Днями виповнилося 80 років від дня загибелі Симона Петлюри. Про вшанування його пам’яті подбали на найвищому рівні — відповідний указ торік підписав Віктор Ющенко. Упродовж кількох днів — аж до 25 травня — у Києві відбулося кілька заходів, присвячених пам’яті відомого українського громадсько-політичного і державного діяча. У 1918 році Симон Петлюра обіймав посаду головного отамана Армії УНР. У 1919 році став керівником Директорії УНР. Із 1924 року жив в еміграції в Парижі, де був убитий Самуїлом Шварцбардом. Навіть через декілька десятиліть після смерті не припиняються суперечки стосовно постатi Симона Петлюра. Чому так відбувається? Чому багато хто фактично не помічає величезного масиву об’єктивної інформації про нього? Про це в статті історика Юрія ШАПОВАЛА.
Щойно я повернувся з Полтави, де брав участь і виступав на 8-х наукових Петлюрівських читаннях. Перед тим у Києві мене запрошували на «круглий стіл», присвячений 80-річчю вбивства Симона Петлюри. Кожна публічна акція, пов’язана з його іменем, несе в собі певну передбачуваність. Наперед зрозуміло, що «патріотично налаштовані» історики будуть робити з Петлюри пророка і мудрого керівника, а «лівоналаштовані» будуть його гудити як політичного аутсайдера і нереалізованого диктатора. Схоже, обом цим сторонам реальний Петлюра не потрібен. Кожна сторона просто демонструє «свою правду».
Та це ще не все. Довгий час в Україні ми мали силу, яка не хотіла нічого демонструвати. Йдеться про державне керівництво. Влада всіляко уникала оцінок, віддаючи «перевагу» іншим сучасникам Петлюри — спочатку Михайлу Грушевському, а згодом навіть такому плутанику і невдасі (але начебто непоганому письменнику), як Володимир Винниченко. Отже, і владі Петлюра був непотрібен.
Нинішня влада Петлюру помічає. В Києві, де так багато з ним пов’язано, днями відкрили пам’ятну дошку. Неподалік від пам’ятника більшовицькому вождю Володимиру Леніну і Михайлові Грушевському. І паралельно з дошкою та будинком-музеєм Михайла Булгакова. Це довершує той шизофренічний політико-ідеологічний та ідеологічний ландшафт, що ми маємо в столиці незалежної України. До речі, Михайло Булгаков, який ненавидів саму ідею української державності, а разом з нею і Петлюру, назвав його «знаменитый бухгалтер», а наприкінці свого вiдомого оповідання «Киев-город» закликав: «...Память о Петлюре да сгинет».
Пам’ять не сгинула, хоча, як слушно зауважує у своїй праці «Червоне століття» академік Мирослав Попович, оцінка особистості і політична характеристика Петлюри залишається «найбільш дражливим питанням історії української революції». Це правда. І не в останню через те, що дотепер не знайдено універсального ключа до потрактування життя і діяльності Петлюри. Невипадково дотепер немає жодної спроби створити його наукову біографію (не політично забарвлену — цього наразі вистачає).
Ключ до Петлюри — у його житті, яке не стояло на місці. Про це дуже добре свого часу написав академік Сергій Єфремов у своєму щоденнику: «Петлюру я знав либонь з 1905 р. Ближче до нього придивився року 1907, коли він був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдечевського духу — хвастливості, доктринерства і несерйозності. Були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в «Раді»... Потім він зник у Москву. Коли я встрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді в 1917—1918 року він одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків. По тому, як уступив він до Директорії, я з ним мало стрічався, але кожного разу робив він гарне враження. Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитись з людьми, обернутись в трудних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту кмітливість, що так чарує простих людей. В усякому разі... це була єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверх життя. Грушевський — пожалься боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні людці. Один Петлюра стояв на своїй позиції, не похитнувшись, і коли б не переможні сили, то свого був би досяг. Та, мабуть, ще не доросли ми до того, щоб «самим о себе советовати». Як нам колись вибивали очі московські бояре і особисті зусилля не могли загальної нікчемності подолати. Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє... І може трагічна смерть єдиного козака тисячу нових народить».
На моє глибоке переконання, ключ до Петлюри також в проблемі крові. «Не залужить надежной славы, покуда кровь не пролилась», — написав колись Булат Окуджава. За часів Петлюри в Україні рясно пролилася кров євреїв. Кров самого Петлюри пролилася на паризькій вулиці Расіна. Причому в тому самому місяці травні, в якому він і народився, в травні 1926 року. І факт його загибелі разом із загибеллю євреїв під час його перебування на чолі Директорії, миттєво зробив з Петлюри постать символічну, примусив серйозно замислитись над феноменом петлюрівщини. Сам Петлюра якось написав: «Очевидна річ, що в оцінці моєї персони ви повинні бути правдивим: що було в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і висвітлити, не замазувати... Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь...»
Своєрідною репетицією цього символічного «суду історії» став судовий процес над убивцею Петлюри Самуїлом Шварцбардом, що відбувся восени 1927 року. Вбивцю виправдали завдяки кваліфікованим маніпуляціям адвоката Анрі Тореза та деяким іншим факторам. Цей процес дотепер також належить до категорії «непотрібних речей» (як висловлювався Юрій Домбровський), оскільки ні дослідники, ні влада в Україні не наважаться дати йому публічну і докладну оцінку. А це конче потрібно зробити з огляду на те, що саме цей процес мав фатальне значення для формуваня «іміджу» Петлюри як «погромника» і юдофоба. Свого часу Микола Рябчук написав: «Фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично демонізованим українським «націоналізмом та сепаратизмом» — жодна Луб’янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати». Та є підстави думати, що якраз Луб’янка багато чого і «придумала» у зв’язку з процесом. Стверджую це, як дослідник, який свого часу віднайшов і вперше оприлюднив документи, що переконливо засвідчують зацікавленість Кремля у «антипетлюрівських» результатах процесу і навіть про «диригування» цим процесом з Москви.
Найбільш обґрунтованою спробою зруйнувати імідж Петлюри як «погромника» перед сучасною світовою демократією стала праця Тараса Гунчака «Симон Петлюра і євреї». Одначе вона, схоже, не справила належного ефекту. Ось що зауважує у зв’язку з цим глибоко шанований мною Мирослав Попович: «...Треба визнати, що майже всі факти і свідчення, на які спирається цей автор, були відомі і суду, що тим не менш не вплинуло на вирок. Справа, очевидно, в правовому і морально-філософському тлумаченні більше, ніж в якихось нібито досі невідомих обставинах, що їх мали б розкрити архіви».
Напевно, виходячи саме з цього більшість найбільш авторитетних єврейських дослідників категорично відмовляє Петлюрі у праві на бодай щонайменшу реабілітацію. Наприклад, один з них, описуючи єврейський погром у Золочові на Тернопільщині у липні 1941 року, в якому брали участь українці, зауважує: «Нащадки Хмельницького й Петлюри виявилися гідними своїх нацистських покровителів».
Це — один з прикладів стереотипу «українця-погромника», який, схоже, дбайливо і послідовно плекається певними силами, включно із антиукраїнськими написами, що періодично з’являються на могилі Петлюри на паризькому цвинтарі Монпарнас. На тому «круглому столі», на якому я був нещодавно, пролунала думка: «Надруковано так багато праць, які засвідчують, що не був Петлюра юдофобом! Ось професор Національного Київського університету Володимир Сергійчук так постарався, стільки про погроми збірників документів надрукував!». І справді надрукував.
Одначе хоч би скільки старався професор Сергійчук (чи хтось іще), кількість погромів за часів Директорії не зменшиться, а питання про те, хто несе за них відповідальність, залишається для світу відкритим, хоч скільки б ми його «закривали» самі для себе в Україні у різного роду публікаціях. Чи у «патріотичних» дискусіях про державницьку роль Петлюри. Той факт, що Петлюра не був «погромником» і «антисемітом», все ще належить осягнути за допомогою аргументованої дискусії. Причому треба не лише говорити, я й бути почутим за межами України. Схоже, це не дуже вдається і сучасним українським дослідникам.
Є ще один важливий аспект, який теж потребує чесної відповіді. Це — проблема легітимності та ефективності влади Директорії та Петлюри особисто. Розходження Петлюри з Володимиром Винниченком, який до кінця життя ненавидів Петлюру як амбітного демагога, що його хвиля революції винесла на поверхню, у новітній історіографії трактуються, як правило, на користь Винниченка. У одній з найновіших біографій Винниченка, що видана в Києві 2005 року, можна прочитати твердження про те, що після перших успіхів Директорії почали позначатись проблеми, насамперед отаманщина — домінування військового начала над політичним, непокора армійських командирів різних рангів державному проводу, перманентні виступи проти останнього, практика регіонального сепаратизму, супроводжувана військовим терором, єврейськими погромами тощо. На думку авторів, «біля витоків цієї згубної тенденції стояв С.Петлюра, який всіляко заохочував підлеглих йому військовиків до безконтрольних дій, до орієнтації на єдину цінність — силу багнета». Ось такий мілітаризований бухгалтер.
Читаючи такого роду дослідження, важко позбутися враження, що їх автори часом аж занадто віддають данину своїм симпатіям і антипатіям. А ось яким постає Симон Петлюра під пером Поповича: «В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік егоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією».
Саме тому ще раз варто наголосити на необхідності підготовки ґрунтовної наукової біографії Петлюри, в якій би знайшли відбиття і його психологічні характеристики. І ще один момент. Визнаючи, що Петлюра не був агресивним ксенофобом (що засвідчують опубліковані матеріали), Попович все ж таки зауважує, що «неможливо уявити Петлюру одруженим на «євреєчці», як Винниченко». Не знаю, як хто, а я б взагалі виключив такого роду пасажі, коли йдеться про такі серйозні теми.
Тепер повернімося до процесу Шварцбарда. У своїй статті про цей процес у енциклопедичному довіднику з історії України, що вийшов у видавництві «Генеза» у 2001 році, історик Ярослав Грицак подає не зовсім зрозумілу інформацію. А завершує її висновком про те, що немає документального підтвердження про причетність совєтських спецслужб до вбивства Петлюри. І в цьому самому виданні у статті про Петлюру земляк Грицака львівський історик Микола Литвин пише, що Петлюра «підступно вбитий більшовицьким агентом С. Шварцбартом 25.5.1926» і зсилається при цьому на статтю Грицака про процес Шварцбарда.
Для мене це не просто видавничий казус. Це хороша ілюстрація того, що постать Симона Петлюри за ці роки, що минули після його загибелі, все ще залишається не лише до кінця не дослідженою, а, очевидно, такою, що нею маніпулюють. Я згадував про істориків академічних або таких, які працюють у вищій школі. Не буду говорити про партійно заангажованих літописців.
Не боячись бути обвинуваченим у неопозитивізмі, — а це нині модне серед інтелектуалів обвинувачення, — на завершення підкреслю важливість видобуття саме нових знань (насамперед — архівних) про Петлюру, його добу і — особливо — про обставини його загибелі. На моє переконання, саме в неупередженому висвітленні трагедії на вулиці Расіна в Парижі і ургентної, але добре зрежисованої і масштабно підтриманою більшовицькою владою підготовки процесу над убивцею, полягає одна з ключових умов подолання стереотипних уявлень про Петлюру. І не лише, як можна здогадатися, про нього.
