9 травня, коли в Росії, Україні та Білорусі відзначають День Перемоги, в країнах Європейської Співдружності святкують День Європи. Рівно п’ятдесят років тому французький міністр іноземних справ Робер Шуман оприлюднив план створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), який поклав початок створенню нової, об’єднаної Європи.
Упродовж багатьох століть ідея єдиної Європи виникала в головах мислителів. Не було недостатку в проектах і задумах втілення цієї великої ідеї. Однак спроби європейських народів і їхніх володарів перетворити політичну реальність, поєднуючи універсальний і національний виміри, незмінно зазнавали поразки. Та і як могло бути інакше, якщо в центрі європейської рівноваги, там, де мала перебувати рівновага німецька, з часів Вестфальського миру (1648 р.) існувала маса взаємно ворожих королівств, герцогів, маркграфств і єпископств, номінально об’єднаних у «Священну Римську імперію». Ці дрібні держави були постійним чинником напруженості в Європі. Відсутність німецької єдності незмінно провокувала європейські держави на війни за володіння німецькими територіями.
Наполеон Бонапарт перервав існування «Священної Римської імперії», але його власна спроба створення універсальної держави з центром у Франції врешті-решт успіху не мала. Після розгрому Наполеона об’єднаними силами європейських держав, реконструйована Віденським конгресом (1815 р.), Європа знайшла у своєму центрі систему держав Німеччини, які «балансували»: Прусію, «клаптикову» Австрію і так звану «третю Німеччину», в яку входили південнонімецькі держави. Політичне маневрування великих держав — Австрії, Росії, Прусії та Франції обмежувала Англія, яка протидіяла спробам встановлення будь- чиєї гегемонії в Європі. На якийсь час рівноваги сил було досягнуто, але про об’єднання Європи можна було тільки мріяти. Всередині новоутвореної європейської системи держав відбувалися війни, і для утримання рівноваги на континенті виникали і зникали нові й нові коаліції.
«Весна народів» 1848 року пробудила національну самосвідомість європейців, та процеси внутрішньої консолідації націй суперечили так важко досягнутій військовій і політичній рівновазі європейських держав. Адже більшість європейських народів або повністю перебувала під володарюванням великих держав, або була розділена зі своїми побратимами штучними кордонами. Парадоксальна ситуація виникла навколо Німеччини. Роздробленість її ослабляла Європу, але й процес її об’єднання також виявився явищем дестабілізуючим. Об’єднання Німеччини зачіпало інтереси суміжних держав, які побоювалися її посилення. Конфлікт окремих національних інтересів, помножений на індустріальну потужність і мілітаристські традиції, вибухнув катастрофою Першої світової війни. Війна об’єднала європейців, але не за, а проти. Проти одного спільного ворога — Німеччини. Не в останню чергу завдяки втручанню США, що вперше виявили себе на європейській сцені, перемоги над Німеччиною було досягнуто.
Зруйнована і знекровлена Європа потребувала миру, і під егідою Ліги Націй відбулося створення нової Версальської системи держав. Однак уже в самому принципі, яким керувалися творці нової системи безпеки — «німці заплатять за все!» — таїлися майбутні біди Європи. Зараз ми знаємо трагічні наслідки інспірованих Францією і США Версальських угод, а тоді, як пише колишній французький прем’єр Мішель Рокар, «вся Європа відчувала задоволення... за винятком мільйонів німців і одного посереднього художника на ім’я Адольф».
Незважаючи на військову поразку, принижена Німеччина — і в цьому ще один парадокс — в перспективі виявилася сильнішою за своїх переможців завдяки зникненню її колишніх суперників — Російської, Османської, Австро-Угорської імперій і слабкості нових сусідів, що виникли на руїнах. У разі ж об’єднання Німеччини з Австрією, незважаючи на програну війну, за деякими оцінками, Німеччина стала б сильнішою, ніж напередодні Першої світової війни. Спроби Німеччини приєднати Австрію натрапили на опір Європи і все-таки залишилися безрезультатними.
Розпочата через два десятиріччя після Версалю Друга світова війна продемонструвала марність намірів Європи побудувати систему колективної безпеки на шкоду інтересам Німеччини. Безперечно, німецький народ винен в тому, що дав себе втягнути в гітлерівську авантюру. Перетворення Європи на обширну німецьку державу не відбулося. Проте відповідальність за створення політичної ситуації, яка дозволила фашистській Німеччині розв’язати війну, несуть і керівники всіх без винятку великих держав. По суті, активність міжнародної дипломатії у міжвоєнний період була зведена до змагання: хто перший німецькими руками розв’яже війну і витягне з німецької поразки максимальний прибуток.
Нещодавно в колективний портрет політичної нерозбірливості тогочасного керівництва СРСР нові фарби внесла сенсаційна заява МЗС Японії. Виявляється, в архівах японської дипломатичної служби є документи, які свідчать, що СРСР вів переговори з країнами фашистської «Вісі» — Німеччиною, Італією і Японією про вступ до Антикомінтернівського пакту! Ідеологічні розбіжності при спільних геополітичних інтересах не стали перешкодою для об’єднання США, Великої Британії й СРСР в боротьбі проти Німеччини. Уперше в історії долю Європи взялися вирішувати країни, що перебували за «дужками» європейського континенту. Небезпеку такого розвитку подій невдовзі усвідомили й самі європейці. І от, знехтувавши відмінностями в політичних режимах і належністю до протилежного військового табору, іспанський диктатор Франсиско Франко звертається з застережним листом до Вінстона Черчилля. «Якщо Німеччина буде знищена, — писав Франко, — і Росія укріпить своє панування в Європі й Азії, а Сполучені Штати так само пануватимуть на Атлантичному і Тихому океанах як найпотужніша держава світу, європейські країни, які вціліють на спустошеному континенті, зустрінуться з найбільш серйозною і небезпечною кризою в їхній історії».
Передбачення Ф.Франко виявилося вірним. Втративши спочатку військово-політичну ініціативу, а потім і державність, європейські країни перетворилися на об’єкт цинічного політичного торгу великих держав. Що вже говорити про повержену Німеччину, яку ще на Тегеранській конференції Ф.Рузвельт пропонував розділити на п’ять частин, а В.Черчилль — «лише» на дві частини: Прусію й Австро-Баварію. Дивно, але сьогодні вже забуто, що саме СРСР виступив рішучим поборником збереження єдності Німеччини і самостійності Австрії. Звичайно, теж із власних інтересів. Захоплені своєю могутністю, підкріпленою атомними «аргументами», країни-переможці поспішали закріпити в Європі свої позиції в буквальному розумінні. Стримувані до пори розбіжності між союзниками раптом облили Європу хвилею «холодної війни», і нарешті стало зрозуміло: переможці не пройшли випробування Перемогою.
Як справедливо зазначає американський історик Артур Шлезінгер-молодший, «холодна війна» не була результатом якогось рішення, а результатом дилеми, перед якою опинилися сторони. «Кожна сторона, — пише він, — мала нездоланне бажання провести саме ту політику, яку інша ніяк не могла розглядати інакше, як загрозу принципам установлення миру. Кожна сторона, згідно зі своїми власними, чітко визначеними і дорогими для неї принципами, лише підігрівала страх іншої сторони. Дуже швидко цей процес почав набирати силу інерції».
Прагнення сторін досягнути абсолютної безпеки, світового порядку, де всі проблеми вирішувалися б як внутрішні проблеми, неминуче перетворювало Європу не більш ніж на сферу боротьби за власну, спотворено зрозумілу безпеку. Політичне мислення XIX століття перешкоджало керівникам великих держав усвідомити нові реалії, в яких абсолютна безпека однієї держави означала абсолютну відсутність безпеки для всіх інших (Генрі Кіссінджер). У цій ситуації керівникам відновлених європейських держав не залишалося іншого вибору, як, об’єднавшись, спробувати забезпечувати власну безпеку, граючи на суперечностях СРСР і США.
У найскладнішій ситуації виявилася переможена Німеччина, чий голос та інтереси, як і в часи Версалю, було проігноровано. Розкол Німеччини був наперед вирішений союзниками по антигітлерівській коаліції. А після утворення ФРН і НДР проблема ще більше загострилася — через розбіжності, яку з двох держав вважати єдино правомочною організацією німецького народу. Однак розподіл Німеччини був лише видимою частиною складнішого конфлікту міжнародних інтересів у сплетенні внутрішньонімецьких, французьких, загальноєвропейських інтересів та інтересів США й СРСР. Державні діячі Німеччини мали знайти свою політичну позицію. Таку позицію, що забезпечувала захист стратегічних національних інтересів Німеччини, виробив канцлер ФРН Конрад Аденауер. Суть її полягала в тому, щоб пов’язати інтереси європейських сусідів Німеччини і США з її інтересами, коли б Захід зробив інтереси Німеччини своїми власними. Для цього було необхідно подолати відчуження, яке виникло після війни навколо Німеччини, інтегрувати її у створювані європейські, передусім, оборонні, структури. К.Аденауер був переконаний: без потужної армії Німеччина відіграватиме другорядну роль у європейських і світових справах.
Та європейці аж ніяк не прагнули допомагати Німеччині відновлювати її військову могутність. Навіть більше, навесні 1948 року Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди і Люксембург уклали Брюссельський пакт з метою заборони «німецьких агресивних устремлінь». Несподіваний вихід уряд ФРН знайшов, використавши наміри французів, що домагалися, з одного боку, права експлуатувати багатий на вугілля Рур, а з іншого, перешкоджали посиленню впливу США в Європі, створюючи на противагу американцям європейську оборонну організацію. Щоб забезпечити до себе лояльне ставлення Франції та інших західноєвропейських країн, ФРН пішла на поступки і прийняла знаменитий французький «план Шумана», який передбачав створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). «План Шумана» полягав у переведенні ключових для військової індустрії галузей під міжнародний контроль, усуваючи в такий спосіб можливості для підготування нової війни. Завдяки «плану Шумана» Франція і Велика Британія отримали можливість вивозити з Руру левову частку вуглевидобутку.
З іншого боку, ФРН у вересні 1950 р. одноголосним рішенням Ради НАТО дістала право оснастити бундесвер сучасною зброєю, а 27 травня 1952 р. уклала з країнами-членами ЄОВС Паризький договір про створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). Однак у Франції створення ЄОС стало предметом запеклої політичної сутички. Як заявляв генерал Шарль де Голль, «сьогодні головна небезпека — це ЄОС, і треба зламати йому хребет, чого б це не коштувало». На велике розчарування уряду ФРН, Національні збори Франції в 1954 р. голосами прихильників генерала де Голля і комуністів провалили ратифікацію Паризького договору. В остаточному результаті оборонний задум європейців виявився зірваним.
Провал Паризького договору відразу висвітлив сутнісні суперечності між європейськими країнами. Потреба організації загальноєвропейських структур не спричинювала заперечень. Дебатували цілі та принципи, відповідно до яких мала б відбуватися європейська інтеграція. Чи бути Європі єдиною державою, чи бути Європою держав — цього і стосувалася дискусія між так званими «атлантистами» і прихильниками збереження суверенітету окремих держав. Поступово стало зрозуміло, що за різними концепціями європейської інтеграції ховаються цілком певні національні інтереси головних учасників європейської політики — Франції та ФРН. Полем битви за визначення вектора розвитку Європи стали «Спільний ринок» та оборонна політика. Вже одним з фундаторів Європейського співтовариства Робером Шуманом у перспективі розвитку ЄС мало бути створення наднаціональної системи регулювання, яка на базі органів ЄС створила б умови для політичної кооперації. «Не європейська держава, створена відразу, а повільний прогрес на основі фактичної солідарності» — така була концепція поетапного розвитку інтеграції до федеративної європейської держави.
Ідеї французького «атлантиста» знайшли благодатний грунт в уряді К.Аденауера. Німці першими зрозуміли, що відмова від національного суверенітету країн — учасників «Спільного ринку», зрештою надає виняткові переваги передусім ФРН, а також США. Як цілком резонно зазначав Ф.Й.Штраус, «якщо вдасться виробити європейську державну ідею замість простого сумування націоналістичних ідей кожної країни... то страхи і підозри щодо нас зменшаться, виникне довіра, і з’являться нові можливості для проведення німецької політики».
Закінчення читайте на наступній сторінці «Історія і «Я»
