У батьківській хаті серед родинних документів на кількох аркушах пожовклого від часу паперу написаний батьковою рукою спомин про норильський період його життя. Важко назвати це життям, радше — пеклом, про яке вони часто згадували з матір’ю, яка також була там, тільки за іншим колючим дротом, у 6-му жіночому таборі. Це була розмова двох каторжан, без пафосу чи якихось скарг на долю, прокльону своїх мучителів, жалю за втраченою молодістю. Це було продовження того шляху боротьби, на який вони стали в 40-і роки минулого століття, й не зійшли з нього до своєї кончини.
Мій батько, Богдан Михайлович Матківський, 1923 р.н., родом з карпатського села Матків, що на Львівщині, походив з багатодітної сім’ї. 1939-го, з розгромом Польщі, село спочатку захопили німці, а коли з’ясували, що за договором Ріббентропа — Молотова воно повинно належати не їм, німецькі війська добровільно відійшли, й вступила Червона армія. Ще тоді вони були партнерами по загарбанню Європи. Пам’ятаючи про російську царську армію часів Першої світової війни, яка воювала тут поряд, на горі Маківці, з Українськими січовими стрільцями, особливих надій на краще життя не покладали. Там, на Маківці, загинув 22-річний брат мого діда Осип. Пам’ятали про репресії Греко-католицької церкви, знали про Голодомор 19ЗЗ-го на Великій Україні, домовленості між Гітлером і Сталіним про знищення Карпатської України.
У прогнозах не помилилися, вже через тиждень на очах у всієї школи НКВС стало арештовувати кращих учнів, яких більше ніхто не бачив. Освічену молодь, сільських господарів вивозили до Сибіру, насильно забирали в людей господарський реманент, худобу, створювали колгоспи. Тюрми Дрогобича, Стрия, Борині були переповнені заарештованими, інколи — за агентурними списками ще польської поліції або навіть за якісь дрібниці у вигляді сварки між сусідами за межу.
Усі швидко зрозуміли, що таке «совєтська власть», але до організованого спротиву ще не були готові. У 1940-му з села на фінську війну забрали молодих чоловіків, яких, як гарматне м’ясо, не навчених військової справи, кинули на загибель у карельських лісах. Більшість так і не повернулась.
Із полегшенням і надією зустріли прихід німецьких військ 1941-го, сподівалися, що ті як колишні співгромадяни Австро-Угорської імперії з розумінням поставляться до українців, їхніх прагнень мати свою державу. Та це були вже не ті німці. Жорстокі та самовпевнені у своїй вищості, тепер більше нагадували сталінську орду. Вони наказали зберегти колгоспи, заборонили повертати людям конфісковану «совєтами» землю, худобу. Встановлений «совєтською властю» порядок їм підходив.
Але народ уже був готовий до боротьби з будь-яким гнобителем. Восени 41-го в околиці почала діяти боївка самооборони, й мій дід Михайло спровадив туди двох старших синів, Антона та Богдана, щоб боронили свій край. У грудні боївка здійснила напад на німецьку охорону колгоспу, частину перебили, решта розбіглася. Місцевим людям повернули їхнє майно, худобу, й німці більше не намагалися відновити колгоспне господарство. Влада в околиці, як і по всіх українських Карпатах, фактично стала належати повстанцям, а народ щиро сприйняв Акт відновлення української державності, який проголосив у Львові Ярослав Стецько 30червня 1941 року. Відомо, як німці розправилися з організаторами, але посіяне ними зерно вже не просто було затоптати гітлерівським зайдам. Невдовзі із загонів самооборони повстає Українська Повстанська Армія, й мій батько — вже боєць сотні «Євгена». Завдання єдине — боронити рідні села від німецьких наїздів і грабунків та ковпаківських партизан, які займалися більше терором місцевого населення, ніж воювали з гітлерівцями.
Із черговим приходом у карпатський край Червоної армії завдань побільшало. Уже так безперешкодно й безкарно знущатися з українського народу загонам НКВС не вдавалось.
Ранньої весни 1944-го батько захворів на тиф. Перебувати далі в лісових таборах було неможливо, й друзі напівпритомного віднесли його до батьківської хати. А там вже була засідка чекістів. Вивели з хати всю родину — батька, матір, малолітніх братів і сестер і змусили копати для себе могилу в їхній присутності. І викопав, пощади не просив... Крик, плач, дитячий лемент, мати посивіла на очах дітей. Ледь впросила полковника не брати гріх на душу, бо син тяжко хворий, доходяга, і так помре своєю смертю. Врятували...
А потім знову ліс, бої. Переводив гірськими хребтами упівські загони на Чехословаччину й тричі отримував наказ більше не повертатися назад, зберегти життя. Не послухався, дістав покарання, але знову вертався в рідні гори. Восени 1944-го, виконуючи розвідувальне завдання, потрапив до рук енкаведистів. Ніяких доказів при ньому не знайшли, і тоді зв’язали йому руки, всунули гранату в кишеню й звинуватили в «борьбе с советской властью с оружием в руках».
Далі майже рік слідства, катувань у Дрогобицькій тюрмі. Ніхто не видав його, як і він не вказав ні на кого. Однак отримав 25 років каторги «руководствуясь внутренним убеждением тройки».
Десь із півроку тривав етап до Норильська, міста «трудової комсомольської слави», за комуністичною брехливою версією, а фактично побудованого на кістках десятків тисяч в’язнів концентраційних таборів, головним чином — українців.
Спочатку везли залізницею до Архангельська в товарняках для худоби. Холод, голод супроводжував усю дорогу. Знесилені, після тортур і знущань, «пасажири» гинули, як мухи, на морозі. Зупинки для таких ешелонів передбачалися рідко, але сотні трупів, які більше й більше наповняли вагони, змушувало конвой зупиняти потяг щораз частіше. Робили зупинки серед поля, лісу — вивантажували сотні трупів на поталу звірині. Спеціальні залізничні команди, з таких же в’язнів, прибирали мертвих.
Після архангельського шляху почалася ще пекельніша дорога північними морями до Єнисею в полярний порт Дудінка. Трюми кораблів ущент наповнювались арештантами, люди задихалися, вмирали з голоду, холоду, від нестачі води. Особливо жорстокими було поводження конвоїрів, які з хижою ненавистю ставилися до в’язнів, і не приховували свого бажання зменшити кількість супроводжуваного контингенту. За найменшу непокору куля влучала в жертву, а то й ще кількох її сусідів. Інколи застарілі, зношені судна не витримували штормів, криги, перевантаження й тонули посеред моря. Охорона спасалась, а в’язнів ніхто й не збирався рятувати, вслід по шляху їх прямувало достатньо, щоб забезпечувати рабсилою весь Сибір.
Норильські концентраційні табори розташовані на Таймирському півострові Красноярського краю Росії. Усі промислові підприємства тут підпорядковувалися Норильському управлінню таборів, яких було 40. Сам Норильськ був невеликим поселенням за Північним полярним колом, серед непрохідної тундри, де проживало 26 тисяч «вільнонайманого» населення, людей, які вже відбули строки покарання, та ув’язнених понад 30 тисяч осіб. Із них майже 80 відсотків були українці — політичні в’язні, учасники національно-визвольного руху 1940 — 1950-х років, упівці, члени оунівської мережі, молоді хлопці й дівчата. Табори в Норильську були «виправно-трудові» та каторжні. В’язні працювали на рудниках, вугільних шахтах, мідному, хлоро-кобальтовому заводах та зводили місто Норильськ.
Мій батько був засуджений до каторжних робіт і потрапив до 3-ї каторжної зони, умови перебування в якій були надзвичайно жорстокі. Запроторення туди означало фізичне знищення. Людина, пройшовши крізь систему цієї зони, не повинна була вийти живою. Каторжників здебільшого використовували в рудниках, де відбійним молотком, кайлом лупали руду, рили котловани у вічній мерзлоті. Морози досягали 40 — 50 градусів, але виробничий процес не припинявся, невиконання плану означало зменшення харчового пайка або запроторення до карцеру, так званого БУРу. Робочий день тривав 12 годин, та ще по дві години дороги від зони до копальні. Процедура повернення в зону була особливо жорстока. Виснажених після роботи в’язнів підводили до вахти, де вони годинами, взимку — на морозі, а влітку — при роях комарів, чекали на перевірку конвоєм. Хто проштрафився на роботі чи просто не сподобався конвоїрові, проходив так звану молотобойку — фізичне побиття, знущання спеціальною командою кримінальних злочинців (сук), яких утримували в концтаборах для покори, страху в’язнів.
Було «модно» рахувати людей молотками. При одному з таких «рахунків» моїй матері перебили руку, якою вона сповна так вже й не володіла. Перелік цих звірячих знущань дивовижний, і гітлерівським концтаборам «було далеко» до ГУЛАГівських «винаходів».
Але, на диво, вони не спрацьовували. Можна було знищити фізично, але знищити морально, духовно своїх жертв сталінські кати так і не змогли. Людський дух виявився міцнішим. Учорашні упівці, що свідомо стали в бій з німецькими окупантами, загонами МДБ-НКВС мали добру школу гарту, дисципліни, конспірації .Вони перейшли через звірячі допити й безстрашно сприймали смертні вироки, заміни їх на 25 років каторги без права повернення в Україну.
Батько постійно згадував прізвища цих людей, пам’ятав їхні долі, краї, звідки вони походили. Він із захопленням розповідав про прибалтів, які масово відмовлялися працювати на «комуну». Естонці випрошували кусочки мила, розварювали його, випивали, і так ішли з життя, щоб не працювати на ворога.
Українці були більше схильні до спротиву й чинили запеклий опір насильству. Батько був середнього зросту, але міцної статури, мав замашний кулак, і «лагерні суки», які підтримували тюремний режим і співпрацювали з адміністрацією, боялися його.
Навіть у таких невільницьких умовах українці гуртувалися, мали своїх лідерів, висували вимоги тюремникам, а то й фізично захищали себе. В тій же 3-й зоні каторжани організовано покінчили з «суками», які за вказівкою та під прикриттям адміністрації тероризували в’язнів, били їх, грабували, відбирали пайки. Одного ранку кілька з них у батьковому бараці після «підйому» так і залишилися лежати на нарах. Решта кинулись навтьоки через колючий дріт, вартові по них не стріляли, зрозуміло, чому, і більше до бараку не повернулись. Так відбувалося й в інших таборах ГУЛУГу, і так було покінчено з «інститутом сук» по совєтських тюрмах.
Що ж трапилось 1953 року і що спричинило Норильське повстання?
Відомо, що сталінський режим добував свій час і агонія кінця робила його ще жорстокішим. Система ГУЛАГу також давала свої збої та, крім ужорсточення способу її існування, сталінське керівництво не знайшло нічого іншого. Назріваючі бунти й непокори вирішили послабити шляхом переміщення в’язнів з одних таборів в інші.
Як розповідає у книжці «Короткі записи спогадів» Євген Грицяк, довговічний політв’язень совєтських концтаборів, один з організаторів Норильського повстання, що з метою недопущення бунту в Карагандинському концтаборі в Казахстані, весною1952 року з нього було відібрано 1200 політв’язнів і доправлено до таборів Норильська. Начальство відверто називало цей етап «бандерівським» і доправляло його на перевиховання, а фактично на знищення в заполярній зоні. Це лише підсилило організацію повстання і його вибух у майбутньому.
А тим часом, виконуючи вказівки із Кремля, тюремна влада в Норильську стала закручувати гайки. Для найбільш неблагонадійних запровадили тоді особливі нашивні знаки, які починаються на літеру «У» або «Ф», і до них охорона ставилася особливо прискіпливо. Набрали обертів «молотобойки», в яких калічили людей, вимагали рабської покори, залякували. Та найбільше обурення спричинила серія розстрілів, яка відбулася водночас у кількох зонах. Спочатку в 1-й зоні лейтенант Ширяєв розстріляв двох чоловіків, потім у 4-й — одного. 25 травня 1953 року біля 5-ї зони було вбито одного і поранено шістьох. Того ж дня розпочався страйк, який був належно організований, керований та поступово охопив усі зони. В’язні відмовлялися виходити на роботу, залишались у бараках, почали контролювати внутрішній режим у зонах. Після багаторічних заборон пожвавилось культурне життя, на сцені табірного клубу поставили п’єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля».
У перебігу страйку в’язні висунули вимоги, серед яких і політичні, що було нечуваним для тих часів. Вимагали припинити розстріли й усі інші прояви свавілля в тюрмах і таборах, змінити керівництво ГорЛАГу, скоротити робочий день до восьми годин, гарантувати вихідні дні, зняти з людей номерні знаки, скасувати рішення «Особого совещания», припинити тортури, допити і практику закритих судових процесів, організувати перегляд особових справ усіх політв’язнів.
Страйкарі добилися приїзду комісії з Москви, яка після переговорів погодилась задовольнити шість з одинадцяти висунутих вимог. 9 червня всі зони, крім 3-ї, стали до роботи. Каторжани не визнали повноважень Московської комісії, вимагали задоволення всіх вимог і продовжували страйк. Розгніване московське керівництво намагалося заморити людей голодом, припинилось постачання харчів до табору, було перекрито воду. У відповідь каторжани виготовили 40 тисяч листівок і запускали їх у місто повітряними зміями, з проханням підтримати їхню боротьбу. Влада злякалась поширення страйку й відновила постачання харчів.
Але тільки московська комісія відбула з Норильська, тюремна влада припинила виконувати погоджені вимоги і стала розправлятися зі страйкарями. Почались нові арешти, слідства. У відповідь по всіх зонах було відновлено страйк. Жіноча зона оголосила голодування. Як згадувала моя мати, Ганна Григорівна Матківська (із дому Наливайків), уродженка села Торки Радехівського району, що на Львівщині, це були страшні дні. Найбільше страждали жінки, з якими були діти. Та коли в зону прибув генерал, щоб забрати дітей, відповідь матерів була одностайна: «Не дамо дітей, не будуть вони потурнаками, якщо ми загинемо, хай загинуть з нами наші діти...» Жіночу зону оточили свіжоприбулі війська, які вдерлись усередину й почали насильство. Конвоїри захопили 20 активісток, били і змушували копати собі яму. Конаючі жінки кричали: «Свобода або смерть!». Над натовпом в’язнів строчили автоматні черги. Незважаючи на накази, солдати відмовилися стріляти в жінок і дітей. Гучномовці не втихали від психічних атак, закликали охочих покинути зону і «не слухати бандерівців». Називали прізвища найактивніших дівчат. Переважно це були українки — Стефанія Коваль, Марія Чорна, Марія Нич, Ганна Мазепа, Леся Зелінська, Ліна Петрущак, а також латишка Лідія Дауте та естонка Аста Тофрі.
Жінок силою виганяли із зони, заливали водою з пожежних машин, за руки, за ноги тягли в тундру. Незважаючи на активний опір, жіноча зона була придушена, але своїх активісток вони так берегли, що адміністрація ще довго не могла їх заарештувати. Це було 7 липня 1953 року на Івана Купала.
По тому жінок-активісток затримали, вивезли з Норильська, їх судили та оголосили іншим в’язням, що вони розстріляні. Аж 1998 року я привіз до матері вже мого побратима по Народному руху України — Марію Нич-Страханюк, котру поранену, покалічену мати переховувала в таборі, і вона вважалася загиблою. Цю зустріч, їхні спогади, пам’ятаю до дрібниць...
Непридушеною залишалась тільки 3-тя каторжна зона. Вона трималась до 4 серпня. Як згадував мій батько, на світанку того дня ворота в зону протаранили бойові машини з прив’язаними до бортів п’яними автоматниками. Тверезі могли відмовитися стріляти в беззахисних людей. В’язні намагалися зупинити їх, але солдати відповіли автоматним вогнем. Упали перші вбиті й поранені, а машини далі їхали зоною, поливаючи її смертельним вогнем. Зона сподівалась на таку розв’язку і готувалась до відсічі, але що можна було вдіяти проти озброєної армії... Батько пригадував, що його прихистком виявилася цегляна лазня. Розібравши внутрішні стіни, вони з товаришами забарикадували двері, а з вікон жбурляли цеглу в машини, відбивалися від атакувальників. Так протримались майже до полудня, допоки лазню не закидали гранатами. Оглушений батько впав серед трупів і поранених. Отямився, коли почув постріли в приміщені — це дострілювали поранених, — і став чекати смерті. В живих залишився чудом. Сутеніло, і першим до нього підійшов лікар-литовець, із яким батько колись ділився хлібом і, можливо, врятував від голоду. Вони товаришували. Він і відвів смерть повз батька, але не відвів від тих подальших тортур, яким його піддали. Спочатку активістів опору кинули в болото до ями, що була поблизу вахти, і топтали їх, били до непритомності. Далі відвезли до тюрми і провели через тюремну «молотобойку». Після цього до окремих вязнів застосували особливі тортури. Батька замурували в стіні, де не можна було навіть сісти, через невеличку дірку передавали сухарі, воду, і так мордували два тижні. Коли вже не подавав ознак життя, його витягли, але смерть ще не опанувала ним, і замість братської могили, кинули на тюремних нарах. Друзі виходили...
Немає точних даних про наслідки цієї бойні в Норильську. За підрахунками очевидців, лише того дня загинуло приблизно 150 каторжан і 400 було поранено. Закопані вони під горою Шмідта, що височить над Норильськом. Одного літа бульдозерами там викопали 20 двадцятиметрових ям, щоб якнайлегше було скидати туди трупи. Заповнили їх уже через два роки. ГУЛАГ працював ефективно, що й казати.
Балтійські держави, німці, поляки, китайці, японці, корейці після розпаду СРСР встановили меморіальні пам’ятники своїм співвітчизникам, лише українські жертви чекають, коли в Україні нарешті будуть гідно вшановані її герої, які в добу тоталітарного лихоліття зазнали репресій і тортур, буде офіційно визнано сталінські злочини проти українців. На заклик парламентів прибалтійських республік спільно відзначити 60-ту річницю Норильського повстання ухваленням відповідних постанов український парламент відмовчується. Не дивно. Нещодавнє безпрецедентне звернення «148» неукраїнських парламентарів до польського сейму визнати українців винними у Волинській трагедії промовисто свідчить про те, кому вони служать. Кому завгодно, тільки не Україні та її народові.
Але ми — свідомий народ, і тим пам’ятним повстанням це довели наші батьки, діди. Повстання тривало 72 дні, в ньому взяло участь 20 тис. в’язнів. Не встигли його придушити, як через кілька днів, у серпні 1953-го, у Воркуті спалахнуло нове, ще більш потужне повстання, ядром якого були українські патріоти, які розтрощили концтабори й вирушили на Воркуту. Лише застосування авіації зупинило повстанців за 20 км від міста. Тривало воно понад місяць із участю 15 тисяч в’язнів. А через рік у травні 1954 року нове повстання розпочалось у Кенгірі, що тривало 40 днів, і очолював його повстанець із УПА єврей Михайло Келлер.
Хвиля цих повстань змусила владу демонтувати систему терору, що була встановлена ще за часів Лєніна, а партноменклатурі довелося визнати сталінські злочини на ХХ з’їзді. Згодом майже всіх політв’язнів було випущено на волю. Багато з них продовжили боротьбу в лавах шістдесятників і здобували незалежність України в 1990-х. Історична роль цих повстань є незаперечною, і варто пам’ятати героїчний подвиг в’язнів ГУЛАГу.
Після Норильських концтаборів мої батьки ще кілька років відбували заслання у Красноярську, де зустрілись, одружились і дали мені життя. Повернувшись у рідний край, ще довго зазнавали знущань радянської влади, але дочекались її скону і долучилися до участі в цьому.
Сподіваюся, що пам’ять про своїх земляків дорога — і дасть наснаги всім українцям, чиї близькі, родичі зазнали репресій за участь у національно-визвольних змаганнях українського народу в роки й після Другої світової війни. Їх було сотні тисяч — засуджених, виселених до Норильська, Караганди, Воркути, Кенгіра, Магадана, Інти. Багато в муках закінчили там своє життя. Вічна їм пам’ять. Хто ж повернувся на Батьківщину, був і є прикладом незламного духу борця за волю України.
Слава Героям! Слава Україні!
