Редакція «Дня» продовжує дискусію, що її розпочато 6 лютого 2001 року матеріалом професора Миколи Мушинки із Словаччини «Коли брехню перетворено на правду». Нагадаємо нашим читачам, що в ньому йшлося про фільм англійського режисера Джуліана Хенді «СС в Британії», в якому було висунуто версію про відповідальність значної частини британців українського походження за військові злочини за часів Другої Світової війни, в першу чергу – каральні акції проти мирного населення Словаччини під час придушення Національного повстання в 1944 році. В матеріалі у відповіддь Дж. Хенді знову наполягав на своєму баченні цієї проблеми. Погляд із Великої Британії та Словаччини нами опубліковано, тепер надаємо слово автору з України.
Як я розумію, стаття є перекладом з англійської мови, і тому важко стверджувати наскільки український текст відповідає англійському тексту. Але зі свідчень Дж. Хенді випливає, на наш погляд, очевидний і незаперечний висновок. Перша передумова для цього полягає у тому, що Хенді є людиною безумовно нормальних розумових здібностей і знає, що таке свідчення, їх доказовість, що таке силогізм: засновок, один, другий, висновок. Ми також виходимо з постулату про те, що він людина цілковито поміркованих, урівноважених, задовільних морально-етичних орієнтацій.
І, отже, спробуємо розглянути на цій основі те, що п. режисер висуває, як нібито офіційне свідчення, доказ того, що в придушені Словацького повстання брали участь деякі учасники 14 Гренадерської дивізії Waffen SS. Отже, по-перше, у його статті не наводиться жодного доказу, що «есесівці» — солдати-вояки групи Witten Mayer, що чинила начебто воєнні злочини, розстріли мирних жителів (яких звинуватили у партизанській діяльності), є українцями. Жодного доказу! Ні доктор Станіслав, ні інші люди, свідчення яких він наводить, як прямих чи опосередкованих свідків, з перших- других рук, не подають жодного доказу про те, що вбивці були українцями. Більше того, Пауліна і Етела Бехмерови, які ховалися в укритті, коли відбувався акт розправи над мирним населенням, не знають, «яка саме з 30 дивізій SS напала на їхнє село та вбивала його жителів».
Далі режисер наводить нібито для нього, як він каже, «захоплені в німців документи цілком не двозначні». З них випливає те, що «бойова група Witten Mayer знаходиться в процесі окупації села Нижня Боца... Українські добровольці 14 Гренадерської дивізії Waffen SS, які використовувалися в операції, воювали відмінно». Отже, група використовувалась в операції, але звідси не випливає те, що тільки ця група брала участь в операції. Невідомо також, чи справді, як нібито випливає для режисера з цитати, «що в процесі окупації села Нижня Боца» використовувалися українські добровольці 14 Гренадерської дивізії Waffen SS. По-перше, звідси також не випливає те, що вони брали участь у розстрілі. По-друге, цілком можна припустити, — і мене вражає наївність і легковірність пана режисера фільму, чи не йдеться тут про те, що в німецькому документі свідомо прагнуть приховати участь у розстрілі мирних жителів саме «есесівців» німецько-угорського чи там іншого походження, чи може навіть не есесівців, а нацистів словацького походження. Адже ж вояки Тиси воювали проти партизанів. Тим більш цікаво, що п.Хенді каже: «Я знаю, що безліч різних людей вступало в дивізію SS Галичина з різних причин». На якій підставі стверджується, що учасниками групи Witten Mayer, які начебто брали участь в розправі над мирними жителями, обов’язково були люди української національності? Жодного доказу не наводиться.
Другий доказ, який режисер наводить і вважає найбільш незаперечним, є думка директора Словацького інституту дослідження воєнної історії Йозефа Бистрицького: «Він розповів про дев’ять(!) окремих випадків, коли словацькі дослідники покладали відповідальність за злочини проти словацького населення на 14 дивізію SS Галичина». На жаль, не зрозуміло і не подано, у чому полягають ці «випадки». Виникає запитання, чому автор вважає, що 14 дивізія SS Галичина цілковито складалась з українців стовідсотково? Адже він каже, що до дивізії вступало безліч людей різних національностей, різного походження, різних переконань. І виглядає просто дивовижним, що непрямим доказом участі у воєнних злочинах є «принаймні» вияви «негідної поведінки». І інформацію про них взято з джерел теж німецьких! З них випливає, що «деякі українці, за твердженням словаків, не заслуговують на довіру», «кажуть, що вони навіть вступають в угоду з партизанами».
Режисер пише, що словацьке населення, особливо фермери, з великим полегшенням сприйняли звістку про прихід угорців. Це тому, виникає питання, що вони не вступлять у контакт з словацькими партизанами? «...Ще про цих солдатів- українців говорять, що вони втратили інтерес до війни. Навіть знайшли собі цивільний одяг, щоб дезертирувати». Ось тобі і СС, і нацисти! Далі п. режисер наводить донесення з федерального архіву в місті Кобленці (ФРН): «У словацьких колах, вороже налаштованих до Німеччини, їх вважають, тобто цих солдатів- найманців, що не борються за ідеали нової Європи, а скоріше прагнуть особистого збагачення шляхом грабежів». Інакше кажучи, тут вважається, що ці українські солдати просто недисципліновані, схильні до правопорушень, схильні до власного збагачення у поведінці. А ті кола, що дружелюбно ставились до Німеччини, також скаржаться на цих людей, що, як ми говорили, вони входять в контакт в партизанами.
Звідси далі автор наводить ще більш ніби вбивчий доказ недружелюбного ставлення словаків до українців з цієї дивізії: «З повідомлень багатьох словаків ми довідалися, що українці висловлюють невдоволення більшовиками і завжди говорять, що вони набагато гірші за німців». Отже, таким чином дані свідчення доводять, що «есесівці» цілковито були байдужі до цілей, які перед ними ставили німецькі кола. Здавалося, що все наведене є підставою для того, щоб дати позитивну оцінку цим есесівцям, які розчарувались і байдужі до німецьких цілей. Однак автор прагне нав’язати думку, що, мовляв, хоч така поведінка не є воєнним злочином, разом з тим вона нібито є підставою для того, щоб повірити у те, що ці солдати-українці брали участь у розстрілі мирного населення.
По-перше, не зрозуміло, який зв’язок між цими судженнями. Тут не йдеться про окрему групу українців, але їх свідомо протиставляють всім іншим національностям. Чи не є це делікатним присмаком ксенофобії? Автор, наприклад, із явним задоволенням наводить такі одіозні на наш час свідчення, що «угорці більш гуманніщі, ніж українці». В чому гуманніші? Через те що вони люблять більше більшовиків, аніж німців? Гуманніші у тому, що вони не прагнуть дезертирувати і не прагнуть іти на угоди з партизанами? Важко це все зрозуміти, якщо автор, хотілося б вірити, не ксенофоб і не українофоб. Утім не просто, і водночас просто, збагнути світогляд автора одіозного фільму. Який зв’язок між бойовою групою Witten Majer, про яку далі йде мова, і українцями – теж не зрозуміло. Адже дивізія – це величезна маса людей. Автор вихоплює якісь вчинки якихось людей, які підтверджені прямо… німцями-нацистами, і вважає це достатніми свідченнями того, що ці українці є злочинцями. До речі, склад цієї дивізії настільки змінювався, що тоді, коли вона через два роки потрапила до Великої Британії, то невідомо який зв’язок був між складом цієї дивізії в Словаччині і складом її в Італії, коли вона була звідти інтернована до Великої Британії. І тому звідки це у режисера – «есесівці-українці в Англії»?
Далі взагалі не зрозуміло. Автор наводить приклади про те, що у хлопчика, якого розстріляли у Нижній Боці, знайшли російську монетку. Мовляв, хлопця, якому було лише 15 років, заарештували за те, що в нього була російська монетка... Не зрозуміло, про яку російську монетку йдеться у 1944 році. Монетку ще часів Царської імперії цілком можливо й було привезено російськими емігрантами, чи то радянська монета? Всі наведені приклади вражають своєю дуже своєрідною невпорядкованістю, розрідженістю логічних доказів. Принаймні з того, що наводиться, робити висновок, що люди з 14 Гренадерської дивізії Waffen SS, які потрапили до Великої Британії, можуть бути воєнними злочинцями — безпідставно.
І крім того, мене вражає саме цікавий, своєрідний, і, я думаю, не випадковий відбір саме звинувачень на адресу українців, як воєнних злочинців. Адже авторові повинно було відомо, якщо він взявся висвітлювати події Другої світової війни, те, що значна частина вояків дивізії SS Галичина мали безперечно і родичів, а ті батьків і матерів, далеких і близьких родичів, які стали жертвою жахливих злочинів проти людства, що чинили відступаючі сталінські війська в 1941 році на Західнiй Українi: Волині, Галичинi і «ближніх» територіях. Від розповідей про це волосся дибом встає. І подібні злочини, виявляється, анітрохи не привернули увагу пана Хенді.
А сотнi тисяч знищених і спалених українських сіл, спалених переважно німецькими, частково угорськими військами, можливо, до цього причетні й словацькі чи італійські війська? При такій «аргументації», на яку спирається режисер, все можливо! Його увагу привертають кілька нібито українців, які ймовірно є злочинцями. Який жах! А те, що українці є народом, який зазнав найбільших у світі втрат від нацистського і комуністичного тоталітаризму? Мабуть, це для режисера, гуманіста, антифашиста, велике Ніщо?
Утім, автор, якщо він людина письменна, має знати, що спочатку в 20—30-х роках в УРСР була винищена українська інтелігенція, далі в 1932—1933 роках 5—6 млн. селян стали жертвами Голодомору. Я наводжу ці факти, бо я впевнений, що пан Хенді не має права забувати їх і про те, що у післявоєнний період 10 % мешканців тої Західної України були виселені до Сибіру.
Ті українці, що, як відомо, були під окупацією, теж вважалися зараженими «нацистським» духом і тому одних в 1946—1947 роках морили голодом, інших ешелонами з центральної України вивозили до ГУЛАГів за невиконання трудоднів.
В 1943—1953 роках хто, як не українці, вели героїчну війну проти комуністичного тоталітаризму, захищаючи свободу вільного світу, і Британію у тому числі, яка тремтіла перед загрозою вторгнення армад сталінських танків.
І найбільше мене вражає «свята простота» пана режисера. Невже він може з чистою, дитячою наївністю звинувачувати «українців-есесівців» у вбивстві п’ятьох мирних жителів, коли відомо про те, що згідно угодi із тоталітарним режимом Сталіна, Черчілль – прем’єр-міністр, офіційна особа, яка представляла Велику Британію, дав згоду на те, щоб кілька сотень тисяч колишніх радянських полонених, мирних жителів, молоді, жінок і, до речі, частини донських і кубанських козаків, які ніколи не були громадянами Радянського Союзу, були видані Сталiну на страхітливі знущання, тортури і розстріл. Адже більшість цих людей була вислана до ГУЛАГів, зазнала нечуваних принижень, катувань i загинула.
Пригадую, будучи у 1990 році у Канаді, я зустрічався з деякими вихідцями із Києва, які таких страхіть зазнали у цьому ж Києві під час 30 х років, що і зараз з острахомздригаються при спогадах про них. І вони згадують про поїзди, що були навантажені радянськими людьми, яких повертали в лапища Сталіна. На зупинках після випадкового відкриття дверей вагонів, там бачили людей, які покінчили життя самогубством в тій чи іншій формі. Самогубство було для них більш бажаним, ніж повернення в страхітливе пекло ГУЛАГів і знущань комуністичної імперії. Чого б пану Джуліану не звернути увагу на цей страхітливий злочин проти людства, і невже він, якщо він британець, не відчуває докорів сумління і прагнення в якійсь мірі загладити, спокутувати свою вину перед цими людьми, серед яких було, до речі, чимало українців. Невже його не мучить сумління? Отже, на мій погляд, якщо врахувати, а я в цьому не сумніваюсь, нормальні розумові здібності, нормальний культурно- духовний розвиток, нормальний рівень освіти пана Хенді, то важко запідозрити, що він сприймає всерйоз ті «докази» і «свідчення», які сам приводить. Чи не бачимо ми тут свідому антиукраїнську позицію?
Відомо, що антиукраїнізм на Заході є, як правило, результатом маніпуляцій із західною громадською думкою, в першу чергу, лівою, з боку комуністичної сталінської пропаганди 30-х, 40-х і особливо — 50-х років. Адже українці, а тим більш ті, які боролися проти тоталітарної радянської імперії, трактувались, і ця думка нав’язувалась Заходу масованою совєтською пропагандою, як бандити, націоналісти-нацисти, колабораціоністи. Додамо до цього ліву інтелігенцію, що молилася на Москву до XX з’їзду КПРС. А деякі і до розпаду СРСР вважали своїм обов’язком боротись із усім, що було проти «прогресивного, антиімперіалістичного» Радянського Союзу. І для багатьох з них виробленим рефлексом стало паплюження визвольної, демократичної боротьби України, зрозуміла річ, проти СРСР.
Хенді, якщо припустимо, що він не керувався корисливими міркуваннями своєрідного походження, у кращому випадку є жертвою цієї маніпуляції громадської думки Заходу.
І, до речі, питання про антиукраїнську упередженість в багатьох західних «прогресивних» колах є і далі актуальним. Я з цим в 90-х роках стикався у Канаді, Великiй Британії. Нині очевидно, що ця ірраціональність не в інтересах справжнього взаєморозуміння між народами.
На завершення, як доказ ілюстрації цієї упередженості, можу навести такий приклад. У 1990-му році, коли я був у науковому відрядженні в Канаді, вельми здивувався, що після проголошення по міжнародному радіо з Києва паном І. Курасом (тоді чинним керівним діячем Комуністичної партії України) того, що КПУ визнає факт штучного голодомору 1932—1933 років, то це викликало найбільшу радість серед тих людей, яких називали у нас «буржуазними націоналістами» і які знали, що той голод був очевидним фактом, штучним, організованим «зверху» для винищення українського селянства. І, отже, був фактичним геноцидом за класифікацією ООН. Я зацікавився, чого ж ви радієте, хіба це новина для вас? А вони кажуть: «Ми тому радіємо, що ніхто в Канаді не вірив нам. Вважали, що ми зрадники, колабораціоністи, обмовляємо свою Батьківщину, бо держава не могла чинити такого жахливого злочину супроти свого народу».
Ось такі були наслідки маніпуляційної масованої комуністично-сталіністської пропаганди. Щодо Хенді питання про походження його вчинку відкрите. Утім ми не будемо уподібнюватися його «свідченням», доказам того хисткого рівня, які лежать в основі його фільму. Бо ж несумлінний, упереджений і цинічний homo чи animal sapiens міг би стверджувати, що автор підтасував факти з метою відвернути увагу громадськості від тих страждань, яких пережив український народ при нацизмi, комунізмі і тим самим уникнути каяття західної інтелігенції, що прикривала страхітливі злочини комунізму, у тому числі і смерть в центрі Європі 6 млн. українських селян.
На рівні логіки і доказовості, яку показав режисер у своїй статті, можна було припустити, що оскільки частина дивізійників влилася в Українську повстанську армію, що до 1953 року була в авангарді боротьби Вільного світу під час холодної війни проти комуністичного тоталітаризму, то фільм хоче дискредитувати борців. Можлива також інша версія. Режисер висмоктав з пальця історії про злочини нацистів-українців, щоб, скориставшись негативною інформацією про Україну дати волю своїм ксенофобським настроям і вибрав найбільш вразливий об’єкт — нечисленних українців літнього віку Великої Британії. Однак ми не підем цим шляхом, бо і так сапіенті сат і ноблесс облідж (sapienti sat, noblesse oblige) — мудрому і так зрозуміло, але ж честь все ж до чогось зобов’язує у всьому світі. І ми сподіваємося, що п. Хенді знайде нагоду спокутувати свою провину перед народом, який він несправедливо образив.
