...Одного квітневого дня далекого 1906 року на приватній дачі неподалік від Санкт-Петербурга був знайдений повішеним молодий чоловік 30 з лишнім років. Через деякий час царські криміналісти з’ясували, що мертве тіло належить Георгію Аполлоновичу Гапону...
Радянська історична наука аж ніяк не жалувала цю відому людину. Зусиллями її представників Г. Гапон на довгий час став «вірним захисником царського режиму», «поліцейським провокатором» і «махровим контрреволюціонером», сенс життя якого становила боротьба проти народної революції. Проте неупереджене вивчення його короткого життя (на момент загибелі постраждалому йшов лише 35-й рік) переконує: ті, хто вважав і вважає Г. Гапона поліцейським провокатором і царським слугою, не зрозуміли в ньому майже нічого...
УНІВЕРСИТЕТИ ГАПОНА
Георгій Аполлонович Гапон, наш земляк й українець за національністю, народився 1871 року в Полтавській губернії в селі Біляки. Пізніше він свідчив, що походив із бідняцької селянської родини, однак деякі факти, викладені ним у його споминах, дають змогу стверджувати, що насправді Г. Гапон виріс у «міцній» середняцькій родині. Георгій аж ніяк не приховував свої суспільні погляди, за що й постраждав, принаймні, двічі: під час навчання в Полтавській духовній семінарії він був позбавлений державної стипендії й, крім того, отримав не першорозрядний, а другорозрядний атестат, що з огляду на прекрасні здібності й знання семінариста Г. Гапона було явною несправедливістю. У свою чергу, такий атестат значно ускладнював Георгію справу вступу до будь-якого вищого навчального закладу Російської імперії. Вперше з’явившись у столиці 1902 року, Г. Гапон, як і можна було чекати, не обмежився вивченням різних духовних дисциплін. Там він буквально з головою занурився в життя тих соціальних прошарків, представники яких так яскраво були змальовані у відомій п’єсі Максима Горького «На дні». Цьому якнайкраще сприяли ті посади, які він обіймав, навчаючись в академії (Георгій Аполлонович працював священиком у притулку «Синій Хрест» і в Ольгінському будинку для бідних). Виявившись духовно близьким до «людей дна» — безробітних та жебраків — Г. Гапон серйозно замислився над далеко не пустим питанням — як зробити так, щоб вивести їхнє важке життя на світлу стезю. Слід, однак, підкреслити, що тоді молодий полтавчанин був досить далеким від думки про необхідність насильницьких змін у суспільстві, вважаючи, що життя бідних людей можна суттєво покращити в межах існуючого ладу. Результатом цих роздумів став його проект запровадження в містах і селах спеціальних робочих колоній, де б учорашні знедолені люди отримали можливість займатися суспільно корисною працею, одержуючи при цьому гідну зарплату.
Водночас думки Георгія Аполлоновича нестримно линули далі, надаючи його суспільним проектам набагато більших масштабів. Через деякий час його проект створення колоній робітників поступився місцем новому задуму — створити всеросійську робітничу організацію, яка б суто ненасильницькими методами примусила й царський уряд, і капіталістів серйозно зважати на інтереси пролетарів та суттєво покращити їхнє життя. Але водночас, охолоджуючи гарячий злет думок молодого студента, на нього почали, немов із рогу достатку, сипатись різні неприємності. Його проектам організації робітничих колоній справжнього ходу не давали. Більш того, незабаром Георгія Аполлоновича позбавили посад у притулку й у будинку для бідних, а також виключили з Петербурзької духовної академії. Молодій людині було від чого прийти у відчай, але раптом якщо не все, то майже все владналося досить швидко й майже без його власних зусиль. Г. Гапона відновили в академії, а також і на обох «священицьких» посадах. А ще через деякий час Георгій Аполлонович увійшов до великого й просторого кабінету, хазяїном якого виявився 40-літній чоловік міцної статури з теплим поглядом і ввічливими, привабливими манерами. То був начальник Особливого відділу царського Департаменту поліції полковник Сергій Васильович Зубатов...
НЕТИПОВИЙ АГЕНТ
С.В. Зубатова можна було по праву вважати істинним новатором у справі захисту царського самодержавства. І дійсно, саме він, по суті, вперше поставив питання про кардинальну зміну методів боротьби з антиурядовим рухом. Репресивні заходи, розмірковував Сергій Васильович, були дієздатними під час боротьби з порівняно нечисленними декабристами й народовольцями. Але вони вже можуть і не спрацювати в цілком можливій боротьбі з революційними робітниками, рахунок яким на початку ХХ-го століття вже починав йти на мільйони. І як хороший лікар, який заздалегідь призначає своєму пацієнту профілактику від серйозної хвороби, жандармський полковник також поставив собі й своїм підлеглим завдання — попередити виникнення різних антиурядових рухів шляхом створення робітничих товариств, де б досвідчені пропагандисти від Департаменту поліції міцно вбили в голови пролетарів думку про можливість суттєвого покращення їхнього матеріального становища без революційної боротьби.
Природно, що священик- полтавчанин, який теж носився з ідеями створення нереволюційних робітничих організацій, досить швидко потрапив у поле зору всесильного Департаменту поліції. С. Зубатов вирішив перш за все підтримати потрібну йому людину (більшість проблем Г. Гапона зникли саме завдяки цьому), а потім запропонувати їй тісне співробітництво. Спілкування з Георгієм Аполлоновичем надихнуло жандармського полковника. Щоправда, С. Зубатов досить швидко розпізнав у своєму молодому гості прибічника конституційного ладу західного типу, однак усе ж таки був упевнений: Г. Гапон виконуватиме лише те, що йому, Зубатову, буде потрібно. Однак, сприймаючи ситуацію так, Сергій Васильович явно недооцінив молодого священика. Той аж ніяк не збирався бути простою фігурою на зубатівській шахівниці.
Урешті-решт начальник особливого відділу запропонував Георгію Аполлоновичу очолити вже діюче зубатівське робітниче товариство Санкт-Петербурга. Однак знайомство з полковницьким дітищем украй розчарувало Г. Гапона. Замість справді незалежної та впливової організації робітників, створення якої він прагнув, «батюшка» побачив досить сіру й невиразну структуру, в якій робітники не могли жодного кроку ступити поза пильним оком російської жандармерії. Сам собі Г. Гапон сказав, що за таких обставин будь- яке співробітництво з полковником С. Зубатовим було б не тільки аморальним, а й злочинним. Однак, враховуючи те, що в ті часи жодна суспільна організація не могла з’явитися без дозволу на те Департаменту поліції, священик погодився на пропозицію, щоправда, за умови, що він створить у столиці цілком нове робітниче товариство...
На умову Гапона Зубатов погодився, й лютого 1904 року в столиці імперії з’явилась нова організація, яка отримала назву «Збори російських фабрично- заводських робітників міста Санкт-Петербурга». Підкреслимо, що ще при заснуванні товариства Гапонові вдалося отримати дві важливі перемоги: по- перше, програма діяльності «Зборів» не підлягала затвердженню з боку Департаменту поліції, по-друге, поліція позбавлялась права заарештовувати будь-кого з його членів. Так Г. Гапонові вдалося створити організацію (із часом її чисельність досягла 20 тис. чоловік), яка, по суті, отримала небачену за часи самодержавної Росії самостійність.
Цією самостійністю Георгій Аполлонович, звичайно, скористався в повній відповідності до цілей, які він ставив перед собою. Значне місце в діяльності «Зборів» зайняла лекційна робота, однак лектори, які приїжджали до робітників, здебільшого вчили їх не замиренню з капіталістами (як того волів полковник Зубатов), а методам боротьби проти капіталістичної експлуатації. Не виключено, що якби на одну з таких лекцій завітав Володимир Ульянов-Ленін, то він би залишився цілком задоволеним...
ПАРОСТКИ РЕВОЛЮЦІЇ
Чи здогадувались вищі царські сановники, яку саме організацію створили Георгій Гапон і його послідовники-робітники? Можна з упевненістю стверджувати, що її справжню суть зрозумів лише царський прем’єр-міністр Юлій Вітте, який неодноразово підкреслював: гапонівські «Збори» — революційна організація в чистому вигляді, яка рано чи пізно виступить проти самодержавства. Інші ж царські адміністратори сліпо вірили Г. Гапону, наївно вважаючи, що йому вдалося створити «удосконалений варіант» зубатівського руху. Користуючись цим, Георгій Гапон і його найближчі соратники готували свою організацію до рішучого часу. Цей час настав 9 січня 1905 року.
Парадоксально, але факт: шлях до всім нам відомої Кривавої неділі простелила адміністрація відомого на всю Росію Путилівського заводу. Не гірше за Вітте розуміючи революційну суть «Зборів» та їхнє вороже ставлення до себе та своїх багатих хазяїв і, крім того, бажаючи назавжди відбити у своїх робітників бажання вступати до її лав, грудня 1904 року путилівські адміністратори без будь-яких серйозних причин звільнили з роботи чотирьох робітників, при цьому їхнє звільнення супроводжувалось іронічними репліками: «А ви йдіть до своїх «Зборів»! Вони вам допоможуть!»
Прийнявши виклик, Георгій Аполлонович провів немало годин із членами адміністрації заводу, вимагаючи негайного поновлення незаконно звільнених робітників на своїх посадах. Проте адміністратори твердо стояли на своєму. У відповідь робітники- путилівці оголосили страйк, який був незабаром підтриманий більшістю інших промислових підприємств столиці. Досить швидко пристрасті завирували настільки, що робітники були вже готові висунути не тільки економічні, а й політичні вимоги. Водночас у найбільш радикально налаштованих членів «Зборів» народилася ідея піти до царя Миколи з петицією, яка б, зокрема, містила вимоги ліквідувати залишки феодалізму в селі, надати населенню Російської імперії широких демократичних свобод і негайного скликати російський парламент — Державну Думу. Так планувався цей важливий революційний акт, який мав призвести (у випадку згоди царя) до суттєвих соціально-політичних перетворень у російському суспільстві.
Сам Георгій Аполлонович повністю схвалив ідею вручення Миколі II петиції. Є навіть думка, що він написав її сам, хоча, на мій погляд, імовірніше, вона була продуктом колективної творчості (відомо, наприклад, що Г. Гапон залучив до її складання кількох відомих соціал-демократів). Почалися приготування до походу до царя, під час яких священик, щоб не дати царському урядові приводу застосувати силу, заборонив робітникам брати із собою червоні прапори та зброю. Однак не дрімали й царські урядовці, для яких ініціатива гапонівців, звичайно, не стала секретом. Напередодні 9 січня Г. Гапона викликав до себе генерал-губернатор Санкт-Петербурга Фуллон і з неприхованою тривогою запитав: чи правда, що він, голова петербурзьких «Зборів», збирається повести робітників на зустріч із царем? Не моргнувши оком, Г. Гапон запевнив генерала, що такого ніколи не буде. Пізніше Георгій Аполлонович напише про те, як спритно йому вдалося ввести в оману «старого Фуллона», додавши до цього фразу, яка могла стати афоризмом: «Не обдуриш — революції не зробиш!» Однак, насправді, генерал виявився не таким простим, як це здалося Г. Гапону. Він заздалегідь стягнув до столиці досить велику кількість військ.
Варто додати, що напередодні грізних січневих подій протверезів і Департамент поліції. Там нарешті зрозуміли, що зубатовцем Гапон насправді ніколи не був, що, навпаки, використавши фактичну підтримку царських спецслужб, Гапоша (так його іноді називали співробітники поліції) досить непомітно підвів Росію до революційних перетворень. 8 січня 1905 року Особливий відділ Департаменту видав наказ про арешт священика Г. Гапона. Однак затримати його не вдалося: керівник «Зборів» не так уже й ховався, але його завжди супроводжував великий натовп народу, який робив арешт фізично неможливим.
«У НАС НЕМАЄ БІЛЬШЕ ЦАРЯ!»
А далі трапилось те, про що вже чимало писали історики й про що наші читачі добре знають. Розправа царських військ над учасниками мирного походу до глибини душі вразила Георгія Гапона. Саме тоді він сказав своїм робітникам фразу, яка ввійшла до багатьох історичних книг: «У нас немає більше царя!» У той же день, близько опівночі, Г. Гапон написав відозву до російських робітників, в який закликав їх піднятися на збройну боротьбу проти «царя-звіра». Так під впливом кривавих подій 9 січня керівник столичних пролетарів прийшов до думки про необхідність збройної боротьби проти царату, яку ще так недавно повністю відкидав.
Залишатися далі в Росії для Г. Гапона однак було вкрай небезпечно. Підстригши довге чорне волосся й надівши на обличчя окуляри, він одного вечора прибув до царськосільського вокзалу, щоб виїхати до Фінляндії, а звідти — за кордон. Як з’ясувалося, там на нього вже чекали: священик-революціонер швидко помітив на пероні кількох жандармських офіцерів. У ту мить Г. Гапон майже фізично відчув, що успіх його еміграції в значній мірі залежатиме від уміння володіти собою. Сміливо підійшовши до одного з офіцерів, Георгій Аполлонович попросив у нього цигарку. Не впізнавши Г. Гапона, офіцер-жандарм дав йому закурити, після чого розшукуваний поліцією чоловік спокійно увійшов до залізничного вагона. Незабаром Г. Гапон був уже у Фінляндії, звідки пізніше з групою контрабандистів перетнув державний кордон Російської імперії.
Тоді прізвище лідера петербурзьких пролетарів уже прогриміло на весь світ. Чимало знаних революційних керівників-емігрантів (серед них — Володимир Ленін і Георгій Плеханов) вважали за честь познайомитися й поспілкуватися з людиною, чия акція призвела до початку Першої російської революції. Щоправда, їм не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: в загальнополітичному плані «хрещений батько» 9 січня «підкований» надто слабко. Його вабила, перш за все, жива революційна робота, а в ній Георгій Аполлонович був, безперечно, на висоті. Він написав кілька звернень із закликом до збройної боротьби із самодержавством, організував відправку до Росії (на допомогу революціонерам) корабля «Крафтон» із великою партією зброї, енергійно збирав кошти на допомогу морякам-потьомкінцям, які опинилися за кордоном. Час проте минав, а перспектива перемоги революції над царизмом ставала все більш проблематичною. Поступово настрій Г. Гапона погіршувався, від колишньої енергії незабаром не залишилося навіть сліду. Однак незабаром життєвий тонус Гапоші різко піднявся, а сталося це після того, як цар Микола оприлюднив маніфест, в якому дарував населенню широкі демократичні свободи. Із сяючим обличчям Г. Гапон сказав своїм друзям, що негайно повертається до Росії...
Причину різкої зміни настрою Георгія Аполлоновича встановити неважко. У царському маніфесті він побачив для себе головне — можливість легального створення та існування всеросійської робітничої організації, про яку вже так давно мріяв.
Крокуючи до своєї мети, Г. Гапон розробив досить гнучку тактику. З одного боку, він був готовий (ззовні) співпрацювати з царським урядом, і це зрозуміло: адже саме від нього залежало, чи буде по-справжньому відновлена діяльність його організації. З іншого боку, він також вирішив підтримувати стосунки з чисельною групою соціалістів-революціонерів на чолі з Пінхусом Рутенбергом і навіть сприяти їм у боротьбі, що було теж зрозуміло: Гапон добре усвідомлював, що потреба царського уряду в ньому та в його «Зборах» завжди буде пропорційною натискові озброєних революціонерів на царизм. І чим сильніше буде цей натиск, тим ціннішим буде для уряду він, Гапон...
НЕПОРОЗУМІННЯ, ЯКЕ КОШТУВАЛО ЖИТТЯ
Через деякий час після амністії почалися зустрічі Георгія Аполлоновича з генералом Департаменту поліції Рачковським і полковником Герасимовим. Високі поліцейські чини недвозначно дали зрозуміти: діяльність «Зборів» буде відновлена лише у випадку, якщо він, Георгій Гапон, буде виконувати роль поліцейського секретного агента в революційному русі. Департамент поліції особливо цікавили плани замахів соціалістів-революціонерів на вищих царських адміністраторів. Але, на їхнє глибоке розчарування, Гапоша не розповів їм про це майже нічого конкретного. Крім того, ані Рачковскький, ані Герасимов не знали, що про зміст цих секретних розмов Гапон регулярно й детально інформує Рутенберга. Потенційний царський сексот неодноразово говорив своєму товаришеві, що хоче працювати революційним агентом у поліції, як раніше робили деякі народовольці.
Під час багаточасових розмов із Рутенбергом Гапон неодноразово пропонував йому здійснити низку терактів: висадити в повітря Департамент поліції, організувати замахи на життя Рачковського, міністра внутрішніх справ Дурнова й навіть Миколи II. А одного разу Пінхус почув від нього дещо інше — Гапон пропонував йому вступити в контакт із Рачковським, поінформувати його про кілька найближчих операцій есерів-бойовиків і, отримавши за це величезну суму грошей (близько 100 тис. карбованців), різко збільшити масштаби революційної боротьби.
Сам Рутенберг сприйняв гапонівські слова з великою підозрою, зрозумівши їх тільки як пропозицію стати платним агентом Департаменту поліції. На жаль, провідний есер не звернув уваги на деталі, які свідчили, що від реалізації задуму виграли б не стільки царська поліція, скільки революціонери, і досить швидко дійшов до спрощеного, а тому невірного висновку, що Гапон став платним поліцейським агентом. Наприкінці березня 1906 року Рутенберг запросив Гапона на приватну дачу в Озерках, куди мали прибути також декілька озброєних робітників. Приїхавши туди, Георгій Аполлонович відразу ж повідомив Рутенберга про те, що керівництво Департаменту пропонує есерівському керівникові видати в повному складі так звану бойову групу есерівської партії, обіцяючи за це 25 тис. карбованців. Пінхус запитав, чи можна в такому випадку, отримавши ці гроші, заздалегідь попередити бойовиків про те, що готується їхній арешт. Гапон відповів, що це цілком можливо.
Якби Рутенберг поставився до слів Г. Гапона хоча дещо активніше, то він би зрозумів, що «провокатор» пропонує йому план цілком реальної й, до того ж, безперечно виграшної для підпільників- есерів акції. Проте Пінхус вів цю бесіду лише з однією метою — для того, щоб озброєні робітники, які знаходились в сусідній кімнаті, все почули й переконалися, ким насправді став Г. Гапон. Через кілька хвилин вони, увірвались до кімнати, оточили з усіх сторін Георгія Аполлоновича, для якого їхня поява стала цілковитою несподіванкою. Миттєво зрозумівши все, Гапон попросив своїх катів вислухати його, але вони й Рутенберг, збираючись здійснити типовий суд Лінча, останнього слова йому не дали. Ще через кілька хвилин Георгій Аполлонович був повішений на вішалці для одягу... Підкреслимо, що і тоді, і пізніше ані Пінхус Рутенберг, ані його бойові товариші ніколи не сумнівалися в тому, що вони стратили Георгія Гапона цілком справедливо — як свого ворога й агента Департаменту поліції. Але чи був таким насправді «хрещений батько» 9 січня? Цілком зрозуміло, щоб стати справжнім агентом-провокатором, Г. Гапон мав удатися до цілої низки характерних дій, зокрема регулярно надавати царській поліції відомості про діяльність революційних організацій, заздалегідь попереджати її про плани революціонерів, підступно видавати їх царським спецслужбам, вербувати серед нових сексотів і т.д., не зашкоджуючи ніяк при цьому режимові Миколи II. Проте достовірно відомо, що жодна з цих рис не була властива Г.А. Гапону, та й навряд чи він зумів би на практиці поєднувати працю на Департамент поліції й цілком конкретну працю на революцію. А тому я глибоко переконаний, що старий і шитий білими нитками міф про Георгія Гапона як про поліцейського провокатора має бути назавжди відкинутий.
