаканням бігли зграї курей, за низькими прутяними плотами шалено гавкали і стрибали собаки, діти в сорочинках вибігали з воріт і весело нам махали. Люди зупинялись, щоб глянути, хто ж це їде їхньою вулицею, часом гукали щось візникові.
Нині там ніхто не появився. Навіть якщо хтось і залишився в селі, його не було видно. Раптом я з невблаганною ясністю зрозуміла:
Це ВОНИ! Моє горло стягнулось, і дві картини злились в одну. Це є саме вони, ті темні постаті, які помирали перед нашими очима, це ті люди, які льодяної ночі марно тягнулись назад до міста! Діти і дорослі, то вони тут колись жили, це вони нам колись махали і весело нас вітали !
Покинуті будинки дивились на вулицю чорними проваллями вікон. Багато домів згоріло, після них залишились лиш димарі посеред почорнілої руїни. Чому вони згоріли, цього я ніколи не довідалась. Село виглядало так, немов би в цих місцях вирувала війна. Так, вирувала. Здається, що саме тут відбувся цей «останній, смертельний бій», про який ми співали ще в дитячому садочку. Чи ж не починалось словами: «Розпалимо світову пожежу, трони і церкви зрівняємо з землею» ?
Сталося. Зрівняли з землею церкви і трони, роздмухали пожежу і спалили ці глиняні хатинки під солом’яною стріхою.
Друге село, третє... Однакова картина нас зустрічала повсюди. Нарешті ми доїхали.
Хатина тітки стояла на початку вулиці. Дві будівлі перед нею були порожніми, дальші дві згоріли, тільки чорні димарі осиротіло стирчали до неба. Два роки тому в них жили мої товаришки — Мар’янка, Христина і Василина. Живою лишилась тільки Мар’янка, її відвезли кудись до дитбудинку. Дім навпроти під залізним дахом, що належав батькам Мар’яни, стояв непорушеним. Маня мене виглядала і прибігла привітати. Її пухлини спали, вона була худенька і охайна. «В нас є молода картопля!» — вигукнула.
Пізніше вона мені розповіла про смерть своїх рідних. Першою померла двохрічна Ганнуся. Я собі пригадала, як влітку перед голодомором ми з Манею у великому тазі мили її рожевеньке, пухкеньке тілечко. Коли помирала, пухкенька не була.
«Була така довга-довга ... І була так страшно біла і холодна !»
Поховали її на городі, хреста не ставили, не було з чого. Також боялись — віра переслідувалась. Незабаром біля неї закопали також Федька. Був то такий рудий, з ластовинням розбишака, трохи старший за нас. Завжди нас дражнив, розкидав нам іграшки, а наш м’яч відкопував кудись на дах. Ми його відганяли, та він був спритніший. Утікав від нас, а потім здаля ще на нас покрикував, кривлявся і показував язика.
Перед смерттю Федько страждав від голодних розладів шлунку і страшно боявся померти. Ще останнього дня зумів дійти до фельдшерського пункту і принести собі якісь ліки.
«Бачиш, Маньо, я вже маю ліки, тепер не помру !»
Цілу ніч на печі він жалісно стогнав, до ранку стих.
З великим трудом батьки стягнули його вниз, мати його обмила і загорнула у вишиваний рушник. Вклали його до неглибокої ями, на глибшу не було сили. А потім з Маньою посунули до міста.
Не знаю чому, але смерть цього злісного хлопця з ластовинням мене потрясла більше, ніж усе, що я досі бачила і чула. Йому було тільки дванадцять років. Він тягнувся до життя, не хотів помирати, всіма силами захищався від невблаганної смерті... Чому його вбили? Що він кому зробив, що його вкинули до голодоморні ?
Довго після цього мене вночі будили видіння схудлих рук, що тримають фельдшерські ліки, а слова «Бачиш, Маню, я тепер маю ліки, тепер не помру!» безпомічною жалістю і пристрасною, невгамовною ненавистю стискали моє дитяче серце.
Пізно ввечері, як стемніло, Маніна мама — тітка Одарка — сідала біля вікна і повільним, плачучим речитативом голосила:
«Я вас любила, я виховувала вас — Ганнусю, Федько, чому ви мене покинули? Вже не будуть ходити по городі ваші ніжечки, не обнімуть мене ваші рученьки, не подивляться на мене ваші оченята... Ви сховались до чорного гробу, під зелену траву, під холодну матір-землю... Де ви, мої дітоньки,... дітоньки мої любі...»
Голосніше і голосніше лунало стародавнє голосіння й зносилось до серпневого неба, засіяного яскравими зорями. Звідкись з порожнечі майже безлюдного села озивався дальший голос, і дальший, і дальший. Жінки голосили, оплакували своїх мертвих. Було щось невимовно сумне, щось страхітливе в цих жалібних голосах, що лились в тихій темряві. Так століття тому, після наїздів татарських орд голосили жінки. І тоді, століття тому, високо на небі сяяли ті самі далекі зорі й байдуже споглядали на спустошену і вбиту землю.
