Значення подій, що відбуваються в Україні, далеко не зводиться до боротьби прихильників БЮТ із прихильниками нинішньої коаліції. Не зводиться воно й до боротьби прихильників сильної президентської влади проти «ліквідаторів», прихильників урізування президентських повноважень аж до повної ліквідації посади Президента в державі.
Значення усього, що відбувається, лежить глибше. Воно полягає в тому, що вперше за всю нетривалу історію незалежної України в політичних «верхах» суспільства вибухнув відкритий, непримиренний і навіть навіжений конфлікт. У цьому конфлікті стикаються позиції не лише помаранчевих і біло-блакитних, конфлікти виникають і в «помаранчевому» таборі. Не виключені вони й у таборі коаліціонерів. На тлі підкилимкової політичної метушні попередніх років усе це виглядає вельми екзотично.
Можна зрозуміти роздратування пересічних громадян багатомісячною тягучкою постійних «переформатувань» парламентських коаліцій, нав’язливістю сцен «братань», «клятв у вічній вірності» з подальшим перебіганням із одного табору до іншого. Однак потрібно визнати й інше. У цьому відкритому зіткненні позицій у епіцентрі навіженого конфлікту в лайці й бійках, у муках і викидах «посліду» народжується реальна, а не вигадана політична свобода.
Свобода — пані капризна. Вона терпіти не може, коли будь-хто пред’являє на неї монопольні права. В українському масштабі монопольним виразником свободи не може бути ні Партія Регіонів, ні БЮТ, ні «Наша Україна», ні комуністи, ні соціалісти. Лише в епіцентрі зіткнень між позначеним колом політичних сил (і за межами цього кола) свобода може народитися і зміцніти. Саме при такій жорсткій і непримиренній системі стримувань і противаг закладається підмурок української демократії.
Передбачаю роздратоване запитання: «Чи варто на тлі всього нашого неладу говорити про свободу. Сьогодні є речі важливіші, ніж свобода». Насмілюся заперечити: сьогодні більш важливої теми немає. Більше того, ця тема набуває глобального характеру.
Стан суспільної свідомості в світі можна визначити як невротично тривожний. Стрімкомножаться похмурі пророцтва про можливий швидкий кінець світової цивілізації. Є віщуни, які бачать у нинішніх локальних війнах початок світової війни за перерозподіл ресурсів планети. Інші пов’язують майбутню катастрофу з можливим обвалом світової валютно- фінансової системи.
Треті відчувають наближення катастрофи в зв’язку з відродженням первісної агресивності людини, коли монстри зла, немов виплигнувши з фільму «Нічний дозор», втягують до свого чорного виру збожеволіле людство. Четверті взагалі вважають, що над усіма нинішніми державами та урядами піднеслося якесь «Співтовариство тіні», «Антилюдство», яке поступово втягує світ у прірву.
Відомий сучасний аларміст (від англійського слова «аларм» — тривога) Валентин Пономаренко бачить головну руйнівну силу в людській пожадливості, в жадібному прагненні споживати все, що придатне до вживання. Він поставив діагноз цій хворобі: «ростоманія» (манія росту).
У сприйняттi Пономаренка людство поводиться як епідемія. Воно не зупиниться, доки не знищить саме себе, доки не вичерпає запаси палива, яке своєю чергою знищує атмосферу. У результаті в усій своїй безжалісній визначеності виростає альтернатива: якщо людство якимось чином не зуміє приборкати зростання населення і не припинить надспоживання ресурсів, — його зупинить природа. Вона просто скине людину з поверхні землі.
Пономаренко вважає, що швидкий процес руйнування світової цивілізації (усього в декілька років) виявиться для всіх нас повною несподіванкою... Те, що не встигнуть зробити люди, виконає за них байдужа до всього природа. Голод, епідемії та війни відновлять порушену рівновагу між людиною та новим середовищем проживання, яке буде значно гірше за умови, які передували промисловій революції.
Де ж вихід?
Сьогодні дуже велика спокуса відмовитися від свободи як ідеології розвитку. При всіх реверансах на адресу «демократичних свобод», багато з наших начальникiв вельми насторожено ставляться до свободи особи. У ній вони вбачають джерело нестабільності, непередбачуваності, конфліктності.
На нашу «домашню» соціально-психологічну ситуацію накладається й несприятлива глобальна обстановка. Багато аналітиків вважають, що XXI сторіччя є сторіччям повного вичерпання традиційно-ліберальних уявлень про свободу. Ці уявлення не захистили людство від тоталітарних режимів у XX сторіччі, і, очевидно, не врятують від катастрофічних подій у XXI сторіччі.
Сьогодні все частіше ведуться розмови про «сильну руку», про необхідність негайного припинення «вольниці» заради наведення «залізного порядку». Є й більш екзотичні гасла, на зразок «Назад від свободи до Нового середньовіччя!» Сучасні передчуття глобальних потрясінь можуть породити або новий («технотронний») тоталітаризм, або нову не ліберальну, а креативну (творчу) свободу.
Грандіозність завдань збереження світової цивілізації та відкриття нових маршрутів її розвитку потребує такого ж грандіозного осмислення ідеї свободи. Відома біблійна теза про людину як образ і подібність Божу особливо актуальна для нас і наших сучасників. Федір Достоєвський, роздумуючи над людською долею, вірив у богоподібність людини. На це йому вказували дві великi людськi риси: здатність бути творцем і здатність бути вільною людиною.
Тут коріниться переусвідомлення свободи з позицій XXI сторіччя. На зміну пасивній свободі вибору між нав’язаними людині варіантами поведінки (з боку влади, адміністрації, олігархічних груп, ринку, реклами, індустрії розваг і подібного) повинна прийти активна свобода, яка творить. На зміну «людині, яка грає» в запропоновані йому суспільні ролі та ігри має прийти людина, яка сама ці ролі та ігри створює і перетворює.
Багато нинішніх філософів сприймають Ф. Достоєвського як великого трагіка свободи. Ймовірно, так воно і є. Бо Достоєвський повстає проти всякого примусу. Він повстає навіть проти світової гармонії, якщо вона примусова. Свободу не можна прийняти від примусового порядку як подарунок. Шлях до порядку, гармонії, єднання людей можливий лише через велике випробування свободою.
Достоєвський не приймає соціального раю, в якому ЩЕ неможлива свобода духу — того самого раю, який обіцяли світу всілякі соціал-революційні сучасники Достоєвського (до них він ставився вкрай негативно). Так само непримиренний Достоєвський до соціального раю, в якому свобода ВЖЕ неможлива. Тут Достоєвський передчував появу «технократичного раю» сучасної доби, в якому різні угруповання олігархів вигадують нові й нові «наркотики щастя» для всеїдного натовпу.
Цю тему за нових умов і з новим натхненням підхоплює великий російський і український філософ Микола Бердяєв. Він був глибоко переконаний у тому, що вихід із цивілізаційного глухого кута, в який людство саме загнало себе, можливий лише через глобальну персоналістичну революцію. Революцію без кривавого хаосу та руйнування економіки, революцію нечутну, глибоко сховану в свідомості кожної людини. Революцію, яка, зрештою, вивільнить творчі здібності людини, виведе людину за межу, відведену їй «сильними» світу цього, виведе особистість на широкий творчий простір.
Незадовго до своєї кончини, осмислюючи пережитий досвід воєн, всіляких революцій, надій і розчарувань М. Бердяєв писав про те, що гряде чиста, вивільнена духовність. Він вірив у те, що настане та година, коли, долаючи історичні катастрофи, звільнений людський дух буде панувати над природою і суспільством...
Осінь 2006 року. Спостерігаю всю зигзагоподібність поведінки українських політиків. Всі сцени братань і бойових дій, всі риторичні пасажі головних політичних гравців. Скептично усміхаюся... і все ж таки вірю. Вірю в те, що в цьому конфліктному світі вперше з’явилася можливість нашої свободи. Свободи, не чекаючи чергового політичного «пана», самим все оцінювати, про все судити й чинити самостійно. Самим «по краплі видавлювати з себе раба». Самим рухатися до того, щоб на зміну хитромудрим технологіям маніпулювання прийшла велика культура свободи.
