Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, найліпше характеризує нам самого Драгоманова.
Фантастична за обсягом знань творча спадщина Михайла Петровича Драгоманова (1841 — 1895), українського мислителя, теоретика і практика — історика, філософа, політика і політолога, громадського діяча, фольклориста, видавця, літературознавця, критика і журналіста як за його життя, так і зараз не вписується в усталені схеми. Навіть постаті таких гігантів української думки, як Тарас Шевченко, Іван Франко і Пантелеймон Куліш, не викликали і не викликають стільки суперечок.
Михайло Драгоманов, можна сказати, височить над всілякими «ізмами» — націоналізмом, соціалізмом й лібералізмом, залишаючись вірним загальнолюдським ідеалам. Все життя він обстоював надважливість і первинність гуманістичних принципів у політиці, вірив у духовний поступ людства, загальний прогрес, в широкі можливості вдосконалення людини. Сам мислитель постiйно i наполегливо вчився — прогрес, на його думку, «залежить від безперервного розумового розвитку». Тож досить часто Драгоманов заперечував і свої думки та був занадто різким у характеристиках навіть однодумців.
Але були позиції, яких він дотримувався й у відстоюванні яких завжди був принциповим. Не всі з них є прийнятними зараз, але спробуємо хоча б трошки відкрити дещо запилену шафу з ім’ям «Драгоманов» (в радянські часи — 30 — 80-ті роки ХХ ст. — на вченого був абсолютно безпідставно навішений ярлик «націоналіста»; як не парадоксально, але його твори видаються дуже рідко й за часів уже незалежної України) і довести непересічність його творчих шукань.
Оскільки неможливо осягнути неосяжне, то обмежимося лише такими аспектами доробку видатного українця — історія, філософія, політика, національне питання. Але якимось чином виокремити ці аспекти важко — занадто вони взаємопов’язані.
Прагнучи використати політичний, морально-етичний досвід минувшини та народів світу, як теоретик, так і практик отримує в свої руки своєрідний допоміжний компас. Усе життя М. Драгоманов послідовно вивчав такі широкі, різноманітні періоди історії, що мали прикладний характер. Явища сьогодення завжди дозволяють проводити аналогії. Цікаві спостереження з грецької чи римської історії, дослідження з історії Англії чи Швейцарії, праці «Про українських козаків, татар і турків», «Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI — XVII ст.ст.» (Реформація в Європі) — всі ці теми допомагали вченому в осягненні сутності політичних і економічних процесів у суспільстві. М.Драгоманов писав (і ця думка є актуальною й донині): «первое (вимога. — С.М. ) — чтобы наука о деятельности человека в обществе, то есть относительно деятельности прошлой, — история, дала такие же точные обобщения, какие дают другие науки... Еще древние хотели уловить связь между историческими событиями... Другое новое требование.., чтоб она (наука. — С.М. ) дала выводы, имеющие такое же практическое значение, как выводы других наук» («Положение и задачи науки древней истории»). Вчений відзначав, що для дослідників вкрай важливі «систематические классификации явлений по их свойствам».
М. Драгоманов постійно підкреслює необхідність вивчення історичних явищ з точки зору соціології, тобто розширює сферу праці для істориків (в цьому він — як мінімум у Східній Європі — першопроходець), наполягає на систематизації результатів, що мають на руках вчені, каже про важливість паралельного, і при цьому взаємозбагачувального, вивчення фактів Давньої і Нової історії. В руслі раціоналістичних та позитивістських вчень М.Драгоманов обгрунтовував тезу про те, що історичний процес пов’язаний «не лише зі зміною виробничих відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й з виявленням у ньому міри людської свободи» . В чому сила історичного методу Драгоманова? Знаний фахівець із спадщини вченого І.Романченко писав: він «умів бачити загальне і осібне, національне і загальнолюдське, індивідуальне і суспільне в їх тісному взаємозв’язку, в єдності конкретного історичного процесу» . Для Драгоманова історія як наука важлива не тільки як аналіз подій минулого, але як і допомога в осягненні майбутнього.
Дуже важливі думки народжуються у вченого протягом останнього періоду життя (коли він жив у Софії, працюючи там професором загальної історії Вищої школи — зараз Софійський університет). Так, фундаментальна праця «Чудацькі думки про українську національну справу», наскрізь просякнута найгострішою критикою «московської» нетерпимості українських націоналістів. Останні також нещадно критикували й вважали Драгоманова заповзятим «антиукраїнцем». Але, перечитавши лише один абзац із вищезгаданої роботи, неможливо в це повірити: «...треба оглянути історію нашу совокупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько- польську, козацьку, царсько-російську... і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії, культурі європейській... рівняючи її з історією других народів Європи». Можна із впевненістю сказати, що таке важливе «завдання від Драгоманова» , ми, українці, вже й через 120 років після написання роботи, не виконали.
На думку доктора історичних наук з Чернівців Анатолія Круглашова, «Драгоманов ставився до європейських тенденцій в історії України як до виявів внутрішньо притаманного українському суспільству розвитку, сутнісно однотипного з загальноєвропейськими цивілізаційними процесами» («Політичні ідеї Михайла Драгоманова»). Тяжіння М.Драгоманова до соціалістичних ідей також мало швидше практичний характер. Так, Іван Франко писав про нього: «Соціалізм зачіпав лиш о стілько, о стілько політичні комбінації... заходили на поле неминучих соціальних реформ у далекій будущині». М.Драгоманов вважав, що «народ — суб’єкт історії» й «ідею історії створює самосвідомий народ, народ — діяч».
Розквіт творчості М.Драгоманова припадає на роки еміграції (щоб уникнути арешту вченого царською полiцiєю, керiвництво Старої Громади вiдрядило його за кордон — вiн працював у Вiднi, потiм у Швейцарiї, Болгарiї). Там, особливо в Болгарії, мислитель був вільним від цензорів як таких — «внутрішній цензор» не меншою мірою травмував свідомість тогочасних українців. Нарешті його ідеї стали набувати практичної значимості. Він працює над цілісним планом розбудови визвольного руху. Від «Старої» Київської Громади з її федералістичними концепціями М.Драгоманов через «земсько-ліберальний» період (спроба започаткувати масову опозиційну організацію, яка боролася б за створення демократичної держави із широким забезпеченням свободи совісті, націй й особистості) приходить до формулювання завдань і форм визвольного руху.
Чому, запитає читач, М.Драгоманов був непевний, що Україна має i може бути незалежною? По-перше, мислитель спирався на факти тогочасного життя. Він був заповзятим прибічником соціального поступу і верховенства права; бачив байдужість Заходу до «українського питання». З цього виходить, що йому легше було працювати в русі й з позицій надпартійності. Лише з побудовою політичної нації та з використанням засад усіх ідеологічних течій (демократичної, ліберальної, соціалістичної, націоналістичної) в широкому сенсі, не тільки в межах України, М.Драгоманов пов’язував можливість поступу нації і втілення її мрії про державність . Федералізм вченого історично обумовлений — Україна була частиною великих багатонаціональних імперських держав: Російської імперії Романових та Австро- Угорської імперії Габсбургів. «Мислитель бачив Україну складовою частиною федеративного союзу в рамках Східної Європи. Він доходив висновку про два варіанти незалежності: здобуття самостійної державності або створення федерації автономних республік. Мислитель був впевнений, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть національні держави...» (А. Круглашов). Мислитель був впевнений, що побудова майбутньої, не імперської Росії на федеративних засадах, дасть гарантії свободи особи, що була для нього вищим імперативом.
М. Драгоманов стояв коло витоків сучасної української політології і теоретично обгрунтовував таку важливу і для сучасників тезу — для задоволення національних інтересів треба навчитися вміло використовувати будь-які ситуації в світі, що бурхливо розвивається.
Варіанти оцінок спадщини Михайла Драгоманова вражають своєю строкатістю. Так, його вважали і «поборником соборної незалежності», й «общерусом», і «автономістом». Для С. Єфремова і В. Дорошенка Драгоманов — соціаліст і федераліст, для Б. Кістяківського — конституційний демократ (кадет), для М. Павлика — анархіст і одночасно автор програми державної єдності України.
Пишучи про вченого, не можна не відзначити дуже близькі, по-справжньому родинні зв’язки між ним і його генiальною племінницею Лесею Українкою. В пантеоні українського духу Леся зайняла своє визначне місце, і винятково важливу роль у цьому зіграв рідний брат матері письменниці — Олени Пчілки — Михайло Драгоманов.
«Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру і закон і послужитися тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, роздавить нас» (М.Драгоманов). Ці слова видатного українського мислителя, що стали епіграфом до грунтовної книги Є.К.Марчука «Україна: нова парадигма поступу» (Київ, «Аваллон», 2001), підкреслюють важливість сприйняття стратегії і напрямків «світового поступу та формулювання власної стратегії ефективного, сталого та безпечного розвитку в мінливому і жорстокому світі».
Якщо ми, громадяни України, усвідомимо себе як нація світова, нація, що приймає виклики часу (в першу чергу, пов’язані з глобалізацією), то загроза деградації інтелектуального ресурсу омине нас. Спадщину, яку залишив Михайло Петрович Драгоманов, попри те, що у ній є чимало «відкритих питань», важко переоцінити. Він будив свідомість українців і словом, і ділом.
