«Політичний діяч — якщо він справді заслуговує на це звання — не вмирає для політики, коли настає його фізична смерть». Ці слова Леніна передусім слід віднести до нього самого. Вже майже вісім десятиріч тому вождь російської революції пішов з життя; але як його «єдино правильне» і «непереможне» вчення, так і особливо політична практика ленінізму викликають до себе, вельми м’яко кажучи, вкрай неоднозначне ставлення. Ця велика і страшна людина, чию геніальність визнавали навіть вороги, чия душа була загадкою навіть для найближчих соратників (і величезною неправдою були знамениті слова сормовського робітника, сказані про Леніна: «Простий як правда»), пролила океани крові, не будучи особисто злою, люблячи тварин і дітей... На це звертав увагу наш земляк, випускник Київського університету, всесвітньо відомий філософ Микола Олександрович Бердяєв, який, можливо, краще за інших зрозумів внутрішній світ Леніна, у своїй блискучій роботі «Истоки и смысл русского коммунизма» (ми ще звернемося до неї).
Ідеї Леніна назавжди стали надбанням минулого, епоха, що настала після розвалу СРСР, переконливо демонструє: у XXI столітті жорстке розділення світу на «світло» і «пітьму», абсолютна упевненість у праві на монопольне володіння істиною (якості, дуже характерні для Володимира Ілліча!) — це шлях до катастрофи. Але ось ленінські методи боротьби за владу та її утримання, його політична тактика (генієм якої він був!) і стратегія досліджені ще недостатньо. До того ж не можна забувати: Ленін і тепер залишається знаменом (принаймні зовні) лівого руху в Україні, підтримуваного чималою частиною виборців. Слід, залишений вождем більшовиків в українській історії, величезний та кривавий. Саме він — страшною ціною — інтегрував нашу країну в новітню тоталітарну імперію, створену більшовиками. Чому це вдалося?
УДАВ І ГРАНІТНА БРИЛА
Щоб відповісти на це запитання, спробуємо зрозуміти деякі особливості характеру і особистості Володимира Ілліча. Використовуючи його ж слова зі статті про Льва Толстого, «протиріччя тут дійсно кричущі».
Справді, основоположник масового державного терору в СРСР був вихідцем із найінтелігентнішої сім’ї, де обожнювали книги, класичну музику, знали кілька іноземних мов (сам Ленін говорив німецькою, французькою, англійською, знав латину, давньогрецьку). Людина, яка замолоду підписувала офіційні петиції владі «дворянин Володимир Ульянов», свято, фанатично вірила в рятівну місію пролетаріату, нового месії, покликаного звільнити людство. Лідер надзакритої партії, який ніколи не мав досвіду керування країною, виявив дійсно геніальні здібності у боротьбі за владу і провів свій уряд крізь хаос, анархію та кров громадянської війни... Біограф Леніна Луїс Фішер, дивуючись тому, як поєднувалися в ньому «залізобетонне» доктринерство переконаного ортодокса та неймовірна тактична гнучкість, виверткість і навіть цинізм у політичній боротьбі, влучно назвав свого героя: «Помісь гранітної брили з удавом».
Ми нічого не зрозуміємо в Леніні, якщо будемо захоплюватися цілісністю його натури, «немов витесаної з єдиної кам’яної брили». Навпаки, перед нами винятково суперечливий (внутрішньо!) політик і людина. І максималізм Володимира Ілліча, його шалене, беззавітне прагнення до соціальної абсолютної правди за будь-яку ціну (на ділі це породило надособистісну систему цінностей, передусім етичних, яка абсолютно ігнорувала людську індивідуальність, і було продуктом спотвореної ідеологізованої свідомості) — не є доказом його цілісності. Можливо, не знаходячи цієї цілісності в собі, він тим затятіше роздмухував у душі вогонь ненависті до ворогів і тим більше зневажав «інтелігентське самокопання»?
Микола Бердяєв переконливо показує: «пролетарський вождь» Ленін є плоть від плоті російської радикальної інтелігенції ортодоксально-розкольницького типу. Тієї інтелігенції, яка завжди говорила про себе — «ми», про державу і владу — «вони». «Психологічно російська ортодоксальність і є цілісністю, тотальністю», — зауважує Бердяєв. «Родова ознака» такого світогляду: світ ділиться на два табори, причому стосовно табору ворожого дозволене все, що тільки може бути практично здійснено (пригадаймо страшні слова Володимира Ілліча: «Ми у вічну моральність не віримо і казки про вічну моральність відкидаємо... Для нас моральним є все те, що служить справі визволення пролетаріату»; це сказано на III з’їзді комсомолу, жовтень 1920 року).
Слід зауважити, що ставлення самого Бердяєва до Леніна далеке від примітивного «розвінчування». Філософ відзначає, кажучи про революціонера №1 ХХ століття: «У ньому риси російського інтелігента-сектанта поєднувалися з рисами російських людей, які збирали і будували російську державу... Він поєднував граничний максималізм революційної ідеї, тоталітарного революційного світогляду з гнучкістю й опортунізмом у практичній політиці, у засобах боротьби. Тільки такі люди є успішними і перемагають». Як бачимо, оцінка сувора, але об’єктивна. Але ось що важливо: такий Ленін страшний, сильний, але аж ніяк не жалюгідний. І важко прийняти (з етичного погляду) новий фільм талановитого російського режисера Олександра Сокурова «Телець», де вождя показано безсилим, паралізованим і саме жалюгідним...
І ще одне цікаве свідчення сучасника, а саме Бертрана Рассела, видатного англійського письменника і філософа-гуманіста, Нобелівського лауреата з літератури, людини досить лівих поглядів, яка, проте, дивилася на Леніна холодно і тверезо. Він приїхав до Радянської Росії у жовтні 1920 р. одночасно з Уеллсом, але його спогади, на жаль, не такі відомі. Рассел пише: «Він дивиться на відвідувачів дуже пильно і примружує одне око, тож здається, що проникливість іншого ока зростає майже жахливо. Він багато сміється. Спочатку його сміх здається доброзичливим, веселим, але поступово я відчув у ньому якусь похмуру ноту. Ленін по- диктаторськи владний, спокійний, безстрашний, надзвичайно особисто безкорисливий — загалом, втілена теорія. Відчувається, що марксистська концепція історії живою кров’ю тече в його жилах. У мене залишилося враження, що він дуже багатьох людей зневажає і що він інтелектуальний аристократ» (ось тобі і «Простий як правда...»).
І такій людині випало збирати наново нову, тоталітарну, радянську державу...
РЕВОЛЮЦІЯ — «ЄДИНА Й НЕПОДІЛЬНА»
Микола Бердяєв з глибоким розумінням справи пише про роль Леніна — більшовицького державника у порятунку організованих соціальних структур у Росії: «1918 року, коли країні загрожували хаос і анархія, у промовах своїх Ленін робить надлюдські зусилля дисциплінувати російський народ і самих комуністів. Він закликає до елементарних речей, до праці, до дисципліни, до відповідальності... викриває анархічні схильності, він здійснює справжні заклинання над безоднею. І він зупинив хаотичний розпад Росії, зупинив деспотичним, тиранічним шляхом. У цьому є риса схожості з Петром».
Слід мати на увазі таке: у поглядах самого Бердяєва, безумовно, простежуються моменти великоросійського державництва. Але філософ зрозумів головне: комуністична віра і в Леніна, і в інших лідерів більшовиків у цьому випадку була вторинна, а прагнення утримати взяту державну владу — чинником фундаментальним, основним. Коли ж надії на світову революцію не виправдалися, неминучим («об’єктивно необхідним», у категоріях Леніна) було створення більшовицької імперії на підконтрольній території.
І чи міг Ленін, геній боротьби за владу, відчувати в цій ситуації якісь сентименти до України? За радянських часів із задоволенням і детально писали про те, що батько вождя, Ілля Миколайович Ульянов, включив вірші Тараса Шевченка до списку обов’язкових для вивчення школярами Симбірської губернії творів, а друг І.М. Ульянова (і, можливо, хрещений батько Леніна!), Опанас Федорович Білокрисенко, харків’янин родом, особисто добре знав великого Кобзаря... Але яке це мало значення для Леніна-політика? Для нього революція була такою ж «єдиною» і «неподільною», як для Денікіна — імперія, а національне мало беззастережно визнати пріоритет соціально-класового (хто мислить інакше — той не комуніст!»). Ось чому такою трагічною була доля таких українських «націонал-комуністів», як Василь Шахрай, Сергій Мазлах, Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський... А як же, запитає читач, розуміти тоді численні висловлювання Володимира Ілліча на захист національних прав українців? Наприклад, такі: «Раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує і прикрашує рабство (наприклад, називає придушення України, Польщі та інших «захистом вітчизни» великоросів»), такий раб є холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства й огиди» (1914 р.). Або ще — «Наша політика: визволення Фінляндії, Польщі, Курляндії, України, Хіви, Бухари, Естляндії та інших невеликоросами заселених областей (1913 р.)». Або такі слова: «Будь-який російський соціаліст. який не визнає свободи Фінляндії та України, скотиться до шовінізму. І жодними софізмами та посиланнями на свій «метод» вони себе ніколи не виправдають».
Це писала саме та людина, за прямою вказівкою якої було пред’явлено відомий ультиматум Центральній Раді (грудень 1917 р.) з вимогою фактично відмовитися від незалежності України, був створений маріонетковий «радянський уряд» у Харкові, що проголосив себе законною владою (природно, Ленін розумів усю міру «самостійності» цього уряду, даючи йому категоричні директиви). Це, нарешті, писала саме та людина, яка у страшному 1921 році, в рік голоду в Україні та Росії, запропонувала на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) мобілізувати в армію півмільйона молоді з голодуючих районів і «розташувати ці 1/2 мільйона на Україні, аби вони допомогли посиленню продроботи, будучи винятково зацікавлені в ній, особливо ясно усвідомлюючи і відчуваючи несправедливість обжерливості багатих селян на Україні». Ось саме це прагнення вкрай розпалити класову боротьбу на селі і було найважливішої складовою тієї політики, яка в результаті призвела до жахливого голодомору 1932 — 1933 років.
Слід уважно читати ленінські праці — і не тільки історикам. Можливо, тоді «рядовий» виборець зразка 2003 року навчиться розрізнювати карбовані, барвисті фрази про свободу, яких у Володимира Ілліча достатньо, і реальні справи, які у вождя більшовиків диктувалися його філософією влади. А вона була такою: дисциплінована ударна організація набагато важливіше за будь-яку політичну програму. Інакше кажучи, владу може взяти і повинна взяти «підібрана» (або «вибрана») меншість. А вже за віртуозним умінням створювати її Ленін не мав собі рівних серед світових політиків. Свідченням тому є і трагічна історія Компартії України.
Найбільша помилка при аналізі ленінізму — це спрощувати проблему. Ленін не тільки на 70 років «прив’язав» Україну до радянської колісниці. У спорі зі Сталіним восени 1922 року він зумів відстояти свою позицію і домогтися створення фіктивної, чисто формальної, радянської — але все ж державності тих союзних республік, які підписували тоді договір про утворення СРСР. І до того ж конституційно закріпити їхнє право на вихід із Союзу — в той час як Сталін просто пропонував включити Україну, Білорусію та інші республіки до складу РРФСР як її складові частини. Відчуваєте різницю? Саме це «право на вихід», яке тоді абсолютно не мало реального наповнення, і послугувало 1991 року легітимною підставою для розпуску СРСР — бо республіки, а серед них і Україна, це право «раптом» реалізовували...
Із Леніним можна було сперечатися (але лише тим, кого він вважав своїми соратниками!) Коли на XI з’їзді РКП(б) у березні 1922 року Володимир Ілліч допустив у доповіді ЦК, з якою виступав, такий пасаж: «Україна — незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному плані вона іноді бере — як би ввічливіше висловитися — обхід», то Микола Скрипник, один із лідерів українських більшовиків, гнівно відповів з трибуни з’їзду, що така постановка питання дуже нагадує йому старе гасло про «єдину і неподільну Росію». Сталін, безперечно, пригадав Скрипнику ці слова, організувавши його цькування, що призвело до самогубства наркома освіти УРСР...
Ленінізм як ідейну доктрину і політичну практику не можна «викрити» або адміністративно «заборонити» — важливо усвідомлювати це. Спадщина Леніна обов’язково буде запитаною в суспільстві доти, поки проведені у нас реформи не набудуть демократичного характеру (на ділі!), поки нашу державу не буде організовано на засадах справжньої — не по- більшовицьки зрозумілої! — соціальної справедливості. Тільки тоді ленінізм, висловлюючись у категоріях філософії, буде «знятий». І тільки тоді всі ми зрозуміємо глибину слів Миколи Бердяєва: «Ленінський марксизм показав, яка велика влада ідеї над людським життям, якщо вона тотальна і відповідає інстинктам мас».
