Семерій Наливайко (для більшості відомий він як Северин) є чи не найяскравішою і водночас чи не найзагадковішою фігурою української історії кінця ХVI ст. Про нього складали легенди. Наливайко став одним з головних персонажів козацького міфопростору. Він фігурував у козацьких літописах, відомій «Історії русів». У контексті козацького міфу осмислювали його діяння Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Кондратій Рилєєв, у пізніші часи — Іван Ле, Микола Вінграновський та інші.
Нещодавно (див. «День» № 42-43 від 11 березня 2011 року) на сторінках газети «День» М. Пашковець у статті «Історія, цікавіша за роман. Загадка походження Северина Наливайка» спробував дати нетрадиційну інтерпретацію образу цього героя, представивши його людиною князівського роду. Таким чином, замість Наливайка козацького перед нами постав Наливайко аристократичний. Наскільки така трансформація образу відповідає реальній історії?
Сам автор згаданої статті дає зрозуміти, що його версія не є суто наукова, що це щось середнє між історією та романом. І тому в «романічному» дусі трактується походження Наливайка. Отже, він виявляється «прихованим» сином князя Дмитра Сангушка, який був по-звірячому вбитий, та його законної дружини Гальшки Острозької. Мовляв, мати Гальшки, Беата Острозька з роду Костелецьких, яка, можливо, була позашлюбною дочкою польського короля Сигізмунда Старого, аби не створювати для своєї дочки-одиначки проблем з подальшим одруженням, сховала народженого нею хлопчика в родині Наливайків. І здійснювала це ніби за допомоги князя Василя-Костянтина Острозького. Останній опікувався Северином Наливайком, а коли той став дорослим, то допомагав йому боротися за королівський престол. Адже в жилах Северина ніби текла й королівська кров. І, відповідно, козацьке повстання під проводом Наливайка було «громадянською» війною. Тому до Северина, коли його схопили, виявила інтерес польська королева, його навіть іменували «царем Наливаєм».
Хоча М. Пашковець намагається обѓрунтувати свою версію, посилаючись на різноманітні факти, однак вона є, м’яко кажучи, досить ризикованою. Дійсно, існує легенда про те, що Гальшка від Дмитра Сангушка мала дитину — хлопчика, який, вирісши, став ченцем. Загалом про Гальшку існує чимало легенд, які не відповідають історичним фактам. Такою ж є легенда про її сина. Почнімо з того, що Гальшку було видано заміж за Дмитра Сангушка недолітком, тож вона мала народити дитину десь у віці 13-ти років, що видається майже неймовірним — особливо враховуючи постійні стреси під час її короткотривалого подружнього життя. Адже Гальшку видали заміж насильно, вона та її чоловік жили в умовах страху (бо їх переслідували!), зрештою вони змушені були втікати до Чехії, де і вбили Дмитра. Але уявімо, що все-таки «сталося чудо» і Гальшка народила здорове дитя, яке вижило. Тоді зовсім незрозумілим стає те, що дитину, народжену в законному шлюбі, ховають. Пояснення, що мати Гальшки, Беата, турбувалася про подальшу долю своєї дочки і хотіла їй знайти достойного жениха (а народжена дитина цьому заважала), виглядають і наївно, і «дуже сучасно». По-перше, в Гальшки, найбагатшої нареченої Великого князівства Литовського та Польщі, проблем з нареченими не було. По-друге, мати Гальшки просто її цинічно використовувала, намагаючись керувати величезними маєтками своєї дочки. Народження Гальшкою спадкоємця в законному шлюбі з князем Сангушком Беаті було на руку. Вона б могла спокійнісінько керувати маєтностями Острозьких до часу досягнення повноліття цієї дитини. Звісно, при цьому відмовляючи Гальшку від повторного шлюбу. По-третє, зовсім фантастично виглядає твердження, що Беата разом з В.-К. Острозьким ховають сина Гальшки в родині простолюдинів. Адже в той час ці особи люто ворогували. І, нарешті, найголовніший аргумент. Зберігся заповіт Гальшки Острозької від 1579 р. У цей час її син мав би бути повнолітнім, віком близько 25 років. Тому йому, народженому в законному шлюбі, вона мала б відписати своє майно. Однак про цю дитину немає ніякої згадки.
Загалом же про історичного Наливайка знаємо небагато. Не знаємо навіть, де він народився. Хоча в солідних енциклопедичних виданнях безапеляційно заявляється, що батьківщиною Наливайка було містечко Гусятин на Поділлі (зараз районний центр Тернопільської області). До речі, М. Пашковець вважає, що саме в цьому містечку «сховали» С. Наливайка. Насправді твердження про народження козацького ватажка в Гусятині — не більше, ніж гіпотеза, запропонована істориками. Вона ѓрунтується на згадці самого Наливайка про те, що в його батька магнат Мартин Калиновський відібрав землю і побив до смерті. Дійсно, центром володінь зазначеного магната було містечко Гусятин. Однак ні в самого Наливайка, ні в інших авторів кінця ХVI — початку ХVIІ ст. не знаходимо тверджень, що Гусятин був його батьківщиною.
Немає визначеності щодо імені Наливайка. Хоча зараз «загальноприйнятим» є вживання імені Северин, однак воно видається сумнівним. Відомі українські дослідники більш обережно використовували це ім’я. Наприклад, М. Грушевський в одних випадках використовував ім’я Северин, у інших — Семерій. У І. Франка він фігурує як Семен. Щодо автентичних джерел, листів самого Наливайка до польського короля Сигізмунда ІІІ, то в них він підписувався як Семерій чи Семексій. У поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну» (1660) С. Наливайко іменується Семерином. Зустрічаються й інші написання його імені в різних документах кінця ХVI — початку ХVIІ ст. Однак найбільш автентичним виглядає Семерій. Саме так його й іменуватимемо.
Про Наливайка знаємо ми переважно з подій 1594—1596 рр., коли він зумів створити своє козацьке військо і здійснити з ним походи в Молдавію, Угорщину, на Поділля, Волинь і Білорусію. Однак у його війську були не «класичні» козаки. Більше того, Наливайко мав непрості відносини із запорізькими козаками. Зокрема, йому пригадували те, що він брав участь у розгромі козацького повстання під проводом К. Косинського. Та й, зрештою, у таборі під Солоницею запорожці видали Наливайка польському гетьману Станіславу Жолкевському. Дії ж самого Наливайка не вписувалися в межі «традиційного» козацького повстання. І тут можна погодитися з думкою М. Пашковця, котрий розглядає Наливайка як представника еліти. Відомо, що Семерій підтримував дипломатичні зносини із австрійським імператором, правителями придунайських князівств, виступав як їхній військовий союзник у боротьбі з турками й татарами.
Загалом сумнівним видається «просте» походження Наливайка. Тут певним чином можна солідаризуватися з М. Пашковцем. На жаль, ми небагато знаємо про родину Семерія. Але навіть та інформація, яка є, дає можливість зробити певні висновки щодо його соціального статусу. Свідчення самого Наливайка про те, що його батько мав конфлікт через землю з магнатом Калиновським, дає підстави говорити, що походив він із родини землевласників (очевидно, дрібних, яким важко було протистояти багатому пану).
Сім’я Наливайків ніби після смерті свого глави перебралася в Острог під покровительство князя В.-К. Острозького. Старший брат Семерія, Даміан (Дем’ян) навіть зробив блискучу кар’єру при дворі цього «некоронованого короля Русі». Імовірно, Семерій теж навчався в Острозькій академії. Його листи, які дійшли до нас, зокрема до короля Сигізмунда ІІІ, показують, що людина, котра надсилала їх, мала набути відносно високий на той час рівень освіченості.
Наливайко виходить на військово-політичну арену як досить самостійна фігура 1594 року. Тоді він формально полишає службу в князя В.-К. Острозького й організовує на Поділлі загін нереєстрових козаків. На чолі козацьких загонів у 1594—1595 рр. здійснює походи в Молдавію, а також на землі у гирлі Подунав’я, які контролювалися турками. Здійснювалися ці походи за домовленостями із австрійським імператором Рудольфом ІІ і підтримувалися Римським Папою. Імовірно, вони мали підтримку й з боку В.-К. Острозького. Адже ці походи стримували експансію татар і турків на землі України. А це об’єктивно було в інтересах волинського можновладця. Показово, що військо своє Наливайко збирав у маєтностях цього князя. Треба мати на увазі й те, що Острозькі підтримували контакти із австрійським імператорським двором, а в плані політичному дотримувалися проавстрійської орієнтації.
На жаль, до нас не дійшло чимало документів, які б пролили світло на діяльність Наливайка. Але ті, які збереглися, та й сама логіка речей говорять на користь того, що Семерій став учасником антитурецької політичної гри, котру вели князі Острозькі (Василь-Костянтин, його син Януш) та імператорський двір Рудольфа ІІ. У той час Річ Посполита намагалася дотримуватися нейтралітету з Туреччиною. Князі Острозькі, вступивши у відкритий конфлікт із турками, могли очкувати на немалі проблеми із керівництвом своєї держави. Тому вдалися до таємної гри, давши можливість своєму вірному слузі набирати військо, яке б могло здійснювати походи проти турків на боці австрійського імператора.
Після повернення Наливайка з походу проти турків восени 1995 р. йому разом із козаками стало складно діяти на Поділлі. У той час Річ Посполита, яка й так стояла осторонь антитурецької боротьби європейських народів, уклала мир із турками. Наливайківців фактично відрізали від театру воєнних дій. А бази на Поділлі, де перебували козаки, зайняло польське кварцяне військо. У такій ситуації в кінці 1595-го — на початку 1596 р. Семерій зі своїми загонами здійснив рейд Волинню, Поліссям та білоруськими землями. Можливо, під час цього рейду Наливайко виконував деякі завдання В.-К. Острозького. Загалом же Семерій зі своїм військом добряче дошкуляв шляхті. Відповідно, його почали трактувати як розбійника й ворога держави.
Перебуваючи на Поліссі, у січні 1596 р. Наливайко написав листа королю Сигізмунду ІІІ, пропонуючи створити своєрідну буферну зону між Південним Бугом та Дністром, де би могли проживати козаки й будувати свої оборонні твердині. Така зона могла би стати своєрідним заборолом від наїздів татар на Галичину й Волинь. Подібні плани цілком відповідали інтересам князя В.-К. Острозького. Але Сигізмунд ІІІ та його оточення не пішли на таке. Проти Наливайка та козаків було спрямовано війська під командуванням Жолкевського, які розгромили козаків 7 червня 1596 р. в урочищі Солониця поблизу Лубен. Тривалий час Семерій перебував в ув’язненні у Варшаві, де його допитували, намагаючись довідатися про зв’язки козацького ватажка з австрійським імператорським двором та В.-К. Острозьким. Зрештою, 11 квітня 1597 р. його стратили у Варшаві.
Вищенаведені факти дають підстави трактувати Наливайка як військового діяча й політика європейського масштабу. Він зробив чималий внесок у боротьбу європейців проти турецької загрози. Однак його діяльність не вписувалася в плани політиків Речі Посполитої. Це і стало однією з суттєвих причин того, чому він закінчив своє життя на ешафоті.
