Нещодавно вийшла у світ нова праця відомого дослідника і публіциста Юрія Шаповала «Доля як історія». Дещо перефразовуючи в назві даної рецензії найменування цього цікавого і різнобічного наукового видання, звернемо увагу на напрям як життєвого шляху автора книги, так і її героїв. Професійний історик досліджує певні події минулого, діяльність конкретних історичних особистостей. Доля автора виразно простежується в його понад 400 публікаціях: він присвятив їх проблемам політичної історії України ХХ століття, її дійовим особам. А крім публікацій — це і величезна кількість доповідей, виступів, коментарів на чисельних наукових і різних громадських форумах, популярні цикли передач по радіо, на телебаченні, лекції, бесіди в найрізноманітніших аудиторіях, консультації, обмін думками, дискусії під час особистого спілкування з найширшим загалом тощо. І всі вони — розвідки про долю людей, ідей, інституцій з намаганням об’єктивно висвітлити і оцінити минувшину, зрозуміти її, показати, чому сталось саме те і так, що і як відбулось.
Уникаючи спокуси писати про все потроху, автор зосереджується на тих темах й історичних явищах, які дослідив, які резонують і сьогодні, а нерідко є предметом гострих дискусій. Це і Голодомор 1932—1933 рр., і пов’язані з ним дії найвищого політичного керівництва СРСР і УСРР, і незабутня абревіатура — НКВС та «доленосні» діяння цієї структури. Або непрості українсько- польські взаємини часів Другої світової, українські акценти деяких її шокуючих явищ, чорнобильська катастрофа як трагедія назавжди і т.д. і т.ін.
Названі, як й інші проблеми, розглядаються на основі вивчення багатого, часом унікального документального матеріалу. Це дозволяє автору розкривати слабо або й зовсім незнані події, робити узагальнення, давати оцінки не відповідно до якихось старих чи нових абстрактних схем, а ґрунтуючись на об’єктивних даних джерел. Вже перше хай невелике есе «Театральна історія» (про процес т.з. «Спілки визволення України»), наприклад, ґрунтується на аналізі 259 томів архівних документів та плюс ще 20 т.зв. контрольно-наглядових справ. Розповідь про смерть С. Петлюри ведеться на основі недавно знайдених автором прецікавих, за його словами, і суперсекретних матеріалів, які розкривають, зокрема, дії деяких інституцій УСРР щодо процесу над вбивцею Головного отамана — Шварцбардом в Парижі тощо.
Такий підхід дозволяє Ю. Шаповалу доносити до сучасного читача в цій, як і в його попередніх книгах, більшість подій, постатей, обставин минулого такими, якими вони були.
Чимало місця в книзі відведено трагічним подіям в нашій історії. Йдеться про ті незагоєні рани, які, за словами Тараса Шевченка, «хоч серце болить, а розказувать треба». Люди, які забувають про страждання і втрати свого народу, не можуть бути свідомими будівничими нового життя, на них чатує небезпека наразитись на нові тяжкі випробування й жертви. Звичайно, повнота розкриття історичного процесу, об’єктивність викладу обумовлюють необхідність широкого показу всіх фактів і явищ, які складають його зміст. Для розуміння і оцінки історичних явищ нерідко не вистачає полярного підходу: чорне—біле, а потрібно використовувати всю гаму кольорів.
Складність, суперечливість історичних явищ звужує можливості розкриття в порівняно невеликих статтях всіх проявів і граней минувшини. Але книга дає читачу корисну, часом унікальну інформацію, знайомить з сучасним рівнем її аналізу, спонукає до самостійних роздумів.
Назва однієї зі статей «Людина, яка зробила історію і стала її частиною» (мова в ній — про уродженця Києва кінорежисера і драматурга Олексія Каплера) могла б бути епіграфом, який відображає провідну тенденцію всієї книги. Йдеться про дуже важкий жанр: через долю конкретних особистостей розкривається плин явищ, цілих історичних періодів. Так, розповідь про Голодомор 1932—1933 рр. поєднується з описом долі одного з визначних дослідників цієї трагедії Джеймса Мейса. «Епопея» будівництва Біломорканалу, течія «українського комунізму», в т.ч. боротьбистів, українсько-польські взаємини, зокрема, репатріації та інші події кореспондуються в книзі з розкриттям «тріумфів і трагедій» Йосипа Сталіна, Микити Хрущова, Генріха Ягоди, Володимира Балицького, Андрія Вишинського, Лаврентія Берія, Леоніда Брежнєва, Петра Шелеста, Володимира Щербицького та інших. Будучи людьми свого часу і конкретної системи, вони вважали, що діють відповідно до їх вимог. Але вчинки їх нерідко не були однаковими, обумовлювались не завжди адекватним розумінням необхідності певної політики, неглибоким проникненням в суть справи, а часом — емоціями чи особистими, не завжди чистими і порядними, прагненнями.
В книзі йдеться не тільки про тих, хто перебував в різні часи на політичному олімпі, але й тих, хто ставав жертвою системи і обставин. Серед них — 45 обвинувачених у т.зв. справі СВУ, які належали до цвіту української інтелігенції, а також Симон Петлюра, Михайло Слабченко, Григорій Гринько, Василь Блакитний, Панас Любченко, Олександр Шумський, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Валер’ян Поліщук, Євген Плужник, Дмитро Соловей та інші. Все це у сув’язі — людські долі і діяльність певних особистостей, поза якими не буває історії. Порядність, романтизм, жертовність, гуманізм одних нерідко наштовхувались на невігластво, підлість, жорстокість, пристосуванство інших.
Читач знайде в книзі чимало нових документальних матеріалів про погано знані чи зовсім невідомі події, явища, історичні особи. І це дуже важливо не тільки для знання і розуміння певних фактів, але й для подолання поширеної останнім часом тенденції, коли за опис і трактування історичних подій беруться навіть ті, хто не хоче обтяжувати себе вивченням архівів, інших історичних джерел. Вони починають трактувати все і всіх в історії як заманеться, прикриваючись правом на власну думку. Але будь-яка точка зору має ґрунтуватись на основі вивчення відповідних документальних даних, щоб правдиво відтворювати те, що було в дійсності. Інакше не уникнути елементарного невігластва, горезвісного підходу до історії як до «політики, звернутої в минуле». І замість правдивого відтворення колишніх подій в таких випадках пропонується заідеологізований сурогат, який міняється зі зміною «лінії», політики партій, тих чи інших кланів, окремих владних і невладних осіб.
Цікаво в книзі подані життєписи тих, хто незалежно від політичного устрою і від того, хто обіймав владу у різні часи, своїм талантом, працею, здобутками завжди служили народові. Один з них — Іван Дзюба, чий памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» став загальновідомим, зробив його автора одним з тих, хто «запалював досвітні вогні».
В короткій рецензії неможливо, бодай побіжно, згадати всіх, чиї постаті так промовисто і рельєфно встають в уяві після прочитання книги Ю. Шаповала. Хоча з кожною з особистостей, про яку він розповідає, вдячний читач може познайомитись, прочитавши книгу.
Не з усіма авторськими оцінками можна погодитись. Зокрема, переважання «темних» кольорів у зображенні страдницького життя і діяльності Володимира Винниченка не сприймається достатньо мотивованим. Адже висновок, що «мало не в усіх суспільно-значущих починаннях Винниченко зазнав невдач» (с. 121) не кореспондується з наведеними в статті фактами, а також документами і матеріалами, книгами про цю історичну постать. При розгляді діяльності того чи іншого діяча слід, на нашу думку, виходити з того, чого він досяг, а не тільки з його помилок і невдач. Володимир Винниченко — класик української літератури (багатотомні видання його творів, величезний інтерес до них і сьогодні тому свідчення), видатний драматург, талановитий художник (декілька років назад у Києві експонувалась велика виставка його картин). Тільки цього вже достатньо для вдячної пам’яті народу. А ще він був визначним громадським діячем: один із засновників української соціал-демократичної робітничої партії, керівників Української Центральної Ради і першого уряду — Генерального Секретаріату, перший Генеральний секретар (міністр) внутрішніх справ, співініціатор і співавтор вікопомних чотирьох Універсалів УНР і Конституції УНР, які знаменували нову епоху новітньої історії українства. Винниченко стояв біля джерел відновлення в ХХ столітті української державності — Української Народної Республіки. І все це в умовах світової війни, загальної нестабільності, відвертого і брутального втручання іноземних держав. Він належав до тих головних діячів, які не лукавили, вони просто йшли, у них не було зерна неправди за собою. Ні тоді, ні зараз не знайшлося людей, які за такий короткий час (трохи більше року) і в таких нелюдських умовах зуміли б здійснити більше, ніж зробили у 1917—1918 рр. М. Грушевський, В. Винниченко та їх соратники по Центральній Раді.
В цілому, зібрані в рецензованій книзі історико-наукові публіцистичні праці розкривають читачам долі конкретних історичних осіб, перебіг багатьох важливих подій ХХ століття. Написана високопрофесійно, з тактом, не нав’язуючи читачеві думки автора, а радше запрошуючи до дискусії, книга Ю. Шаповала становить значний інтерес до широкого загалу. Вона допомагає в пізнанні і осмисленні історичних подій, що є важливою умовою становлення громадянського суспільства.
